Тест на реальність

Скажіть, ви – реальні?.... Точно? Можете це довести? Але, так, по-справжньому. Здряпавши з себе нашарування ілюзій, наче пересохлу скарлатину з обличчя. Можете довести, що ваша реальність найреальніша, і ви не є звичайним стандартним кодом добре написаної програми, намальованим персонажем популярного мультфільму, голограмою чужого задуму, далеким відлунням незнайомого голосу, незрозумілим візерунком на воді, написаним сусідськими вилами? Як зрозуміти, що зараз ви не спите? Адже сон зазвичай не поступається реальності, яка в свою чергу нагадує справжній кошмар, з якого ніяк не вдається прокинутись. То, де ви зараз?

Як зрозуміти, що ви не є учасником «Шоу виродків»? Озирніться довкола, адже всі показують один на одного пальцем. Можливо, ви вже просто звикли до декорацій і змирилися зі своїм власним відображенням у дзеркалі, тому й не помічаєте справжньої суті речей? Як переконатись, що ви не є музейним експонатом постмодерністського сюрреалізму, що не має в собі жодного сенсу, окрім, як відвертати увагу відвідувачів від істинної краси? Як усвідомити, що ви не товар в магазині з перебитим терміном придатності на обличчі та зміненими інгредієнтами всередині?  

Скажете, абсурд! Звісно, я – реальний! Мабуть Маріо із однойменної комп’ютерної гри мого дитинства так само думав. Якщо слово «думав» взагалі прийнятне в його ситуації.   

То, що таке реальність? Це те, що ми бачимо, чуємо, можемо понюхати, відчути на дотик? Чи, можливо, все набагато простіше та примітивніше і реальність—це лише набір сигналів нейронів головного мозку, адже відправною точкою реальності є наша свідомість, а не місце і час, де щось відбувається. А якщо так, то нас так само легко обдурити, як новонародженого сліпого цуцика.  

  Відповідно до давніх переказів, коли першовідкривач Колумб підходив до берегів Південної Америки, індіанці не одразу помітили його корабель, хоча судно перебувало в полі зору людського ока. Вони вдивлялися в горизонт, проте так і не бачили вітрильника, який вже заходив у бухту. І лише, коли команда висадилася на берег, перед місцевим племенем відкрилась повна картина. Свого часу цю історію жваво підхопили деякі науковці, зауваживши, що даний міф-переказ претендує на цілковиту правду, оскільки людський розум не сприймає те, з чим він не знайомий і чого не здатен пояснити. Якщо тогочасні індіанці  ніколи не бачили вітрильника, вони не знали, як його описати, а отже, у їхній свідомості його не існувало.

Як цікаво, просто, а головне – як зручно для тих, хто добре знається на нейролінгвістичному менеджменті. То ж уявіть на мить, чого ми тільки не бачимо! Адже вся справа лише у підсвідомій  грі слів та образів, які на свідомому рівні перетворюється в оточуючу реальність. Таку, яку треба, але не вам, а комусь.

З цього випливає, що соціальна реальність, в якій нас навчають сприймати навколишній світ і взаємодіяти з ним,— це лише важка декорація, в якій відсутня істинна дія. Таку реальність важко оцінити зсередини, якщо ти живеш серед інтелектуально-морального випорожнення, яким тебе щоденно фарширує суспільна м’ясорубка. Вона перемелює все на своєму шляху: кістки, ідеї, почуття, і засовує цю суміш у всі живі дірки. А крутить її спіраль освітньо-виховна система, яка покликана звузити людську свідомість, ставши посередником між людиною і світом. Мовляв, для чого вам самостійно пізнавати реальність!? Не дай боже, ще все зрозумієте. Тому, ось вам в руки готова картинка: прийнятні форми, досконало виведені прямі лінії, гострі кути, правильно заретушовані тіні – насолоджуйтесь панове! Відтак, освіта — це анестезія, процедура введення наркотичної речовини, яка притупляє нашу чутливість, паралізує мозок, сковує поведінку, звужує свідомість.  А для того, щоб все спрацювати, залізо, як-то кажуть, треба кувати гарячим. Іншими словами, починати треба з малечку. Для цього й існують ясла, садочки, школи і так далі, аж поки хтось не зажене грубого цвяха у вашу домовину.

За тобою завжди пильнуватимуть, дивитимуться, щоб не зіскочив з гачка загальноприйнятної реальності, яка повинна бути єдиною для всіх. А насправді вона лише одна з багатьох, в якій нам дозволять бути, і якщо ми знаходимо ключі від інших, то краще про це мовчати, оскільки в іншому випадку, тебе привселюдно висміють як божевільного клептомана. І не отямишся, як вже сидиш у комфортному кріслі напроти кваліфікованого спеціаліста, який намагається втиснути тебе назад у відповідне реалістичне обрамлення, з якого ти ненароком викотився. Адже застиглі персонажі з фото-рамок повинні знаходитися там завжди. Це їхнє призначення, і чим правдоподібніше вони усміхатимуться, тим швидше хтось купиться на рамочку.

