Оксамитів Блог або Полювання на Ілюзії

Евтаназія кохання

2012-01-11T22:31:00.000-08:00

Чи варто рятувати кохання, коли воно помирає? Чи варто стримувати його за руку, яка безжально холоне на стерильно-білому простирадлі вчорашнього дня? Чи варто підтримувати його кволе серцебиття щоденною дозою вицвілих почуттів, частувати його пересмаженими залишками згасаючої надії, годувати пігулками солодко-глазурованих клятв, всередині яких спресований полин тривіального обов’язку. Як довго житиме кохання, коли його легені підключені до апарату штучного дихання, коли з його вен стирчать пластмасові трубки, а очі спрямовані туманним поглядом у синтетичне небо, за яким ховається твоя душа.

Як зрозуміти, що вже досить?Як змиритися і відпустити, відключити штучний клапан, висмикнути провід, піддати евтаназії і знайти в собі сили усміхнутись йому на прощання? Адже кохання народжене для польоту, а не для тління в задушній палаті твоїх страхів. Не тримай його прикутим до металевих пружин своєї гордині, не хорони у своєму лоні, перетворюючи себе на цвинтар. Не бійся, відпусти. Нехай востаннє розправить свої затерті крила, які одразу ж осиплються попелом вдячності до твоїх ніг, нехай ще раз вдихне свіжого повітря, яке розірве його зсередини на мільярди невидимих молекул німої покори.

Не треба, не бреши йому, запевняючи, що завтра все буде по-іншому, адже вас двох не обманиш. Не лий пересолені сльози над його відкритими ранами, зжалься. Не плач над ледь жевріючим вогнищем кохання – це не допоможе йому розгорітися, навпаки – лише підсилять біль неминучого згасання. То ж просто насолоджуйся останніми хвилинами біля догораючого жару, із вдячністю приймаючи його прощальне тепло, адже воно було призначене лише для тебе. Забирай все до останньої іскри, тільки дозволь йому догоріти.

Кохання ніколи не просить пощади, не благає про порятунок, то ж не треба вимушених жертв, демонстративної допомоги. Просто розімкни долоні. Не викручуй його з надією втамувати спрагу останніми краплинами киплячої води. Воно вже давно віддало тобі усі свої соки. Невже ти не чуєш, як болісно тріщить його пересушена шкіра у твоїх міцно стиснутих кулаках, ще мить і її розірве на тисячу живих шматків. Не чекай цієї миті, і не відтягуй її на потім, адже кохання ні в чому не винне.

Вбити тер’єра!

2011-12-06T14:20:00.000-08:00

Кажуть, якщо хочеш змінити щось у своєму житті, почни безпосередньо з себе. Просте, банальне твердження, заїжджене аж до непристойних дір, можливо саме тому його так рідко беруть на озброєння? Бо спершу здається, що може бути легшим, аніж почати себе змінювати, адже ти у повному своєму розпорядженні зранку аж до ранку наступного дня. Для того, щоб почати над собою життєво-слідчий експеримент тобі не потрібно жодного офіційного дозволу, медичної довідки чи церковного благословення. Тебе не притисне за це податкова, не нагряне санепідемстанція, інспекція, омон чи беркут, щоб злупити чергову взяточку за несанкціоноване дійство. Все, що від тебе вимагається – це по-справжньому прокинутись. Прокинутись із монотонного сну в’язкої реальності, зазирнути всередину себе, та так глибоко, щоб аж в голові запаморочилось, набратися побільше сміливості і відшукати у власних надрах запорошеного єства маленьке зморщене створіння, що носить величне ім’я «ЕГО».

ЕГО – найбільше гальмо нашого життя. Воно сидить на велетенському саморобному троні, зліпленому із дешевої блискучої фольги. Цей трон такий величезний, що ледве вміщується всередині загально статистичної людини, саме тому нам так важко буває пересуватися по житті, адже це – серйозна ноша.

ЕГО – це генно-модифікований суспільний продукт для кращого перетравлення людства. Берете одну, ні в чому не винну молочну людину, фаршируєте її всілякими псевдо-потребами, лже-бажаннями, деструктивними відчуттями, селекціонованими почуттями, притрушуєте все це добрячою дозою реклами, робите зверху популярний надпис, прикріплюєте модний ярлик і відправляєте пектися у соціальне житло – і воно (ЕГО) починає зростати шаленими темпами, неначе дикий бур’ян посеред забутої грядки. А ви і є та забута грядка, на якій могло б вродити все, що забажаєте. Але, вибачайте, тепер тільки вашому ЕГО дістаються усі сонячні промені. Ось такий монополіст поглинання життєдайної енергії. І не дай Боже купитись на дешеву комерційну казочку про те, що ЕГО – це невід’ємна частина вашої сутності, яка підштовхує до нових звершень та підсилює відчуття амбітності. Насправді ЕГО – це внутрішня бактерія, яка використовує людський організм як інкубатор для розплодження своїх нездорових імперсько-загарбницьких потреб.

Взагалі, ЕГО нагадує мені декоративного, штучно виведеного, пискливого тер’єра, від собаки в якому залишилась тільки одна назва. Але ж він, тер’єр, навіть не підозрює, що його генеалогічне дерево – це стерильна лабораторія. Він ж бо вважає себе справжнім диким псом, не усвідомлюючи власних розмірів та вигляду. А всі навколо йому потурають, допомагаючи підтримувати собачу ілюзію, в якій він живе. Уявіть на мить, що ваше ЕГО – це маленький надокучливий тер’єр, який вами керує, і смикає за поводок, а ви слухняно йому підкоряєтесь, ототожнюючи це штучне створіння із власною персоною.

Але ж рука не піднімається прибити таку гарнюню. Вміє гадина викликати до себе жалість. Його б зробити обличчям усіх благодійних фондів, їм віддавали б гроші навіть останні жебраки. От воно і користується своїм привілейованим становищем. Оскільки ви ототожнюєте ЕГО зі своєю особистістю, здається що його кончина потягне за собою й вашу смерть. Звісно, буде трохи боляче, страшно, відкриються рани, хляпне кров,але не ваша. Головне, не забувати при цьому глибоко дихати, не піддаватися на Його жалібне скавчання-благання, яке часто нагадуватиме ваш власний голос – і все пройде більш-менш гладко. В результаті, «тер’єр» помре, а ви почнете по-справжньому жити. Бо, скільки можна перебувати в «собачій ілюзії»?

Та якщо у вас слабкі нерви і одразу ж нудить від вигляду першої крові, краще вдатися до менш радикальних методів. Почніть дресирувати своє ЕГО, як собаку. Бо є у всіх тер’єрів спільна риса – якщо їх добре не муштрувати, з часом вони стають надзвичайно агресивними. Тому дресируйте, дресируйте і ще раз дресируйте, хай знає своє псяче місце. Різницю відчуєте вже через декілька днів. А там, через кілька років, з такою муштрою й само склеїть ласти, пардон – лапки. А ви й не відчуєте, ніби щось втратили.

Талон на щастя

2011-10-29T14:34:00.000-07:00

– Чому це ви такі щасливі? – несподівано спитав мене чоботар, коли я простягала йому своє улюблене взуття, яке потребувало негайної реанімації. Це запитання подіяло на мою свідомість, як удар дефібрилятора. Мене добряче трусонуло, від чого привітна посмішка плавно сповзла з обличчя аж у замшеві черевики. Я обережно озирнулася довкола і розгублено перепитала:

– Ви до мене звертаєтесь?

– До вас, а до кого ж іще, – промовив чоботар. При цьому він так загадково усміхнувся, що вигину його вуст позаздрила б сама Джоконда. – Ну то що, скажете мені, чому ви такі щасливі? – повторив майстер, не даючи мені часу оговтатись від потужного розряду.

– Та…просто так, – відповіла я, знизуючи плечима.

– А чи знаєте ви, панянко, що «просто так щаслива людина» викликає у пересічного галицького індивіда глибоку підозру? Йому здається, що у «просто щасливої людини» бракує потрібних клепок в голові, або вона просто нездужає на «синдром вар’ята», тому «таким щасливцям» місце у дурдомі, – резюмував знавець людської психології із чоботарським молотом в руках.

– То під який діагноз підпадаю я? – перепитала з цікавості, краєм вуха прислухаючись, чи не мчить вже за мною карета швидкої допомоги із парою накрохмалених гамівних сорочок.

– Та ні, я бачу, що ви – нормальна, –промовив він. – Але більшість «присяжних» із задоволенням винесла б вам інший вердикт. Річ у тому, що люди вважають, ніби для щастя обов’язково потрібна поважна причина, а причин для радості, як відомо, в Україні не дуже багато, не говорячи вже про «щастя просто так». Не вірите мені, – після короткої паузи додав філософ-закамарник, – роздивіться довкола, поспостерігайте за людьми і вам все стане зрозуміло.

Вийшовши з майстерні мені здалося, що я побувала у вігвамі, де під дією їдкого запаху суперклею, виправленої шкіри та монотонних ударів спец-інструментів заново розплющуються очі. І я подумала, невже й справді для того, щоб бути щасливим необхідний пред’явити відповідну причину свого щастя, яка обов’язково повинна світитися у загальносуспільному реєстрі? Такий собі негласний дозвіл більшості на особисте щастя окремого індивіда. Це наче довідка від психіатра: «він щасливий, бо купив нову машину». Так, це правильно, це всім зрозуміло. – А ти чому такий щасливий? – Та просто так, бо небо синє, листочки зелені, і я їх можу бачити. Відповідь неправильна. «Ви помилилися!» – висвітилося на табло яскравими буквами. Червона картка і з поля. У ваших генах ідентифіковано грубий брак, а в особистій програмі світосприйняття – невправну помилку Творця. Для вас реаліті-шоу закінчене. Ваша команда проголосувала проти вас. Ви – слабка ланка. Цікаво, коли ми встигали докотитися до такої витонченої тоталітарщини?

Я озирнулася. Навколо снували люди: понурені голови, прісні обличчя, зашторені очі і навіть тіні на посмішку. Кожен з них, як великий корифей Тарас Шевченко гадав тяжку думу, але дивився при цьому не в небо, а в землю, і бачив лише один квадратний метр під своїми модними черевиками. У кожного в голові крутилася своя карусель буденних клопотів. Мабуть їх вже нудило від невпинного кружляння, але водночас ніхто не наважувався першим злізти із неіснуючого коника, виліпленого з власних відходів. Вони дивилися в нікуди, чи то пак – на кіноплівку щоденних проблем, яка пробігала перед самими очима, затуляючи весь світ. У них було своє кіно, свої мультики, свій сурогат справжньої реальності, в якім і щастя штучне і його причини – вигадані. Перед ними я б точно не ризикнула бути «щасливою просто так». А, можливо, вони й самі такими бувають, просто також відвідали взуттєву майстерню за рогом, як і я?

Талант прихованого мазохіста

З такими думками мене занесло у салон краси, куди приходять на сповідь частіше ніж до церкви. Хто-хто, а висвітлена супрою перукарка чи навіть косоока манікюрниця краще орієнтуються у гріховних коморах людського єства ніж будь-який сучасний священик. Ото вже була сповідь!

Я пробула у салоні лише 15 хвилин, але за цей час встигла почути декілька заїжджено-страждальних історій, на непохитності яких в основному й тримається дружба заміжніх жінок. Напевне, якщо в якогось сучасного телесценариста – одибілювача народних мас настає творчий колапс, він біжить у найближчий салон-перукарню за черговою дозою негативчика. Він підслуховує абсурдність людського страждання, пише про це, на основі цього знімають популярне «мило», люди його дивляться і ще більше страждають. А в результаті налагоджується ідеальне безвідходне виробництво доступного людського горя. Якби ж працівниці модних цирулень та їхні клієнтки про це знали, могли б чесно вимагати свої дивіденди.

