Евтаназія кохання

       Чи варто рятувати кохання, коли воно помирає? Чи варто стримувати його за руку, яка безжально холоне на стерильно-білому простирадлі вчорашнього дня? Чи варто підтримувати його кволе серцебиття щоденною дозою вицвілих почуттів, частувати його пересмаженими залишками згасаючої надії, годувати пігулками солодко-глазурованих клятв, всередині яких спресований полин тривіального обов’язку. Як довго житиме кохання, коли його легені підключені до апарату штучного дихання, коли з його вен стирчать пластмасові трубки, а очі спрямовані туманним поглядом у синтетичне небо, за яким ховається твоя душа.

Як зрозуміти, що вже досить?Як змиритися і відпустити, відключити штучний клапан, висмикнути провід, піддати евтаназії і знайти в собі сили усміхнутись йому на прощання? Адже кохання народжене для польоту, а не для тління в задушній палаті твоїх страхів. Не тримай його прикутим до металевих пружин своєї гордині, не хорони у своєму лоні, перетворюючи себе на цвинтар. Не бійся, відпусти. Нехай востаннє розправить свої затерті крила, які одразу ж осиплються попелом вдячності до твоїх ніг, нехай ще раз вдихне свіжого повітря, яке розірве його зсередини на мільярди невидимих молекул німої покори.

Не треба, не бреши йому, запевняючи, що завтра все буде по-іншому, адже вас двох не обманиш. Не лий пересолені сльози над його відкритими ранами, зжалься. Не плач над ледь жевріючим вогнищем кохання – це не допоможе йому розгорітися, навпаки – лише підсилять біль неминучого згасання. То ж просто насолоджуйся останніми хвилинами біля догораючого жару, із вдячністю приймаючи його прощальне тепло, адже воно було призначене лише для тебе. Забирай все до останньої іскри, тільки дозволь йому догоріти.

Кохання ніколи не просить пощади, не благає про порятунок, то ж не треба вимушених жертв, демонстративної допомоги. Просто розімкни долоні. Не викручуй його з надією втамувати спрагу останніми краплинами киплячої води. Воно вже давно віддало тобі усі свої соки. Невже ти не чуєш, як болісно тріщить його пересушена шкіра у твоїх міцно стиснутих кулаках, ще мить і її розірве на тисячу живих шматків. Не чекай цієї миті, і не відтягуй її на потім, адже кохання ні в чому не винне.   

Вбити тер’єра!

Кажуть, якщо хочеш змінити щось у своєму житті, почни безпосередньо з себе. Просте, банальне твердження, заїжджене аж до непристойних дір, можливо саме тому його так рідко беруть на озброєння? Бо спершу здається, що може бути легшим, аніж почати себе змінювати, адже ти у повному своєму розпорядженні зранку аж до ранку наступного дня. Для того, щоб почати над собою життєво-слідчий експеримент тобі не потрібно жодного офіційного дозволу, медичної довідки чи церковного благословення. Тебе не притисне за це податкова, не нагряне санепідемстанція, інспекція, омон чи беркут, щоб злупити чергову взяточку за несанкціоноване дійство. Все, що від тебе вимагається – це по-справжньому прокинутись. Прокинутись із монотонного сну в’язкої реальності, зазирнути всередину себе, та так глибоко, щоб аж в голові запаморочилось, набратися побільше сміливості і відшукати у власних надрах запорошеного єства маленьке зморщене створіння, що носить величне ім’я «ЕГО».

          ЕГО – найбільше гальмо нашого життя. Воно сидить на велетенському саморобному троні, зліпленому із дешевої блискучої фольги. Цей трон такий величезний, що ледве вміщується всередині загально статистичної людини, саме тому нам так важко буває пересуватися по житті, адже це – серйозна ноша. 

         ЕГО – це генно-модифікований суспільний продукт для кращого перетравлення людства. Берете одну, ні в чому не винну молочну людину, фаршируєте її всілякими псевдо-потребами, лже-бажаннями, деструктивними відчуттями, селекціонованими почуттями, притрушуєте все це добрячою дозою реклами, робите зверху популярний надпис, прикріплюєте модний ярлик і відправляєте пектися у соціальне житло – і воно (ЕГО) починає зростати шаленими темпами, неначе дикий бур’ян посеред забутої грядки. А ви і є та забута грядка, на якій могло б вродити все, що забажаєте. Але, вибачайте, тепер тільки вашому ЕГО дістаються усі сонячні промені. Ось такий монополіст поглинання життєдайної енергії. І не дай Боже купитись на дешеву комерційну казочку про те, що ЕГО – це невід’ємна частина вашої сутності, яка підштовхує до нових звершень та підсилює відчуття амбітності. Насправді ЕГО – це внутрішня бактерія, яка використовує людський організм як інкубатор для розплодження своїх нездорових імперсько-загарбницьких потреб. 

         Взагалі, ЕГО нагадує мені декоративного, штучно виведеного, пискливого тер’єра, від собаки в якому залишилась тільки одна назва. Але ж він, тер’єр, навіть не підозрює, що його генеалогічне дерево – це стерильна лабораторія.  Він ж бо вважає себе справжнім диким псом, не усвідомлюючи власних розмірів та вигляду. А всі навколо йому потурають, допомагаючи підтримувати собачу ілюзію, в якій він живе. Уявіть на мить, що ваше ЕГО – це маленький надокучливий тер’єр, який вами керує, і смикає за поводок, а ви слухняно йому підкоряєтесь, ототожнюючи це штучне створіння із власною персоною.   

        Але ж рука не піднімається прибити таку гарнюню. Вміє гадина викликати до себе жалість. Його б зробити обличчям усіх благодійних фондів, їм віддавали б гроші навіть останні жебраки. От воно і користується своїм привілейованим становищем. Оскільки ви ототожнюєте ЕГО зі своєю особистістю, здається що його кончина потягне за собою й вашу смерть. Звісно, буде трохи боляче, страшно, відкриються рани, хляпне кров,але не ваша. Головне, не забувати при цьому глибоко дихати, не піддаватися на Його жалібне скавчання-благання, яке часто нагадуватиме ваш власний голос – і все пройде більш-менш гладко. В результаті, «тер’єр» помре, а ви почнете по-справжньому жити. Бо, скільки можна перебувати в «собачій ілюзії»?

      Та якщо у вас слабкі нерви і одразу ж нудить від вигляду першої крові, краще вдатися до менш радикальних методів. Почніть дресирувати своє ЕГО, як собаку. Бо є у всіх тер’єрів спільна риса – якщо їх добре не муштрувати, з часом вони стають надзвичайно агресивними. Тому дресируйте, дресируйте і ще раз дресируйте, хай знає своє псяче місце. Різницю відчуєте вже через декілька днів. А там, через кілька років, з такою муштрою й само склеїть ласти, пардон – лапки. А ви й не відчуєте, ніби щось втратили.