Яка страшна реальність. Що вона може тобі дати? Лише одну стандартну роль, під яку попадає більшість гомо сапієнс. Кожного дня такі люди займаються однаковими справами. Вони прокидаються і стрімголов, один на перед одного, женуть, намагаючись першими вистрибнути на біжучу стрічку конвеєра, де вони перетворюються на запрограмованих клонів, виконують чужі накази, що, на переконання більшості, робить їх справжніми людьми. Їм дають фальшиві мрії, бажання та інші штучні замінники природних відчуттів лише для того, аби вони забули, чого хочуть насправді. І вони приймають це з вдячністю, з поклоном, навіть із відчуттям провини через те, що не заслужили такого щедрого подарунку. Такої реальності ви прагнете? А можливо ви вже в ній?

Тепер, переконайте мене, що ви – не «Маріо». А краще, переконайтесь в цьому самі. І коли під час цього експерименту стане очевидним, що кожен наступний день схожий на попередній, в голові дзвенить від одноманітних  звуків та думок, і ви постійно долаєте одній й ті самі перешкоди – то може варто нарешті зупинитися і пошукати джойстик від власного життя. І якщо він не у ваших руках, подумайте, коли ви його випустили і чому? Звісно, в пориві одкровення можна просто висмикувати провід живлення. Так робить багато «комп’ютерних героїв», які себе усвідомили. Але, не варто поспішати. Пограйте ще трохи, тільки цього разу  за власними правилами.   

Пекло для Бога

      Існує одна стара легенда, яка голосить, що Бог створив Землю і все живе на ній із невимовної самотності. Але це не принесло йому бажаної розради, відтак, після довгих роздумів скопіював він людину зі своєї подоби, щоб було з ким на рівні поговорити і розділити земну красу. Не знаю, не знаю…, можливо потім Творець не раз пошкодував про свій нерозсудливий вчинок, на який він зважився у хвилину недопустимої слабкості, оскільки тепер людські створіння мало чим відповідають первозданному Божому задуму.

     Ось так, змоделював нас Великий Архітектор за найвищим божественним стандартом, а ми в темпі вальсу умудрилися перетворитися на безпросвітне бидло, безлике стадо, яке систематично робить «нальоти» в церкву з вимогою за п’ять гривень отримати відпущення гріхів та три міхи щастя «на рило». Чому нальоти, а тому, що сьогодні наші молитви більше схожі на нескінченну низку безсоромних вимагань, ніж на святе таїнство розмови з Богом. Ми постійно щось просимо, клянчимо, висуваємо Творцю абсурдні ультиматуми, даємо безглузді обіцянки, звинувачуємо в особистих невдачах, які лише базуються на власній неосвіченості та ліні, кидаємо на тацю декілька пожмаканих купюр з надією купити дешеву «індульгенцію», несвідомо відбуваємо службу Божу, щоб продемонструвати модну спідницю, а вкінці зібрати нові плітки, і при цьому щиро переконані, що все це – прояв глибокої віри справжнього християнина. 

     І як Його ще не знудило від цього спаму? Хоча, ні, декілька разів таки не витримав: льодовиковий період, всесвітній потоп, виверження Везувія, холера і ще декілька заходів масового щеплення проти «людської бактерії». Бо ми вже давно перестали бути людьми, перетворившись на вірус масового ураження, на інтелектуальну заразу, яка тільки множиться і гадить, засмічуючи навколишній простір і час. Але, як показує досвід, жодна з вищенаведених антивірусних програм особливо не допомогла. Одні кажуть, що все це безпосередньо Його господніх рук діло, інші запевняють, що програма під назвою «Земля» сама час від часу дає необхідний збій, перезавантажується, запускає себе заново, струшуючи різноманітний біологічний непотріб. Як би там не було, виявіть до Всевишнього поблажливість, адже Він створив вас за своєю подобою, відтак також має дещо людське – безмежну любов до своїх дітей, яка часто перетворюється на його особисте пекло.

    Так, не солодко Господу тепер приходиться. Мало того, що люди перестали бути людьми, тепер вже не поговориш з ними як з рівнею; ще й Йому кардинально поміняли імідж.

«Церковь и Бог – близнецы-братья»

  В п’ятому чи шостому класі нам ввели новий предмет «Катехизис», який читали монахині з району. Пам’ятаю, з приводу цього в мене виникли доволі суперечливі почуття: з одного боку, цікаво було послухати про Господа, особливо після радянського застою, але щось в цих розповідях і манері викладання аж ніяк не клеїлося.

     На першому ж уроці одна монахиня спитала учнів прямо в лоб: «Хто вірить в Бога?» Це запитання прозвучало так, ніби йшлося про безапеляційну силу Комуністичної партії, а не Всевишнього, відтак більшість дітей лише зніяковіло переглянулись. «Піднімайте руки, не соромтесь, -- продовжила «наречена Христа», -- бо хто не вірить в Бога, той потрапить прямо в пекло, тому ми прийшли до вас, щоб показати дорогу до Раю». Налякати учнів їй вдалося, і в класі одразу з’явився набожний ліс рук.    