Даруйте за цей лірично-мильний відступ. То ж повернімося до наших «псевдо-мучениць».

Манікюрниця, копирсаючись у кутикулах чергової «раби Божої», з аналогічним завзяттям по шматочках викроювала образ своєї гадюки-свекрухи. «От корова, – смаковито промовила вона, – думає, що я приворожила її сина. Каже, ніби я йому щось поробила, бо він тільки мене слухає. Як же вона мені печінки виїла. Якось ми з чоловіком навіть хотіли винайняти окрему квартиру, але шкода зайві гроші викидати». В унісон своїй колезі по цеху інша майстриня скаржилася на свого благовірного. Мовляв, «гад ще той!». Вже тиждень сидить вдома, після того, як вивихнув плече. «Каже й досі болить, – гнівно вибухнула вона, – але я йому не вірю. Симулянт нещасний! Всю середину мені вже вижер. А я йому кажу: а що мені жерти, ти подумав?».

– Та всі ті мужики – козли, – вставила своїх «п’ять копійок» невизначеного віку жіночка, яка, здавалося, весь той час дрімала поки їй робили яскраво-червоний педикюр.

– Так, так, козли, однозначно! – одразу ж підхопили усі, ніби приспів невмирущої народної пісеньки.

Усі, без винятку, демонстрували своє висококалорійне «фе», ремствували, робили «щирі зізнання», кладучи руку на серце з правої сторони. Але у їхніх промовах не було каяття, відтак це мало скидалося на сповідь. Така словесна діарея більше нагадувала неусвідомлену садо-мазохічну розправу над самим собою. Вони, неначе самі смоктали в себе кров. Своїми іклами впивались у власну сонну артерію і пили-пили-пили, думаючи що неабияк при цьому очищуються. Але ж як воно їм добре йшло! Як смакувало!

Жінка на вулиці, штовхаючи перед собою візочок з немовлям, сварилася по телефон зі своїм чоловіком. «Та, щоб нормально прожити, – кричала вона, – потрібно мінімум 100 гривень в день. Я витрачаю набагато менше, а ти ще смієш звинувачувати мене в марнотратстві. То заробляй більше!» Обабіч цієї сценки, розгорталася інша театральна мініатюра: водій виганяв з маршрутки пенсіонера. «У мене теж грошей немає, – волав розгніваний шофер зніченому дідусеві, – що за напасть, одні пенсіонери їздять. У вас сьогодні якийсь парад, чи що?»

В аптеці молоденька фармацевт із виглядом томної дами, близької до втрати свідомості, посвячувала свою напарницю у деталі трагедії ремонтного масштабу. Мовляв, цей клятий ремонт витягує з неї всі гроші і нерви, а будматеріали так невпинно дорожчають, до того ж нервові клітини не відновлюються.

– Мені здається, що не доживу до його закінчення, – відраховуючи здачу, гірко мовила дівчина.

– Та вже якось доживеш, – з глибинним розумінням трагічності моменту підбадьорила її подруга.

– Ой, не знаю, не знаю.

Поганий приклад – смертельно заразний

Куди б я не заходила хтось постійно на щось/когось скаржився, виказував незадоволення, сипав лайкою і гнівними поглядами, дратувався. Це було схоже на хворобливий флешмоб, невидиму інфекцію без встановленого штаму, пандемію ментальної сліпоти, яка поширюється у геометричній прогресії. Бо один негативно заряджений індивід лише за якусь годину може заразити декількох людей. Просто досконала біологічна зброя масово ураження.

Але найбільше мене вразило те, що насправді їм подобалося бути хворими. Люди самі підставляли власні пики під їдкі бацили неформального вірусу. Адже в такому випадку, вони усі – однакові. Вони в одній струї. Можуть підтримати актуальні теми, через які валиться світ, знаються на сучасних тенденціях загального горя, розуміються на масовій моді страждання, а деякі з них самі можуть запропонувати нові проблеми «от-кутюр».

Звісно, до повного розуміння щастя, як такого, їм далеко, хоча у кожного є своє бачення, як його отримати. Але, оскільки мало хто усвідомлює, що воно насправді собою являє, то відповідно усі методи та засоби для його досягнення, апріорі є хибними. Так дивно: більшість з нас навіть не підозрює, що можна бути «щасливим просто так», хоча досконально опанувала мистецтво «як зробити себе нещасним без жодної вагомої на те причини».

Можливо хтось скаже, що я навмисне згущую фарби. Може й так, а може й ні. Зазвичай ми бачимо не далі власних зіниць, бо крутимо в голові свої мультфільми, але якщо їх вимкнути і роздивитися довкола, то таке враження, ніби дійсно вийшов з вігваму, або вігвам у тебе всередині. Помічаєш те, чого досі ніколи не зауважував. Щось жахає, щось навпаки зачаровує з новою силою. Але потроху ти починаєш розуміти: будь-яке справжнє враження, будь-яка реальна емоція того варта.

P.S. Бажаю, щоб кожен відшукав свою майстерню, яка знаходиться за рогом власної душі.

Конвеєр життя: перший, другий, третій, пішов…

2011-06-10T13:30:00.000-07:00

                            – Ви любите дітей?
                            – Так, особливо на обід.
                        (британський гумор)
Коли мене запитують, чи люблю я дітей, я без коливань даю ствердну відповідь. Але коли переді мною постає питання, чи хочу я дітей, моя блискавична реакція кудись зникає, і я глибоко замислююсь, мовчки намагаючись відповісти на десяток додаткових запитань, які мимоволі зринають в моїй голові. Таке зволікання змушує оточуючих сумніватись у правдивості моєї першої відповіді, і я починаю ловити косі, підозрілі та осудливі погляди, в яких читається лише одне: «Як це так, щоб жінка та й не хотіла дітей. Це ж якось зовсім не природно!?» Але, підозрюю, що в даному випадку через них говорить аж ніяк не сила Природи, а вишколений голос «Системи», якому усі сліпо підкоряються, неначе досвідченому гіпнотизеру.

Справа в тому, що я досягла того пікантного віку, коли просто бути окремою, індивідуальною особистістю – вже замало. Натомість я повинна зав’язати новий «вузлик», дати нове життя, нову людину, яка згодом замінить моє місце у суспільстві, і продовжить його функціонування, а інакше я поступово перетворюся на не рентабельну одиницю, не вигідну для утримання. Але «суспільна машина» – це надзвичайно тонкий винахід. Ніхто не увірветься до вас додому, не гримне по столі, не накладе штраф і не відправить у в’язницю за те, що ви не хочете мати дітей. Ні! Суспільне управління здійснюється через людей, які самі цього не підозрюючи, будуть цькувати один одного, аж поки кожен з них не зробить «так як треба».

Ви й не уявляєте, скільки разів мене запитували, чому ми з чоловіком досі не маємо дітей. Якби кожного разу при цьому мені давали долар, я була б вже мільйонером. А скільки разів я чула погрозливі попередження, на кшталт: «Дивись, час працює проти тебе, ти не молодієш і твої репродуктивні органи також», «Ти знаєш, що в деяких жінок клімакс наступає в 35, ти цього чекаєш?», «Чого ти тягнеш, не встигнеш й оком моргнути, а там вже старість, і залишишся самотньою та нікому не потрібною» і так далі. А скільки припущень летіло мені в обличчя, які своєю абсурдністю та безапеляційністю здатні довести до сказу навіть кам’яну статую. Основне з них полягає в тому, що ми з чоловіком просто фізично не здатні продовжити власний рід, тому й вигадуємо всілякі відмазки. «Слабі, та й все», – якось поставила нам остаточний діагноз моя далека родичка, байдуже махнувши в мою сторону рукою. Але у кожній бочці дьогтю знайдеться ложка меду, відтак протягом таких розмов завжди настає час інтригуючих закликів, і я одразу починаю відчувати себе неначе у рекламному ролику. «Ти й не уявляєш, якою будеш щасливою, коли народиш, – поспішають наперед запевнити мене радісні матусі.» «Зараз твоє життя – пусте, неповноцінне і нічого не варте, у ньому немає сенсу. І тільки з народженням малюка ти зрозумієш, що означає по-справжньому жити, – підхоплюють їхню пісеньку інші». «Але ж я живу!», – хочеться їм відповісти, – я живу, радію і відмовляюся вірити в те, що лише народження дитини зробить мене кимось, додасть справжньої вартості та підніме самооцінку.

Діти – комерція чи творчість?

Якось я почула від священика доволі несподівані слова. Він сказав: «Материнство і батьківство – це велике покликання. Відтак стати хорошими батьками це те саме, що стати хорошим письменником, скульптором чи лікарем». Чесно кажучи, було дуже дивно почути таке від священнослужителя, тому його слова глибоко мене вразили, запали у саму душу і змусили серйозно замислитися. Адже Материнство та Батьківство – це справді високе, тонке мистецтво, але оскільки ми вже давно поставили його на конвеєр, відтак зовсім не дивно, що в результаті виходить такий неякісний масовий продукт – неадекватні батьки та нещасні діти.

Я знаю багатьох людей, в житті яких народження та виховання дітей перетворилося на особливо творчий та продуктивний процес. Вони віднайшли себе в ньому, і здається, що більше нічого б так добре у них не вдалося. В той час, як для інших діти – це звичайна рутинна робота, яку не обхідно довести до кінця і вчасно здати, неначе черговий проект. В обох випадках сам процес виглядає приблизно однаково, а от результат – вражає своєю відмінністю.

Коли мова заходить про те, щоб подарувати цьому світові нове життя, я починають ставити собі багато запитань, які свого часу дехто не встиг собі поставити. «Чому я хочу дитину?», «Чи справді я до цього готова?», «Це моє бажання, чи просто так хочуть мої батьки?», «Чи зможу я її чогось навчити?», «Це справді поклик моєї душі? Чи просто так треба, прийшов вже той час, усі однолітки мої давно вже народили і мені треба?», – скажіть, як часто люди себе про це запитують??? На жаль, більшість з нас занадто швидко запрягаються у стандартний віз, який потім вже не можливо кинути на півдорозі, чи навіть змінити курс його напрямку.

Якось одна моя знайома заявила: «Кожна жінка повинна народити, бо так треба! Ось, я, наприклад, мрію про близнюків або двійню. Звичайно двоє маленьких дітей – це важко, але один раз відмучусь, тай все». Малувато творчості у цих словах, чи не так? То, чи зможе вона коли-небудь віднайти в собі митця? Але звідки взятися творчості, коли процес народження дітей вже давно перевели на серійне, масове виробництво, яке завжди контролювалося з боку держави відповідними суспільними догмати, релігійними переконаннями, культурними та економічно-політичними чинниками.

Справа державного егоїзму

Одного разу мені сказали: «Кожна пара повинна залишити після себе потомство – двох нових людей, які замінять їхнє місце у природі». «У природі чи у суспільстві?», – захотілося перепитати. Адже у цих словах лунало ехо чіткої демографічної політики, яка ведеться в більшості країнах сучасності, зокрема в Україні. Не секрет, що в нашій державі, як і в багатьох країнах Європи смертність суттєво перевищує народжуваність, що неминуче призводить до старіння нації. Відтак, аби уникнути демографічно-економічного колапсу, людей всіляко стимулюють народжувати. В хід іде відповідна реклама, різноманітні соціальні бонуси, заохочення, грошові винагороди тощо. Адже суспільству необхідна певна кількість нових людей, які згодом займуть у ньому конкретну нішу і почнуть працювати, заробляючи своїм попередникам на пенсійні виплати з державного бюджету. Ось така – проста, нехитра арифметика. Відтак вас всіляко закликатимуть народжувати, переконуватимуть, що діти – це джерело тотального щастя. З екранів телевізорів, з газет, журналів та рекламних щитів вам усміхатимуться щасливі сімейні пари з двома малюками. І згодом, у головах людей відкладеться, що двоє-троє дітей – це природна необхідність. Але повірте, якщо одного дня якась з цих держав виявиться неспроможною утримувати велику кількість населення, наступного ж ранку з’являться нові рекламні заклики та соціальні бонуси, які заохочуватимуть людей звести свою репродуктивну функцію до мінімуму. І одразу ж знайдеться той, хто на це клюне, думаючи, що зробив власний вибір.