    Потім ми вчили молитви, розповідали їх перед всім класом і нам ставили за це оцінки. «Ісусові не дуже сподобалася твоя четвірка за знання «Отче наш», -- резюмувала монахиня, або: -- «Ти засмутив Господа цією трійкою, «Вірую» можна було б вивчити і краще». Також нас змушували ходити до церкви, а список халявщиків щопонеділка вивішували на шкільній дошці оголошень. «Хто вже посповідався?» --  звучало стабільне запитання перед великими церковними святами. – «Поспішіть, бо в останні дні сповідаються найбільші грішники, потім подивимося, чи є такі у нашому класі». Загалом складалося таке враження, ніби одну ідеологію замінили іншою, аби чимось заповнити вакуум в дитячих головах, і через два роки такої науки я почала ненавидіти урок «Катехизису» на рівні з фізкультурою. 

    Із вчень монахинь, які базуються на християнських церковних догмах, я зрозуміла, що Бога треба сильно боятися, оскільки він жорстоко карає неслухняних, ми всі – його раби, відтак суть нашого земного життя полягає в тому, щоб славити його ім’я, приносити жертви і через страждання рачкувати до Царства Вічного. Ну що ж, з цього випливає, що Бог – це егоїст із запущеним «синдромом Нарциса» та чітко вираженими антигуманними нахилами задавненого садизму, який створив окрему планету, заселив її рабами, щоб забезпечити себе дифірамбами 24 години на добу, а того, хто відмовляється виконувати його вищу волю, Він жорстоко карає і відправляє у пекло на вічні муки, тобто іншими словами, -- у в’язницю строгого режиму, де над полоненими дозволено знущатися і піддавати всіляким тортурам.

    Клас! Прикольний Бог вимальовується! Йому б до психіатра сходити, а не світом керувати. Ну, як Господь, який випромінює всеохоплюючу любов, може бути таким психом і садистом у відношенні до своїх ж власних дітей? Ні, Господь якраз тут ні до чого. Він не має нічого спільного з тим маразмом, який йому приписують. Просто в останні дві тисячі років у нього був кепський піарник – той самий дурисвіт, який придумав інквізицію і хрестові походи, поставивши під цими масовими акціями фірмовий підпис Бога, тільки самого Всевишнього забув про це повідомити. Так він працює й донині. От його б до психіатра і відправити.

«Тьорки по-церковному»

   Я ніколи не могла зрозуміти, чому для розмови з Господом, який є моїм творцем і вищим батьком, потрібен посередник у рясі? Невже він володіє якимось особистим каналом зв’язку зі Всевишнім, знає його персональний номер мобільного чи особисту електронну скриньку? Хто нагородив його правом відпускати чи не відпускати гріхи, адже це на пряму суперечить вченню Ісуса не судити інших? Чи має право залитий жиром батюшка, (що вочевидь є наслідком систематичних постів) який носить на руці золотий годинник за декілька тисяч євро і роз’їжджає на новенькому мерседесі, закликати парафіян до самопожертви та зречення земних благ в ім’я віри Господньої? І взагалі, цікаво, який сенс мають для Бога наші пожертви, що вимірюються в грошовому еквіваленті? Знати б, який курс на сьогодні Він встановив за наші гріхи? Але переживати не варто, адже священики за любки допоможуть вам в цьому зорієнтуватися.

      Як тільки подзвоню до своєї бабці в село, завжди чую про збори на церкву, і не по 5 гривень, а по сто-двісті, адже храм – це не те місце, де розмінюються на дріб’язки. Як каже одна моя знайома: «Пішов третій транш». А списки тих, хто з різних причин «не скинулися» в спільний котел, вивішують при вході до Господнього дому. Все так само як в школі, тільки учні вже давно виросли, але чомусь так і не порозумнішали. Цікаво, як би це прокоментував сам Всевишній?

     Сьогодні церковна інституція нагадує мені рекет, відтак, більшість приходить туди, як «на стрєлку» з Богом. Навідався до церкви, заплатив «бабло», пардон, вніс пожертву, перетер з батюшкою, і можеш йти спокійно додому, всі твої грішки розвіялися перед всеперемагаючою силою друкованої банкноти. А за нескромний додатковий гонорарник настоятель храму Господнього може висунути тебе в ранг святих і вибити пряму путівку до Царства Небесного. Ну чим не успішний бізнес: масові торги «індульгенціями», які є символічним відкупом від власної душі, узаконеним права на особисту нікчемність.

     Чи схвалив би Всевишній таку вакханалію, і вашу безпосередню участь в її болотному-смердючому місиві? Питання дуже особисте, а тому настільки незручне, як черевики, що на розмір менші. Та все-таки спробуйте в них трошки походити: обов’язково натрете болючі мозолі, а коли міхурі тріснуть і витече весь гній, тоді й міняйте взуття на більш незручне.