Яскравим свідченням цьому є Китай, який вже давно потерпає від перенаселення. Китайців закликають народжувати лише одну дитину, мовляв, «одному малюку ви зможете дати набагато більше, ніж двом чи трьом». А порівняно нещодавно там з’явилася нова течія «життя без дітей». За допомогою відповідної соціальної реклами людям демонструють переваги особистого щастя над сімейним. А коли витончені методи не допомагають, до особливо непокірних застосовуються каральні методи закону. Якщо в китайській сім’ї народжується друга дитина, на її батьків накладається високий штраф, а якщо вони вирішили народити втретє, на них чекатиме кримінальна відповідальність. Але найгірше полягає втому, що така демографічна політика штовхає деяких батьків викидати своїх новонароджених доньок на смітник, оскільки за тамтешніми законами лише хлопчик успадковує все батьківське майно і майно своєї дружини. І якщо в сім’ї першою народилася саме дівчинка, від неї відмовляються, намагаючись зачати сина. Ось так суспільні стереотипи беруть гору над материнським інстинктом.

Народження та кількість дітей завжди вважалися справою державних інтересів. Так, наприклад, ще у древній Спарті хлопчиків, які з’являлися на світ з будь-якими фізичними відхиленнями, одразу ж вбивали, скидаючи в глибоке провалля. Адже більше двох тисяч років тому Спарта вважалася «фабрикою досконалих воїнів», відтак якщо ти не міг вправно махати кованим мечем, то твоє життя не мало жодного сенсу. Для чого в такому випадку годувати додатковий рот? Амазонки, які сповідували чистий матріархат, топили своїх новонароджених синів, не моргнувши й оком,оскільки боялися, аби згодом чоловіки не взяли над ними верх. В Османській Імперії на хлопчиків чекала не краща доля. В родинах високого рангу, усіх синів, окрім найстаршого, вбивали, аби уникнути між ними подальших міжусобиць за престол чи землю, які неминуче ведуть до розвалу країни.

В сучасних цивілізованих країнах відбувається те саме, тільки методи більш витонченіші, а цілі трохи інші та краще завуальовані. То ж скажіть мені, будь-ласка, хто з вищенаведених прикладах поводився найбільш природніше?

Особисто я переконана, що народження дітей – це справді прекрасний природній процес, саме тому його неможна перетворювати на комерцію. Це має бути поклик душі та результат усвідомленого бажання, вибору і повної готовності стати творцем ще одного життя.

«Покоління ковбаси»

2011-04-05T10:59:00.000-07:00

Існує таке поняття як «синдром жертви», яке у популярній психології більше відоме під назвою «стокгольмський синдром». Під цим терміном розуміють взаємну або односторонню симпатію, яка виникає між жертвою і агресором. В історії відомі шокуючи факти, коли заручники співчували своїм поневолювачам, виправдовували їхні вчинки і навіть починали ототожнювати себе з ними, переймаючи їхні ідеї та вважаючи свою жертву необхідною для досягнення «спільної» мети. Після визволення деякі заручники навіть починали сумувати за втраченим зв’язком, який у них «зав’язався» із нападниками.

При цьому варто зауважити, що таке парадоксальне явище, як «синдром жертви» може виникнути у різних сферах, на різних площинах, починаючи від політичних, масштабних відносин і закінчуючи вузько-побутовими.

Читаючи про «стокгольмський синдром», я мимоволі подумала про те, наскільки яскраво це поняття ілюструє стосунки між Україною та Росією, які протягом останніх 20-ти років вражають здоровий глузд своєю хворобливістю. У цьому контексті Росія, спадкоємиця СРСР, виступає у ролі негласного агресора, який давлячись власними імперіалістичними амбіціями, не втомлюється розробляти нові плани захоплення, в той час як Україна – це лише несвідомий заручник, якого нарешті визволили із затяжної облоги, але, на диво, він не проти туди знову повернутись.

Як показує історія, українці завжди боролися за Свободу своєї Батьківщини, але коли вони нарешті її отримали, то занадто вже швидко почали скиглити, сумуючи за «добрими колишніми часами». Ревні націоналісти, які ще вчора били себе в груди по накрохмаленій вишитій сорочці та гордо піднімали жовто-блакитний прапор на головних площах України, сьогодні понуро сидять у своїх маленьких задушних кухнях, згадуючи із ностальгією радянську добру ковбасу, дешеве масло та декілька тисяч рублів на ощадній книжці, які канули в Лету. Відтак, напрошується абсолютно природне, логічне запитання: «У чому ж справа?» Невже кілограм смачної московської ковбаси здатен переважити сто років боротьби за незалежність, тонни людських жертв та ні з чим незрівнянне відчуття власної свободи? І в такі моменти хочеться сказати: «Люди, не ковбасою єдиною!».

Безумовно, Україна мала достатньо часу, щоб полюбити та ототожнитись зі своїм загарбником, який «по-братському» називав її своєю «молодшою сестрою», ховаючи за спиною, на всяк випадок, заряджений пістолет. Адже 80-річна радянська стратегія, яка вправно видавала поневолення за двосторонній взаємовигідний союз братніх народів, була розроблена найвправнішими «ілюзіоністами» того часу і досконало підтримувалася їхніми найкращими учнями. Тому, з однієї сторони, зовсім не дивно, що наші діти та батьки часто тужать за «тими добрими часами», коли всюдисуща комуністична партія впевнено вела їх за собою під червоним стягом, даруючи усім однакову, примітивну стабільність та винагороджуючи «особливо покірних» блискучими медалями. В таких умовах вони відчували себе впевнено та захищено, хоча насправді ніхто нікого не захищав, а лише пильно стежив, аби несвідомі заручники не переступили чіткі межі невидимої в’язниці.

Та коли великий «політичний Фантом» розчинився у повітрі і залізна завіса нарешті піднялась, люди, які жили за непроглядною радянською ширмою, відчули себе повністю беззахисними та розгубленими перед просторим світом, який в один голос вітав їх із визволенням від політичної узурпації. Обдурені, обдерті до нитки, позбавлені усіх заощаджень, без відчуття стабільності та чіткого плану на майбутнє – саме такими постали «братні народи» перед чужими обіймами «нового світу», після розпаду СРСР. Натомість вони отримали Свободу. Але, від кого і для чого? Відповідь на це питання для більшості з них й досі залишається незрозумілою. Їм здалося, що їх покинули напризволяще – їх перестали вести за собою, а вони, за іронією долі, не вміють самостійно прокладати маршрут.

Тому частково їхню ностальгію можна виправдати. Але, мене дивує інше. Коли ще зовсім молоді, юні люди, які знайомі з Радянським Союзом виключно завдяки підручникам з історії, починають підхоплювати цю ж саму «жалібну пісеньку», неначе плакальниці на похороні абсолютно незнайомої людини.

«Ковбасний синдром», або «повний розковбас»

Одна моя знайома не пропускає нагоди, щоб потужити «за добрими радянськими часами». «От колись добре жилось, – починає вона завжди з однієї й тої самої фрази, – морозиво «Пломбір» коштувало 27 копійок, зошит в клітинку – 3, а яка ж дешева і добра була ковбаса!!!». Співаючи дифірамби Радянському Союзу, моя знайома випускає з уваги, що в той час середня зарплата становила 80 рублів, полички магазину завжди пустували, через постійні дефіцити люди півжиття проводили у чергах, і лише той, хто, як кажуть, був «при трамваях», міг дістати пару модних джинсів чи якогось смаколика. Звісно, більшість радянських громадян умудрялися відкласти на ощадну книжку вражаючі суми грошей. Але, якби зараз асортимент усіх продуктових магазинів зменшився б принаймні в декілька десятків разів, а вся фешн-індустрія перейшла в руки державної фабричної монополії, то гадаю, людям вдалося б зекономити не менше.

Мені справді смішно слухати, коли мої однолітки, або навіть молодші від мене «нові українці» тужливо згадують радянські часи, неначе очевидці небувалого чуда, яке більше ніколи не повториться. Оскільки все, що я пам’ятаю з того періоду, це: темно-синя шкільна форма, яка нестерпно «кусала»; червона зірочка на грудях із портретом молодого Ілліча ( ну, не встигла я стати піонером, хоча дуже цього хотіла); вишневі сандалі, довгокоса лялька у радянському національному строї, брила шоколадного масла на столі та кольорові кульки на перше травня. Відтак, мені стає цікаво, звідки у їхніх головах беруться усі ці думки та переживання, адже насправді вони їм не належать?

Але завдяки вищенаведеній «народній творчості», СРСР тепер завжди асоціюватиметься для мене, в першу чергу, з «великою палкою московської ковбаси», яка постає «головним героєм» у всіх розмовах та спогадах про «колишні добрі часи». І, чесно кажучи, в цей момент мені стає навіть трохи сумно, оскільки я ніяк не можу пригадати її легендарного смаку.

Відтак, у мене напрошується кумедне запитання: «Що спільного між ковбасою і Радянським Союзом?» А відповідь дуже проста: це – люди, які ніяк не можуть їх відпустити.

Та якщо вже бути до кінця відверто, то Радянський Союз нагадує мені гігантську фабрику клонів, які на виході з конвеєра отримували однакові сценарії життя, однакові мрії, цілі, бажання і потреби. Кожному видавався пайок з ідентичним наповненням, щоб уникнути серед сірої маси зайвих конфліктів. Усі однаково думали, однаково одягалися, жили в однакових квартирах, наповнених ідентичними меблями, їздили на однакових машинах, зажди їли одне й те саме, ходили на стандартні однакові роботи, отримували однакову зарплату, за однаковим стандартом святкували, одружувалися, родили дітей і помирали. І за всім цим наглядав новоспечений Бог, Комуністична партія, яка пильнувала, щоб ніхто не відхилився від «сценарію», від «норми», від «утвердженого стандарту».

Вибір? Ніхто не знав, що це за слово. Та й навіщо? Адже усі були переконані, що живуть в найкращі країні світу, водночас не маючи жодної можливості перевірити правдивість цього лозунгу.

СРСР – це була особлива в’язниця, без металевих решіток на вікнах та тяжких засувів на дверях, але тим не менше, ніхто не мав права покидати її бетонних стін. І саме за нею тужать більшість «колишніх в’язнів». Скажете, бувають і гірша «тюрми». Не заперечую. Але, чи можна вигадати гіршу в’язницю ніж ту, яку людина із вдячністю приймає?

Відтак, з огляду вищенаведені думки, стає очевидно, що Україна – це просто жертва із високо розвинутим «стокгольмським синдромом», але найгірше те, що даний психологічний розлад ніхто не спішить лікувати, недооцінюючи його руйнівних наслідків.

Білосніжка по-сучасному

2011-03-03T14:46:00.000-08:00

Я була шокована – шокована до глибини власних кісток. Я відчувала обурення, що пропалювало наскрізь усі рівні моєї свідомості, неначе сірчана кислота тонку матерію. Я не могла повірити власним вухам, навіть не знала, як відреагувати на почуте, але не зважаючи на моє внутрішнє збентеження,факт залишався фактом – твердим, непохитним і недоречним, неначе кам’яна брила посеред голого степу.

В полон такий емоцій я потрапила декілька років тому під час перегляду однієї специфічної новини. Приємної зовнішності диктор з ідеально поставленим голосом народного речника говорив про наступне: «Сьогодні представниці міжнародного феміністичного руху подали в Міжнародну організацію з прав людини відкритий лист, в якому вони вимагають вилучити з усіх книжкових магазинів світу казку «Білосніжка і сім гномів». Феміністки пояснюють це тим, що дана казка пропагує експлуатацію жіночої праці чоловіками, принижуючи гідність представниць прекрасної половини людства. Адже, йдеться про те, що нещасна Білосніжка змушена була прислужувати сімом чоловікам-гномам заради даху над головою і шматка хліба. Відтак, активістки звертаються до усіх батьків з проханням припинити читання даної казки перед сном своїм маленьким донькам, оскільки це програмує у їхній підсвідомості рабовласницьку покору перед чоловіком».

Після цієї новини диктор одразу ж переключився на іншу, а я ще довго не могла втекти з емоційної в’язниці, в яку потрапила після його слів. Я лише дякувала Господу, що всесвітньо відомих братів Грімм більше немає серед нас, оскільки вони б не змогли пережити такої «чудо-інтерпретації» своєї казки, на якій виросло не одне покоління.

Мабуть, того дня я ненароком зависла на певній інформаційній частоті, і мій мозок, неначе радіоприймач, почав відловлювати відповідні сигнали, які були притаманними даній хвилі. Відтак, як тільки-но шквал моїх емоцій, викликаний попередньою новиною, почав губитися серед буденних справ, я одразу ж наштовхнулася на іншу – ще більш безглуздішу.

Йшлося про те, що одна американська жінка подала до суду на свого чоловіка за те, що він відкрив перед нею двері у магазині і вирішив пропустити її вперед. Обурена жінка заявила, що даний жест її надзвичайно образив і принизив, оскільки вона вважає себе рівнею з будь-яким чоловіком, а такий «архаїчний» вчинок демонструє зворотне». Та найбільше мене вразило те, що знайшлося безліч людей, які її підтримали, і позивачка виграла справу, отримавши моральну компенсацію від свого чоловіка у вигляді публічного вибачення.

В цей момент мені пригадалася одна фраза, яка свого часу пролунала з вуст геніального науковця Альберта Ейнштейна. Якось він сказав: «У світі безмежними є тільки дві речі, перша – це космос, а друга – людська дурість».

Ось так, крок за кроком, спираючись на дедуктивний метод неперевершеного Шерлока Холмса, я дійшла до роздумів про «Фемінізм».

Феміністичний «перевертень»

Феміністичний рух зародився ще на початку 18 століття і з того часу він суттєво допоміг жінкам утвердитися у тих сферах, в яких до того вони не мали права навіть на власну думку. Він допоміг їм стати повноправними членами суспільства, гордими, впевненими та самодостатніми особистостями. Але мене цікавить інше: коли саме «фемінізм» втратив своє істинне покликання, перейшовши ту фатальну, тонку грань, за якою його активісти почали використовувати ті методи впливу, на противагу яким цей рух був створений? Коли він перейшов від «захисника» до «нападника»? Коли прекрасна та витончена жінка почала перетворюватися на істоту, що прагне «коня на бігу зупинити і в палаючу хату зайти»? Коли представниця прекрасної половини людства почала приміряти на себе маску іншої статі, розкидаючись при цьому судовими позовами за вияв галантності та витончені знаки уваги? Коли справжній джентльменський жест став вважатися підсудною справою, а казка, що пропагує добро та любов – суспільним «перевертнем»? В який момент представниці феміністичного руху почали боротися з пустопорожніми млинами, озброївшись при цьому безглуздою агресією, яка іде на вітер?

Відтак дуже смішно спостерігати за тим, як сучасні жінки постійно скаржаться на чоловіків, які не здатні заспівати серенаду перед вікном, пробратися в опочивальню до коханої через балкон чи спромогтися на ряд інших романтичних подвигів. А можливо жінкам варто припустити, що їхні чоловіки не зовсім відчувають себе чоловіками біля чоловікоподібної жінки, або просто бояться потрапити до в’язниці за таку романтику…

Якось я дорікнула своєму знайомому, що сучасне суспільство не продукує більше таких чоловіків, які б оспівували своїх коханих у віршах. На що він мені відповів, що сучасне суспільство також й не продукує і жінок, які б надихали чоловіків стати поетами. Спершу його слова мене надзвичайно обурили, але потім, трохи подумавши, я зрозуміла, що в дечому він має рацію.

Цікаво, чи могли передбачити засновниці феміністичного руху те, що з отриманням «права голосувати», їм перестануть дарувати квіти «просто так», звузивши цей галантний жест до декількох офіційних дат в календарі? Чи підозрювали вони, що нарешті отримавши можливість займати високі суспільні посади і чини, їм перестануть цілувати руку, обмежуючись міцним рукостисканням? Чи могли вони собі уявити, що на вишуканий ляпас їм даватимуть здачу з подвійною чоловічою силою? Чи знали вони, що зерна, якими вони засіяли поле суспільної свідомості, дадуть такий неочікуваний та спотворений продукт? Чи цього вони хотіли? А головне – чи хочемо цього ми сьогодні?

Безумовно, «фемінізм» подарував кожному наступному поколінню жінок безліч переваг, але водночас він їх багато й в чому обмежив, хоч і ненавмисне.

Я на всі сто відсотків погоджуюсь, що чоловік та жінка є абсолютно рівними між собою, як дві половинки одного цілого. Але така вже людська природа, яка полягає в тому, що одна з половинок завжди намагається показати свою значимість над цілим.

Але я щиро вірю, що одного прекрасного дня людство нарешті віднайде ту ідеальну «золоту середину», від якої його постійно так брутально переважує у різні сторони, неначе на шальках несправних терезів – і тоді вже ніщо не зможе нас більше поділити на частини. І всім стане байдуже, хто в домі головний та яка епоха за вікном: матріархат чи патріархат.

Куди приводять мрії…!?

2011-02-10T14:49:00.000-08:00

Якось одного американського мільйонера спитали: «Скажіть, будь ласка, у чому криється секрет вашого успіху? А відтак, що б ви порадили людині, яка прагне стати мільйонером?» На що він, не замислюючись, відповів: «Спитайте себе, що ви можете робити безкоштовно. І саме це заняття принесе вам найбільші гроші». Ось такою виявилася порада успішного чоловіка – не очікувано простою, без жодних хитромудрих рецептів та пихатих повчань.

Здоровий глузд підказує, що працею, яка не оплачується, великих статків не здобути. Але тут криється одна тонка хитрість, яка не одразу відкривається прагматичному розуму. Справа в тому, що людина безкоштовно може робити лише те, що приносить їй справжнє задоволення. А якщо вона трудиться над тим, що любить, то так чи інакше, підсвідомо вкладає в свою працю частинку власної душі, свій талант, свою внутрішню енергію, і в підсумку отримує досконалий результат, вражаючий кінцевий продукт, який завжди має попит і ціниться дуже дорого.

Мрії – рушійна сила прогресу

Всі, без винятку, про щось мріють, тільки мало хто вірить, що його мрія може перетворитися на реальну справу цілого життя і принести неабиякий дохід. Але зазвичай ми не маємо часу це перевіряти, оскільки постійно кудись поспішаємо, намагаємось встигнути перехопити у когось престижну роботу, набити свої кишені та гаманці шелесткими паперовими купюрами, водночас забуваючи про те, що гроші – це лише засіб, додатковий результат і супутня частина нашої праці, а не самоціль.

З іншого боку, в людських головах міцно вкоренилася помилкова думка, що справжнього тріумфу та високих кар’єрних звершень добиваються лише окремі щасливці, до яких з самого народження прихильні зорі та небеса. Відтак, ми самі заносимо їх у розряд «обраних», зводимо на блискучий п’єдестал недосяжності, спостерігаємо за успіхами їхнього життям благоговійно-засмученими очима, переконуючи себе в тому, що їм просто неймовірно таланить. Зазвичай наші погляди приковані до зовнішньої позолоти їхнього життя, за сліпучим світлом якої не видно щоденної тяжкої праці, самовідданості, наполегливості та багатьох невдач, з яких зітканий великий успіх. А вони – лише звичайні люди, які по при усі суспільні упередження та стереотипи, не побоялися піти слідом за своїми мріями і повірили у власні можливості.

Життя повне прикладами, коли прості люди, озброївшись лише власним талантом, мріями, вірою та наполегливістю, підкоряли недосяжні вершини. Візьмемо, хоча б історію заснування всесвітньо відомої пошукової системи «Google». Цікаво те, що ідея знаменитого пошуковика зародилася не під час виснажливих обговорень декількох десятків мега-професіоналів, і не вході довгих розробок багатомільйонного проекту – вона прийшла в голову двом звичайним студентам Стенфордського університету. Рівно 14 років тому вони створили безкоштовну пошукову систему для закладу, в якому навчались, а вже через два роки нею користувалось більше 10 тисяч людей в день.

Після такого успіху хлопці намагалися запропонувати «свій товар» декільком Інтернет-компаніям, але все безрезультатно, оскільки їм говорили, що «пошуковики є безперспективними і грошей на них не заробиш». Та хлопці не опустили руки. Вона все-таки знайшли певне фінансування, і залучившись підтримкою деяких друзів та знайомих, заснували власну компанію, яка знаходилася в орендованому гаражі, а сервер – у спальні одного із засновників. Мабуть тоді хлопці й гадки не мали, що всього через декілька років їхній некомерційних проект стане популярним на весь світ і принесе їм мільярди.

А чого лише вартий випадок Марка Цукерберга, засновника знаменитого «Facebook»! Задуманий у 2004 році як безкоштовний сайт для спілкування студентів Гарварду, Facebook перетворився на першу в світі соціальну мережу, і сьогодні журнал «Forbes» оцінює річні продажі сайту в 150 млн. доларів.

Так само і Білл Гейтс не народився комп’ютерним генієм, він ним став, а Мадонна отримала корону поп-королеви аж ніяк не в спадок, вона сама її «викувала» щоденною працею.

Хтось може сказати, що такі прориви під силу лише одиницям. Але я мушу їх розчарувати. Адже паростки схожих історій прорізають грунт нашої реальності всюди і повсякчас, варто лише озирнутися, а їхні герої – це люди з повсякденного життя – це ваші друзі, знайомі, сусіди, випадкові перехожі, які можливо ще не стали мільйонерами і не добились шалених успіхів, але хтозна, що чекає їх за наступним поворотом. Хоча справа тут не в грошах, які згодом самі прилипають, як банний лист, а в тому, щоб знайти себе і отримувати задоволення від того, чим займаєшся.

Наприклад, одна близька подруга моєї знайомої 15 років тому почала займатись йогою. Згодом, отримавши певні навики та полюбивши це заняття всім своїм серцем, вона вирішила давати безкоштовні уроки усім охочим у парку, просто неба. З кожним днем її любительська група розширювалась, а позитивні відгуки досягали найвіддаленіших куточків міста. Відтак, рівно через півроку їй запропонували стати інструктором йоги в одному спортклубі. Сьогодні подруга моєї знайомої вважається одним з найкращим інструктором йоги в Чикаго (США) – вона відкрила власну студію, дає приватні уроки, хоча все ще раз в тиждень продовжує вести безкоштовні заняття в парку.

Як «запустити» свою мрію?

Перше, що вам потрібно, це чітко визначитися, чого ви хочете. Саме це рішення можна вважати запорукою подальшого успіху.

Друге. Після того, як ви зрозуміли, чим хочете займатись, не спішіть будувати «Наполеонівські плани», завойовуючи світ семимильними кроками. Спершу влаштуйте собі невеличкий тест – зосередьтесь на своїх внутрішніх почуттях та емоціях, а не на зовнішніх факторах. Саме це допоможе остаточно переконатись, чи прийняте рішення – правильне, а справа, якою ви займаєтесь – дійсно ваша. Це дуже важливо, оскільки лише тоді, коли людина робить те, що любить, вона відчуває душевний комфорт, внутрішнє піднесення, радість, ейфорію, чисте бажання, а не «тяжкий меч» примусу над головою. Час в такі моменти тече по-іншому. У вас навіть можу відкритися дивовижні знання та навики, які ви раніше ніде не здобували. І в цьому немає нічого дивовижного, адже існує безліч прикладів, коли люди отримували «вітку першості» у тих професіях, в яких у них нема диплому. Головне, вибрати свій власний життєвий шлях, тоді на ньому траплятиметься багато дороговказів, які перетворять життя на захоплюючу подорож.

Третє. Подумайте, чи змогли б ви цим займатися просто так, абсолютно безкоштовно? Просто спробуйте насолодитись процесом, не думаючи про результат.

Четверте. Те, що ви знайшли себе – лише початок великої справи, відтак сумніви та перешкоди все ще навідуватимуться до вас, неначе «податкова міліція». До того ж, працювати прийдеться, не покладаючи рук, бо, як кажуть у народі: «Не Святі горшки ліплять», відтак, якщо хочете отримати бажане, тоді краще якомога вище закотити рукави. Щоб втілити свою мірю в життя, потрібно міцно взяти її за руку і повести, неначе малу дитину. А потім, коли прийде час, вона сама поведе вас за собою, розкриваючи нові, незвідані горизонти.

П’яте. Якщо ваша мрія не збігається з вашою роботою, не поспішайте звільнятись, спалюючи за собою всі мости. Залиште собі запасний варіант, певну страхівку, і займіться паралельно тим, що вам подобається. Якщо ви, до прикладу, бухгалтер, не припиняйте рахувати, просто разом з тим почніть малювати, якщо вам завжди цього хотілось. Купіть у найближчих канцелярських товарах білі аркуші паперу, фарби чи олівці і виділіть своєму улюбленому заняттю одну годину вдень, або хоча б – 20 хвилин, і через деякий час ви почнете помічати певні зміни у власному житті. А ще краще – запишіться в гурток, адже зараз існує безліч вечірніх курсів, навіть уроки он-лайн. Таким чином ви познайомитесь з новими людьми, розірвете звичне рутинне коло, в якому щодня обертаєтесь – а це завжди додаткові можливості. І не переживайте, що не вистачить часу, головне мати сильне бажання. Бо, як голосить стара українська мудрість: «Як захочеш, то на гору скочиш, а як не захочеш, то й з гори не злізеш». Найважливіше – рухатись на зустріч своїй мрії, хоча б навіть із найменшою швидкістю, бо ви – не Магомет, і гора до вас сама не прийде.

Шосте. Пам’ятайте, ніколи не пізно «запустити» свою мрію.

Якось я прочитала статтю про одного чоловіка, якого у 53- річному віці звільнили з компанії, де він працював все своє життя (штат Каліфорнія, США). Передпенсійний вік перешкоджав йому знайти нову роботу, щоб й надалі виплачувати кредит за житло та покрити інші рахунки.

Одного дня, втомившись від чергової невдачі, він вийшов на свою невеличку ділянку біля дому, робота на якій зажди приносила йому задоволення. Грядки були запущеними, порослими бадиллям, відтак чоловік одразу ж кинувся їх обробляти. « Я настілки поринув у це заняття, що всього через 10-15 хвилин абсолютно забув про невдалі пошуки роботи. Вперше за декілька останніх місяців відчай та смуток нарешті відпустили мою душу», – ділився далекими спогадами чоловік. Від того дня промайнуло 20 років. З того часу він започаткував власний бізнес – невеличкий магазин, продукти до якого надходять прямісінько з його улюбленої грядки, яка вже встигла розростися у велике господарство.

Все нове завжди лякає глибиною своєї невідомості. Ми боїмося, що нас неправильно зрозуміють, висміють, вкажуть у нашу сторону пальцем, покрутять біля скроні, повісять на чоло ярлик «білої ворони» і більше не сприйматимуть серйозно. Ми боїмося зазнати невдачі, оступитися, виявитися не такими як усі, відтак рідко наважуємося вийти за межі власної в’язниці, хоча водночас захоплюємось тими, які не побоялися зламати грати загальноприйнятих стереотипів. Але варто пам’ятати, що літають лише ті, хто не побоявся показати свої крила. І сьогодні вони попивають переможний іскристий напій, хоча ще декілька днів тому навіть не підозрювали, що зможуть придбати найдорожчу пляшку шампанського.

Шлях агресивного воїна

2011-01-17T17:04:00.000-08:00

У далекій країні Південно-східної Азії, у сонячному Таїланді існує дуже цікавий і доволі неординарний звичай, який змусив би представника зеленої організації «Грін Піс» тричі перехреститися, а потім у напівпритомному стані написати тремтячою рукою «вагон» петицій, заяв та скарг у відповідні організації по боротьбі з насиллям над тваринами. Справа в тому, що у цій екзотичній країні навмисно ламають усім котам хвости. І не має значення, хто «на жертовнику» – пухнастий домашній улюбленець, в якому ви душі не чаєте, чи звичайний облізлий, бродячий кіт – усі вони без винятку носять однакове клеймо – переламаний хвіст, яким тварина після такої неприємної процедури більше не володіє.

Самі таїландці пояснюють це таким чином: коли собака виляє хвостиком, у такий спосіб вона виказує свою безмежну радість, а кіт навпаки – виявляє агресію. Відтак, аби убезпечити себе та оточуюче середовище від найменшого прояву негативних емоцій, корінні мешканці Таїланду, які, до речі, вважаються одними з найпривітніших та найщасливіших народів на планеті, вдаються до вищенаведеного негуманного акту. Варто зазначити, що самі таїландці не вважають такі дії жорстокими, адже за їхнім переконанням, вони лише допомагають тварині звільнитись від негативного заряду.

Слухаючи розповідь одного мого знайомого про бідолашних таїландських котів, я мимоволі замислилась над тим, чи існує у світі вірний спосіб, який допоміг би так само легко вирішити питання й людської агресії?

А ми, все «агресуємо»!

Звідки у людей стільки негативу, який має дивовижну здатність відкладатися у наших душах мертвими пластами давно зігнивших почуттів та емоцій, від розпаду яких весь організм отруюється вбивчими газами? Чому в наших серцях так легко зароджується ненависть, спалахуючи від найменшого зовнішнього подразника, неначе пересушена трава від випадкової іскри? Чому бажання поквитатися з давнім кривдником, відчуття «справедливої помсти» зазвичай виявляється солодшими за велику ложку меду? Ми часто перебуваємо в поганому настрої, постійно на когось злимося, тихо заздримо найближчим друзям, бажаємо невдачі своєму сусіду та провалу колезі по роботі, всією душею ненавидимо свого шефа та нахабну продавщицю із продуктового кіоску за рогом, наділяємо випадкових перехожих льодяними, зверхніми поглядами, а пасажирів у громадському транспорті – стусанами під ребро, криками та матюками.

Якось в одній із львівських маршруток я ненароком наступила якійсь жіночці на ногу. У відповідь вона із глибокою ненавистю у погляді прямим текстом послала мене «на три букви» і вийшла з мікроавтобусу. Чесно кажучи, я втратила дар мови, не говорячи вже про свій хороший настрій, який вилетів у відчинені двері слідом за злісною пасажиркою, неначе пожовклий листок, підхоплений брутальним поривом холодного вітру.

Це було схоже на вибух атомного реактора, який в долі секунди скосив наповал усіх, кому довелося стати його свідком. А скільки таких вибухів припадає на одну людину кожного дня? А тепер подумайте, яку долю радіації вона отримує… На жаль, у більшості випадків агресія, що сидить в середині нас, не піддається усвідомленому контролю з боку її горе-носія, тому вибух може відбутися будь-коли, ударна хвиля якого здатна нанести неабияку шкоду мирному оточенню. Відтак, деякі люди є настільки небезпечними у своїй поведінці, що їх вже давно пора помістити під захисні саркофаги.

Агресивна залежність

Дякувати Богу, ми такими не народжуємось, ми такими стаємо, і це дозволяє повірити у можливість позитивних змін. А поки що подивимось, в якому психологічному кліматі ми зростаємо.

З самого дитинства нам вбивають в голову, що життя – це тернистий, непрохідний шлях, на якому хтось розставив безліч капканів і пасток, відтак, аби цілим і неушкодженим добратися до комфортного «місця під сонцем», варто добре попрацювати ліктями, без перебору розпихуючи тих, хто не проти й собі його зайняти.

У дитсадку ми отримуємо перші уроки «виживання», які водночас є нашими першими уроками агресії: нам наказують остерігатися незнайомих людей, оскільки вони можуть образити, нас вчать «стояти за себе», "давати здачі», і в такий спосіб наше знайомство зі світом починається. У школі ми осягаємо вищі прийоми «самозахисту», які повинні полегшити неминуче зіткнення нашої «маленької шлюпки» із величезним «вітрильником» під назвою «доросле життя»: саме тут починається справжня «муштра» – підготовка до виходу у «відкрите море», і на цьому відрізку нам безупинно торочать про те, яке ж доросле життя – важке та несправедливе. Нас готують до життя, як гладіатора до вирішального двобою, відтак, коли ми стаємо дорослими, то починаємо робити те, що найкраще вміємо – ми починаємо воювати.

У вищому навчальному закладі «шкільна муштра» набуває більш витончених форм, але її суть залишається незмінною. Відтак ми виходимо у «відкритий океан» із непід’ємним баластом безлічі страхів, комплексів, упереджень, агресії, стереотипів та нав’язаних потреб і бажань, водночас наші вітрила зв’язані мотузками умовностей та суспільних стандартів, а неповороткий, старий, заржавілий штурвал ледь піддається міцно стиснутим долоням – можна лише уявити, яка доля чекає на такий корабель у безмежному просторі життєвих вод.

Часто наше життя схоже на плавання в бухті негативної інформації, в яку ми помилково забрели, збившись з правильного курсу. Вона ллється звідусіль – з телеекранів та радіоприймачів, з газет, журналів і книг, з Інтернету та вулиці, з наших власних вуст. Але проблема не в тому, що вона існує, біда в тому, що ми без неї більше не можемо жити.

Одна моя знайома кожен день вишукує у телепрограмі всілякі ток-шоу, де люди, так би мовити, «продають своє горе», тобто діляться із глядачами своїми проблемами, стражданнями та болями, а вона із задоволенням «купує» цей товар. Кожен раз в моменти «телевізійної скорботи» моя знайома прилипає до голубого екрану із напіввідкритим ротом, і в мене складається враження, що таким чином вона отримує від даного перегляду певну підзарядку. А скільки існує телепередач, які в деталях відтворюють звірські вбивства, розповідають про серійних маніяків та інших психів, виставляючи результати їхніх злодіянь у рядок, неначе переможні трофеї – і я знаю купу людей, які нізащо не пропускають такої пікантної трансляції. До цього негативного клубка можна віднести й щоденні новини, які для багатьох стали своєрідною «пігулкою для підсилення головного болю». Наприклад, моя бабуся щодня ревно слідкує за новинами, передивляючись їх по всіх каналах. Після кожного такого перегляду у неї сильно піднімається кров’яний тиск, але тим не менше, у світі не існує жодної відомої мені сили, яка змогла б в цей час відтягнути її від телевізора.

Якось, зовсім випадково, після перегляду одного фантастичного фільму, мене осінило, чому ми завжди змальовуємо інопланетян дуже агресивними, хоча й гадки не маємо, якими вони можуть бути насправді. У нашому уявленні, жителі позаземних цивілізацій – це брутальні напівлюди із нестримним бажанням поневолювати, знищувати і вбивати. Але справа не лише в однотипній уяві письменників-фантастів, а радше – у нашій власній підсвідомій поведінці, у нашій внутрішній агресії, яка лягає калькою на все, що ми робимо.

Хто там?

2010-12-17T08:44:00.000-08:00

Мені пригадався старий анекдот:

Прокидається якось чоловік зранку і думає, сумно зсунувши брови над переносицею: життя – повне лайно! Жінка – гуляща, діти – невдячні, теща – «змія підколодна», а я – круглий невдаха. Збоку біля його ліжка стоїть невидимий Ангел і записуючи все у блокнот, каже: чоловіче, ну скільки вже можна одне й те саме замовляти?

Смішно, чи не так? Але найсмішніше в цьому анекдоті те, що нічого анекдотичного в ньому немає, лише – гола правда, завуальована у нехитрій викривальній формі.

Життя схоже на довгий ланцюжок різноманітних подій, які міцно спаяні між собою нашими емоціями, словами, вчинками, бажаннями та обов’язками. Кожен наступний день приносить з собою нові можливості, або втрати; нові зустрічі, або розставання; успіх, або невдачу; сміх, або сльози; радість, або розчарування. І впродовж цієї нескінченної низки подій, нас ніяк не відпускає одне прадавнє запитання: Хто ж за цим всім стоїть? Хто ховається в закуліссі, за червоною, важкою завісою, час від часу визираючи у непомітну щілину між щільно завішаними оксамитовими шторами? Хто пише всі сценарії для п’єси під назвою «Життя», і Хто так вправно смикає за мотузки, змушуючи акторів смиренно виконувати відведені їм ролі? Хто усіх карає і милує, направляє і зводить зі шляху.

Читаючи на сцені чергову репліку, ми крадькома кидаємо у бік «театральної завіси» несміливі погляди, в поті чола трепетно фантазуючи над тим, як виглядає головний винуватець цього дійства. Ми так довго мудруємо над запитанням «хто Він?», що навіть не уявляємо, якою простою може бути відповідь. Тому, якби людині все-таки вдалося проникнути у «святая святих», у «закулісся», єдине, що вона б там побачила, було б її власне відображення у дзеркалі. Можливо, вона б розчарувалась, можливо, навпаки – зраділа б – важко сказати напевне, адже неможливо спрогнозувати не прогнозоване.

Так, людина творить свій власний світ за аналогією Творця, який створив її за своєю подобою. Але годі вже про високопарну філософію, перейдемо безпосередньо до реальних прикладів з життя.

«Місце, де зарита собака»

Не так давно один мій добрий товариш «нахапався» протягом трьох днів декілька штрафів за порушення правил дорожнього руху та парківку у недозволеному місці. Нічого подібного з ним раніше не траплялося, оскільки він завжди водив авто доволі акуратно, відтак під час такого «штрафного періоду» був сам не свій від злості, скаржився на відсутність справедливості і проклинав усіх гаїшників. «Що за чортівня зі мною відбувається? От «гади», причепились до мене, як п’явки», – не вщухав повторювати він. Наступного ранку мій товариши розпочав свій день із стабільної ненависті до гаїшників, мудруючи над тим, як дати раду зі всіма штрафами. І що б ви думали? Під вечір його нагородили ще одним – знову за парківку у недозволеному місці, хоча до того він завжди там паркувався.

Чесно кажучи, після цього я боялася з ним зустрітись, але, як виявилось, даремно. Адже при зустрічі він усміхнувся і сказав мені: «У цій ситуації я зрозумів лише одне – якщо мої думки та емоції не змінять свого русла, то до кінця життя працюватиму лише на оплату штрафів». Ми від душі посміялися і «прокляття» відступило само собою.

Приблизно рік тому я разом із групою людей виробляла деякі еміграційні документи. Все йшло чудово, аж поки одного світлого дня у рамках цього процесу зі мною не відбував маленький прикрий інцидент, який не зважаючи на мініатюрні розміри своєї складності, страшенно зачепив мене «за живе». Все доволі швидко залагодилось, але я чомусь ніяк не могла відпустити ситуацію, тому все ще палаючи від обурення, почала обзивати працівників еміграційної служби ідіотами, тупоголовими, психами і так далі. Я настільки вжилася в роль ображеного громадянина, що від тоді мало не щодня згадувала їх «не злим, тихим словом».

Через декілька місяців настав час істини і усі мої знайомі отримали необхідні документи, а я – «велику дулю» і купу проблем. З моїми документами відбувалася справжня містика, яку не міг збагнути ніхто. Я отримувала їх на доопрацювання тричі, і кожного разу причина вражала своєю оригінальністю: спершу мені сказали, що в одній графі не вистачає хрестика; потім, що хрестиків забагато, а замість підпису має стояти печатка; третій раз виявилось, що печатки взагалі не потрібно, хоча водночас все ще бракує два підписи і однієї галочки. І це при тому, що мої документи були аналогічно оформлені порівняно з документами інших людей, тобто так, як вимагає стандарт. Мій адвокат запевняв, що за всю свою практику стикнувся з таким вперше. «Знаєш, мені здається, що там, у еміграційній службі, хтось справді зійшов з глузду», – резюмував він.

І тут я пригадала, як обзивала усіх ідіотами та психами, і мені стало страшно. Я уявила собі Ангела, який наче у вищезгаданому анекдоті, стояв у цей момент поруч мене з блокнотом і ручкою в руках і записував: «Усі – ідіоти. Як скажеш! Буде виконано!» Після того я пообіцяла собі більше не обзивати людей такими словами, принаймні тих, від кого безпосередньо залежу.

Одна моя подруга вже цілий рік перебуває у виснажливих пошуках роботи – і все безрезультатно. Удача постійно вислизає з її рук, не зважаючи на численні спроби. Не допомагає нічого, ані гарний вигляд, ані рівень IQ, ані диплом престижного університету США, рік навчання якого коштує 40 тисяч доларів. Коли мова заходить про чергову співбесіду, не має значення, минулу чи майбутню, її «пісенька» насичена стабільно незмінними словами: все погано, економіка розвалюється, робочих місць не вистачає, рівень безробіття лише зростає, всі роботодавці – придурки, везе тільки ідіотам. Ненавиджу усіх!».

Водночас пригадую, коли вона ще вчилась в університеті то постійно говорила: «Здобути навчання – не дуже хитра штука, а от знайти роботу – це вже серйозна проблема. Я постійно думаю про те, що не зможу отримати роботу. Навіть не знаю, як тоді сплачуватиму кредит за навчання». Ну що ж, виявляється, її Ангел також у цей момент не зівав…

«Зайцем» по житті

Якщо добре подумати, таких випадків набереться, як кажуть, «вагон з причепом», але все життя в одній статті не перекажеш. Хоча ще на два класичні випадки місце знайдеться.

Перший. Мабуть практично кожен з нас хоча б раз в своєму житті їхав в тролейбусі чи в трамваї «зайцем», і мабуть, в більшості випадків, як на зло, саме тоді серед пасажирів, неначе перевертень з’являвся контролер. В цей момент «серце втікало в п’ятки» і ви починали клясти «закон підлості». Але повірте, він тут ні до чого. Невже ви думаєте, що вищі сили карають вас таким чином за порушення певних суспільних правил? Звісно, ні, оскільки їм на них наплювати. Вся справа лише у вас. Дозвольте дещо спитати. Зайшовши у трамвай без квитка, про що ви думаєте? Не помилюсь, якщо скажу, що всі думки в цей момент спрямовані на те, як би уникнути зустрічі з контролером. Але, не зважаючи на те, хочете ви його побачити чи ні, ви все одно про нього думаєте, відтак притягуєте його персону до себе, неначе магнітом.

Другий приклад. Ви готувалися до екзамену в поті чола, вивчили всі білети, окрім одного, останнього, 125-го, на який вже не вистачило ні сили ні часу. Розвиток подій передбачити не важко: звичайно вам попадеться саме той єдиний білет, в якому ви – повний профан. Як таке могло трапитись? Це наче виграти в лотерею навпаки, витягнувши з паперової когорти саме той листочок, якого найбільше не бажаєш. Невже в такий спосіб вищі сили знову покарали вас за нестаранність та лінь? Звичайно, ні! Просто, йдучи на екзамен, єдине про що ви думали, був той лиховісний 125-тий білет, який улещений такою увагою, сам скочив вам до рук.

Думки і слова – це велика сила, яка сягає самих Небес, підхоплена «горобцями», яких вже не спіймаєш. Ви можете погоджуватися з цим, або не погоджуватися, вірити, або не вірити. Діло – ваше. Але наступного разу, думаючи про щось погане, дайте волю своїй фантазії: уявіть собі Ангела, який в цей момент може стояти поруч з блокнотом і ручкою в руках, записуючи кожне ваше слово, кожну думку, як прямий наказ до виконання.

«Столітній пофігізм»

2010-11-23T10:50:00.000-08:00

Мені знову пригадалася моя столітня прабабця (Царство їй Небесне). Останнім часом я багато про неї думаю, адже це була напрочуд проста і водночас надзвичайно мудра та практична жінка із тяжким багажем життєвого досвіду, яка пройшла через дві війни, насильницьке виселення у Сибір, смерть десятьох з дванадцяти власних дітей, і при тому ніколи не хворіла, навіть не знала, що таке головний біль. Вже у похилому віці, вона часто видавала життєстверджуючі фрази, майже перли, які несли в собі просту геніальність, завуальовану у непримітних словах. Але будучи ще зовсім малою, я не звертала на них жодної уваги, і лише нещодавно вони почали зринати в моїй голові з новою силою, відкриваючись заново, неначе вдруге прочитана книга.

Якось моя прабабця випалила репліку: «В цьому житті я мушу тільки одне – сходити в туалет, а решту все залежить виключно від мого бажання». Пригадавши ці слова, я довго сміялась, а потім серйозно задумалась над тим, як часто ми по-рабовласницькому виконуємо стандартні обов’язки, під тиском маленького слова «мушу», і як рідко ми віддаємося своїм істинним бажанням та мріям, що ховаються за словом «хочу». Де проходить та невловима тонка межа між священними та соціально-нав’язаними обов’язками, між неврівноваженими, одноденними примхами та заповітними мріями?

Хочу?...Мушу?...

Нас змалечку вчать, що існує «сакрально-неприступне» слово «мушу», якому необхідно коритися, кожен раз виконуючи його чергові накази та завдання, навіть не обдумуючи їх доцільність. Разом з тим слово «хочу», затавроване червоним клеймом моральної зіпсутості, егоцентричності та егоїстичності, відсувається далеко на задній план, тим самим блокуючи доступ до здійснення власних бажань. Відтак, згодом самі й того не підозрюючи, ми перетворюємося на «невгамовну білочку» всередині великого замкнутого барабану під назвою «соціально зобов’язаний», яка невтомно перебирає своїми маленькими лапками чергову поперечну балку під назвою «повинен». І завдяки нашим зусиллям «барабан» постійно крутиться, а ми благоговійно захоплюємося його містичній здатності завжди перебувати у русі.

Ти повинен принести додому п’ятірку, акуратно виведену червоною кульковою ручкою у шкільному щоденнику, тоді тебе вважатимуть розумним і старанним; ти повинен потішити з інституту червоним дипломом, тоді усі підтвердять, що у тебе є майбутнє; ти повинен обрати престижну роботу, тоді тебе поважатимуть; ти повинен купити дорогу машину і годинник, тоді тебе сприйматимуть серйозно; ти повинен обіймати високу посаду, тоді для оточуючих ти будеш «кимось»; ти повинен відіграти гучне весілля, тоді усі повірять, що у вас – все по-справжньому; ти повинен подарувати своїй кохані обручку з діамантом, тоді усі зрозуміють, що ти її любиш…

На пишному «бенкеті життя», нас безупинно напихають всілякими стравами, які в меню зазначені під назвою «повинен», відтак, в результаті у шлунку вже не залишається місця на десерт, який називається «хочу».

Спитайте себе, чого ви хочете. Тільки відповідь, на кшталт: «хочу просто бути щасливим і щоб все було добре», не підходить. Спитайте себе по-справжньому, очікуючи справжньої відповіді, яка виходить прямо з серця, а не з-під пресу соціальних стандартів у вигляді вже давно заготованих форм. Б’юсь об заклад, вам легше буде сказати, чого ви «не хочете», ніж визначитися, чого по-справжньому бажаєте. Дивно, чи не так, адже у дитинстві не існувало простішого запитання. «Хочу бути балериною, пожежником, льотчиком, акробатом, хочу мати власну шоколадну фабрику…» – то, що ж змінилось? Чому ваші дитячі мрії залишились у минулому, не отримавши права подорослішати разом з вами?

Для більшості людей мрії існують лише для того, щоб мріяти. У їхньому розумінні вони скидаються на недосяжні зорі, до яких ніколи не долетіти, відтак, бажання висадитися на одну з них, неодмінно викличе в оточуючих лише насмішки і книпи. А хто любить, коли його висміюють? Так, ми боїмося бути не такими як всі, ми боїмося, що над нами поглузують, перестануть поважати і визнають «ненормальним». Тому ми закриваємо своє справжнє обличчя черговою маскою для того, щоб залишитись на «Маскараді».

Та насправді, не такий вже страшний «соціальний Бабай», яким нас повсякчас залякують. Особисто я перебуваю у стані постійного порушення «Кодексу соціально-покірної одиниці», і як не дивно, з «Маскараду» ще ніхто не вигнав, хоча без курйозів не обійшлося.

«Рівняйсь на бабцю!»

Коли я ще була незаміжньою, а час безжалісно тиснув на мене своїм соціальним авторитетом, мені дали одну пораду: «Ти мусиш вийти заміж, за будь-кого, просто вийти заміж, аби бути «нормальною». Таким чином ти виконаєш свій обов’язок перед батьками і суспільством, а через декілька місяців зможеш розлучитись, якщо не піде. Зате усі нарешті перестануть тебе доймати, навпаки, навіть жалітимуть». Господи, як добре, що я не послухалась цієї особи…

Коли я все-таки вийшла заміж, але без гучної забави, без пафосу, лише обмежилась штампами в паспорті, до того ж, не змінивши дівочого прізвища, селом поповзли чутки, що я «побувала на рушничку щастя» фіктивно. «Де ж це таке чувано, щоб жінка не брала прізвища чоловіка!»; «і не вагітна, а заміж виходила похапцем!»; «та й вельона не одягала – щось тут не так!», – торочили сільські «генератори пліток». Навіть одна моя подруга висловила сумніви, мовляв: «Якесь весілля у вас було несправжнє, треба його переробити».

Наступне, що не дає спокійно жити «народній поліції» – мій безіменний палець правої руки. Справа в тому, що я не ношу обручки, і це одразу ж спонукає людей думати, ніби мій, майже трьохрічний шлюб пускає серйозні тріщини. « А я б змусила свого чоловіка носити обручку і сама б носила, щоб усі знали, хто – я! Ой, добавишся ти своїми емансипованими штучками, будь обережна, адже на твоєму чоловікові немає жодної позначки, що він вже – зайнятий!», – якось заявила мені одна знайома високо-повчальним тоном.

У нас з чоловіком поки немає дітей і всі переконані, що ми або фізично хворі, або таким чином за щось відбуваємо покуту, або – просто ненормальні, оскільки свідомо йдемо наперекір звичному розвитку подій. Далі: особисто я не ходжу на роботу з 9 ранку до 6 вечора, а працюю вдома, і усі переконані, що я «б’ю байдики», поволі покурюючи довгий, зелений бамбук. Те, що я пишу книгу, для більшості видається повною нісенітницею, а не роботою, відтак дуже часто одні й ті самі люди ставлять мені одне й те саме запитання: «Ще не втомилася нічого не робити?» І на останок: я займаюся йогою, а деякі мої знайомі та рідні переконані, що мене завербували в якусь східну секту, відтак я постійно знаходжуся в центрі чийогось «рятівного плану» . «А там, на тій йозі, вас змішують лягати на цвяхи?»; «У вас вимагають на заняттях гроші?»; «Упаси тебе Господь медитувати, бо це діло – нечисте. Як вже почнеш, то вже назад дороги не буде!», «Дивися не скрути собі шию, бо вже був один такий «мудрий»!», – часто доводиться чути схожі репліки, запитання. І не зважаючи на постійні мої пояснення, у більшості вже заздалегідь сформоване негативне ставлення до йоги, яке не змінити жодними аргументами та доказами.

Звичайно, все було б набагато простіше, якби у 18 років я відгуляла пишне весілля на 200 гостей, більшість з яких мені були б абсолютно незнайомими, поміняла прізвище, одразу ж народила двійко дітей, після декрету вийшла б на «непильну роботу» і страждала б тим, як скинути вагу після пологів, засовуючи в рот чергове тістечко із заварним кремом. Так, тоді все було б «як треба», всі обов’язки – виконані, і всі довкола – задоволені, та чи була б задоволеною я..?

Останнім часом я й справді багато думаю про свою прабабцю, у моїй голові часто зринають її слова, поведінка, і я намагаюся розгадати секрет її довголіття. Можливо він полягає у добрих генах чи, як кажуть, – у старому вишколі, але, можливо вся загадка криється у нехитрому вмінні бути самим собою. Скільки пам’ятаю свою прабабцю, та й рідні розповідали – вона ніколи не переймалася тим, що скажуть інші, була спокійна «як удав», випромінювала «здоровий пофігізм», і постійно робила, можливо не те, що хотіла, але те, що вважала за потрібне. Завжди життєрадісна, повна сил та енергії навіть у 99 – такою вона мені пригадується. Відтак, у нашій родині сам собою з’явився тост, який лунає за столом на усіх ювілеях: «Рівняйся на бабцю!»

Лови момент!

2010-10-19T08:54:00.000-07:00

Декілька років тому моя мама спитала своєї 98-літньої бабусі (царство їй Небесне): «Ви стільки прожили, відчуваєте, що хоч трохи нажилися»? У відповідь моя прабабця усміхнулася і сказала:

– «От тобі – 40. Ти відчуваєш, що нажилася на ці роки?»

– Звичайно, ні, – замислено відповіла мама і додала, – іноді здається, що тільки вчора мені було 18.

– Мені теж, – сумно промовила бабуся.

Минуле. Куди воно зникає, невпинно засмоктуючи роки у незвідану, всепоглинаючу «чорну діру», що живиться виключно людською пам’яттю? Дивно, але ми взагалі не відчуваємо минулого, постійно плутаємось у подіях 20-ти- і однорічної давнини, які здаються нам однаково близькими та далекими від даного моменту, і лише червоно-чорні цифри календаря допомагають нам класифікувати власні спогади у часових рамках. «Перше вересня» у першому класі, перший «Останній дзвоник», перше кохання, перший поцілунок, випускний, закінчення університету, власне весілля і так далі – здається, все це відбулося тільки вчора, якимось чином зуміло розміститись у тісних рамках однієї доби, водночас пробігши перед очима миттєвим спалахом свіжої пам’яті.

Минуле. Його можна зловити лише у вигляді застиглої широкої посмішки на пожовклій фотокартці, приклеїти на картонний листок старого альбому, і час від часу струшувати з нього пил, вдаючись у екскурс «назад». Якщо минуле таке ж плоске і однобоке, як звичайне кольорове фото, чому ж ми так часто підмінюємо ним своє справжнє, трьохвимірне життя?

Знайомі примари

А як щодо майбутнього, за тимчасовими «сонячними зайчиками» якого ми так любимо бігати? Кожен день ми намагаємось його наздогнати, та чи «вартує ця гра свічок», адже, якщо майбутнє починається вже сьогодні, то куди ми біжимо? Але люди продовжують будувати хиткі пісочні замки із своїх непевних, рожевих мрій, різноманітних страхів та нав’язаних бажань, і починають в них жити, в той час як власна, справжня оселя залишається пустою і недоглянутою.

На жаль, більшість з нас іде дорогою життя із щільно приставленим до очей біноклем, який дозволяє зазирати далеко «вперед», або «назад», все залежить лише від того, в яку сторону обернутися. Тому ми так часто боляче падаємо і спотикаємось, адже через таку «далекозорість» розівчилися бачити в радіусі одного метра.

У мене є багато знайомих, які в свої 20 з «хвостиком» вже дуже стурбовані розвитком власної пенсії та питанням «куди прилаштувати свою трудову книжку?». Так, одна моя добра приятелька відмовилась від роботи, яка їй дуже подобалася, лише через те, що там не оформляли за «трудовою», натомість вона влаштувалася на іншу, хоч і ненависну їй, проте – за всіма законами та правилами. Тепер вона може спати спокійно, адже висока пенсія їй забезпечена, питання тільки в тому, як відмучити наступні 30 років на робочому місці, яке викликає систематичні «рвотні рефлекси» вже сьогодні?

Інша моя колежанка якось серйозно мені заявила на чергових посиденьках: «Я народила двох дітей, щоб на старості не бути самотньою, бо смертність серед чоловіків зараз дуже висока. До того ж, якщо з однією дитиною, не дай Боже, щось станеться, тьху-тьху-тьху, то в мене залишиться інша. Звісно з двома маленькими дітьми важко, але зараз відмучусь, а потім вже буду вільна». Чесно кажучи, іноді деякі людські судження розривають мій мозок навпіл, але, що ж робити, кожен має право на власну думку і помилку.

Годуючи собою ненажерливі фантоми минулого та майбутнього, ми так часто ігноруємо одну-єдину мить, яка і називається життям. Відтак, починаємо жити минулими особистими образами, невдачами на роботі, розбитими мріями чи далекоглядними планами, які лише смішать Бога. Завтрашні обов’язки не дозволяють нам насолодитися сьогоднішнім вечором, ми постійно думаємо над тим, що будемо робити наступного дня, або журимося над вчорашніми втраченими можливостями.

Експеримент

Прокинувшись одного сонячного ранку, я вирішила, що сьогодні житиму цей день лише однією миттю, перебуваючи «тут і зараз». На має превелике здивування, мені не вдалося протриматися навіть декілька хвилин, які б не були заплямовані думками, що не стосуються поточного моменту. Коли я чистила зуби, то зловила себе на скрупульозному обдумуванні зачіски, яку зроблю на вечірку, що має відбутися через два тижні. Коли я одягалася, то пригадала, як тиждень тому моя подруга позичила у мене мою улюблену спідницю і повернула її з плями, які вже не відпираються. В моїй голові мимоволі почали прокручуватися кадри нашої, ще доволі свіжої, сварки: через декілька секунд я настільки в неї занурилась, що знову пережила ті самі неприємні відчуття. А коли отямилась, то гарний вранішній настрій змело, неначе коров’ячим язиком – я була такою ж сердитою, як і тоді.

Протягом цілого подальшого дня зі мною траплялися аналогічні провали. Я довго не могла відпустити зверхній тон продавщиці, яким вона мене нагородила: «треба було як слід поставити її на місце», – картала я себе за м’якість та слабодухість, гуляючи вулицею. Несподівано я отримала стусан в плече від випадкового перехожого, який навіть не пригальмував, щоб вибачитися, і мене мало не роздерло на атоми від люті. Я продовжувала йти тротуаром, дивлячись собі під ноги, і зосереджено думала над тим, куди ж опускається рівень культури теперішнього покоління. Я настільки поринула у свої невтішні роздуми, що здалося, ніби весь тягар людської неосвіченості в одну мить звалився мені на плечі.

Дивно, лише тоді, коли я спробувала жити в цьому моменті, «тут і зараз», то зрозуміла, наскільки далекою я є від нього.

Уругвайський новеліст Хуан Карлос Онетті сказав: «Я не є письменником, окрім тих моментів, коли пишу». Адже людина – це те, що вона робить в даний момент. То ж, якщо ви катаєтесь на велосипеді, будьте велосипедистом, якщо читаєте книгу, будьте просто читачем, якщо граєте у волейбол, будьте лише гравцем у волейбол, якщо працюєте на роботі, будьте працівником, коли виходите з роботи, залишайте всі свої справи на офісному столі, а коли гуляєте парком, дозвольте собі невеличку розкіш не думати, хто ви.

Стабільно хворі

2010-10-05T16:09:00.000-07:00

Один давній мудрець, імені якого вже ніхто не пам’ятає, якось сказав: «У цьому світі немає нічого постійнішого за зміни». І він не помилився, адже зміни є невід’ємною частиною нашого життя. Кожної миті змінюється все навколо і всередині нас: листя зеленіє, жовкне і опадає, в наших головах одна думка змінює іншу швидше, ніж зірваний пелюсток встигає долетіти до землі; ми прагнемо знайти кращу роботу, зустріти достойнішого супутника життя, поміняти зачіску, квартиру, статус чи місце проживання. Так, ми всіма силами своєї душі прагнемо змін, але водночас, абсолютно цього не підозрюючи, з таким же самим натхненням їх і уникаємо.

«Маячня, абсурд, парадокс!» – скажете ви. Так воно і є! Але тим не менше, це не заважає «цьому непорозумінню» бути всезагальним правилом масової покори. В чому ж справа? А відповідь криється лише в одному звичайному слові – «СТАБІЛЬНІСТЬ».

Стабільність – яка ж вона солодка, неначе шоколадна цукерка, що постійно тішить давно знайомим смаком. Ти звик до її легкого аромату, до ванільно-горіхового наповнення, до шарудіння золотистої фольги і до присмаку, який залишається після неї на губах. І хоча бажання спробувати чогось нового з багатого асортименту повністю не зникає, але в якийсь момент ти перестаєш тягнутися за іншими солодощами. Звісно, іноді до безтями хочеться скуштувати «екзотичного фрукту» або якого іншого «смаколика». Але зазвичай вони лежать на «верхніх поличках», в глибині «магазину» чи в іншому кінці «прилавку», відтак необхідність вставати навшпиньки та зробити декілька зайвих кроків швидко остуджує миттєвий запал.
Нас з малечку вчать, що стабільність – це кінцева зупинка нашої подорожі. Тому, коли на шляху вимальовуються її перші дороговкази, ми одразу ж починаємо боятися наступних поворотів, змін, а відтак – і свого майбутнього. Ми починаємо боятись «підводних течій», якими нас повсякчас лякають, оскільки вони, не дай Боже, можуть скаламутити нашу «мілину», тому сліпо продовжуємо чіплятись за власне «дно», не розуміючи, що саме ці «підводні течії» існують для того, щоб підняти нас на гребінь високої хвилі. В результаті, стабільність перетворюється на підступний вірус, важку хворобу, яка підриває імунітет, звалює з ніг, приковує до ліжка і не дозволяє рухатись вперед.

Хочеться і колеться, та звичка не пускає!

Декілька років тому одна моя близька подруга, знудившись від сидіння вдома протягом п’ятирічної декретної відпустки, відчула в собі нестримний порив піти на роботу. І, як ви гадаєте, з чого вона почала свої пошуки? Та, ні з чого – вона взагалі їх не починала, оскільки на всі сто відсотків була переконана, що нічого путнього не зможе знайти. «Як би ж ти тільки знала, як сильно я хочу піти на роботу, – неодноразово виливала мені свої жалі подруженька, – але ж, сама знаєш, в наш час все вирішують гроші, або знайомства, а в мене немає в достатній кількості ні одного, ні другого». При цьому, з моменту прийняття цього доленосно рішення вона не зробила жодної, навіть найменшої, реальної спроби знайти хоч-якусь роботу, а лише сиділа вдома і без зупину скаржилась.

А от моя колишня знайома, з якою мені довелося працювали, мала роботу, але постійно на неї нарікала: її не задовольняли, ані умови праці, ані зарплатня, ані робочий графік. Відтак, з часом у неї виробилася шкідлива звичка постійно тягнутися за черговою дозою поганого настрою, від чого неабияк страждали оточуючі, неначе пасивні курці від сигаретного диму. Їй неодноразово радили звернутися до начальства з цього приводу, на що вона лише пасивно відповідала: «А, хіба це щось змінить?»

Через деякий час у житті моєї колеги відбулося «справжнє диво» – неначе у казці привідкрилися чарівні двері і їй запропонували іншу роботу із порівняно вищою зарплатнею та кращими умовами. Вона дуже довго думала, зважувала незрозумілі «за» і «проти», і в кінцевому результаті, на превелике здивування усього колективу, відмовилась від щедрої пропозиції. «А звідки я знаю, чи там так добре, як обіцяють», – пояснювала вона своє рішення. «А тут я вже звикла, знаю, що до чого. Принаймні, тут – стабільно», – резюмувала дівчина. У темпі цього «нерухомого вальсу» вона продовжує працювати там і досі, незмінно смакуючи несправедливість цього світу.

Наступна моя давня подруга вже майже почала «розкладатися» від вірусу «стабільної хвороби». Вже 15 довгих років вона мріє підкорити світову вершину моди, але замість того, щоб крок за кроком наближатися до своєї мети, вона сидить вдома, обшиває сусідських бабусь і чекає офіційного запрошення на тиждень високої моди від самого Карла Лагерфельда, який навіть не підозрює про її існування. Жодного разу вона не спробувала «вигуляти» свій талант за межі хвіртки власного дому, адже для цього потрібно хоча б одіти на нього «нашийник». У виправдання «незнана дизайнера» гордо заявляє, що їй потрібно «все й одразу», а не якась посередня робота. Та чи готова вона до «всього і одразу», якщо не здатна набрати навіть «пригорщу» того, що їй потрібно..?

Знайома моєї мами вже 25 років терпить численні образи від свого чоловіка, який систематично запиває на декілька місяців, виносить з хати останню копійку на чергову дозу «40-каградусного палива», піднімає на неї руку, ще й вимагає, щоб сорочка була випрасувана і вечеря подана вчасно. А вона все терпить лише тому, що не уявляє, як жити самій. «Як не як, але маю чоловіка. Я вже звикла до його «коників»», – якось відповіла вона, підсумовуючи своє життя після чергового емоційного зриву.

Особистий фактор

Кожного разу, коли я змінювала свою роботу, безпристрасно викидаючи її у власний «кошик» минулого, більшість моїх знайомих, друзів та рідних лише крутили пальцем біля скроні. Вони лякали мене відсутністю робочих місць, нестабільним ринком праці, хиткою економікою тощо, мовляв «куди ти преш, навіщо залишати своє маленьке місце під сонцем заради чогось нового та невідомого?» Але я "поперла", і як виявилось, не даремно.

Кожного разу, коли я обривала стосунки із своїм черговим кавалером та ж сама «команда» невимушено погрожувала мені вказівним пальцем, застерігаючи залишитися у «старих дівах» назавжди. На щастя, їхні прогнози виявилися далекими від моєї реальності, на що у них вже було заготовлене тверде пояснення: «Просто пощастило».

Як часто ми упускаємо шанс змінити щось на краще, лише через те, що боїмося невідомого, оскільки стабільність дає нам примарну ілюзію спокою і контролю над життям. Коли все йде стабільно, не має значення, добре чи погано, ми знаємо, чого чекати від завтрашнього дня, знаємо, що будемо робити, як реагувати і ніщо не зможе застати нас зненацька. Відтак підлеглий продовжує миритися з постійними вибриками неврівноваженого шефа, бо на те він – і шеф; працівник середньої ланки відбуває ненависну йому роботу, бо все краще розібрали інші; жінка терпить численні образи чоловіка-алкоголіка, бо наступний може виявитися ще гіршим; і майже кожен з нас проживає свою власну прогнившу щоденну рутину лише тому, що це – стабільно звично. Водночас, всі ми мріємо про «скарби», але замість того, щоб відправитися на їхні пошуки, лише валяємось на дивані, із замріяним поглядом роздивляючись карту з місцем, де вони закопані.

Гра в сприйняття. Частина 2. ДНК часу

2010-09-16T09:45:00.000-07:00

Людина не може уявити себе поза простором та часом. Адже куди не глянь, все в житті тою чи іншою мірою прив’язане до нестримного бігу годинникової стрілки, яку неможливо зупинити, перехитрити, зламати чи змусити повернути у зворотній бік. Проте, варто зауважити, що людина не народжується з відчуттям часу, вона його набуває, а її часові і просторові уявлення – поняття доволі відносні, які визначаються особливостями культури, до якої вона належить. Досліджуючи тематику сприйняття часу, німецький філософ І. Кант у своїй праці “Критика чистого розуму” написав: “Час – це не об'єкт, Час – це спосіб уявляти”.

Сучасні наукові дослідження у галузі психології свідчать: кожен народ має свою швидкість сприйняття та опрацювання інформації, яка й задає темп і ритм його буття. Ця швидкість проявляється усюди, відіграючи важливу роль у розвитку кожного етносу. Відповідно до цього можна стверджувати, що усі народи перебувають у різних стосунках з часом. Одні гордо кидають йому виклик, інші покірно схиляють свої голови у низькому шанобливому поклоні перед «Його Величністю», але виявляється, є у світі й такі народності, які повністю ігнорують час, навіть не підозрюючи про його існування.

Найбільш «біжучою» нацією у часі вважаються японці. В Японії марнування часу прирівнюється до злочину, до тяжкого гріха, за який карають колективним презирством, звільненням з роботи, або взагалі – відлученням від спільноти. Такий стан речей зумовлений давніми культурними традиціями, непохитними суспільними догмами та глибоким історичним минулим, відтак у розумінні японців, час існує для того, щоб працювати. Їхня робота немає чітких часових рамок, відтак вони працюють стільки, скільки можливо, і ніколи не беруть перерви через особисті причини. Тому мешканці «Країни, де сходить сонце» завжди зайняті, і практично відчувають фізичний біль, коли нічого робити. З огляду на це в Японії навіть з’явилися такі сталі вирази, як «Недільна хвороба» і «Святковий синдром», а масовий трудоголізм дав початок новому поняттю – «Смерть через перепрацювання». Не зважаючи на високу ймовірність померти на робочому місці, японці мало відпочивають, оскільки у їхньому розумінні, все, що робить людина, повинно мати певну цінність перед суспільством і країною. Для представників цієї держави «бути швидким» означає одну з найбільших чеснот, відтак час для них є вищим за усі обставини.

Майже ідолопоклонницьке ставлення до «Його Величності» часу виробило у японців «залізну» пунктуальність. У них все організовано та чітко заплановано, а якщо потяг прибуває на перон однією хвилиною пізніше зазначеного терміну, це вже розцінюється, як вагоме запізнення. Даний приклад показує, наскільки час є важливим для японців, і яку цінність він має в суспільстві загалом.

Естафету в японців впевнено перебирають американці, які також прагнуть контролювати час, але на відміну від своїх далеких, заокеанських сусідів, така одержимість зумовлена радше високим економічним рівнем розвитку їхньої країни, ніж її культурними традиціями. «Час – гроші!» -- цей вислів вже давно став візитною карткою Сполучених Штатів Америки, а відтак – рушійною силою цієї нації. Для американців час має велику цінність, яка здебільшого вимірюється у грошовому еквіваленті, тому, якщо хочеш більше заробити, мусиш поспішати. Мабуть ви не зможете зустріти жодного американця, який би кудись не квапився. Частково це зумовлено досягненням так званої «Американської мрії», яка для загальної більшості є втіленням успіху, слави, багатства і щастя.

Тут на рахунку перебуває кожна хвилина, тому якщо ти вже зробив певну роботу і на разі у твоєму розпорядженні є вільний час, то краще починай працювати над наступним завданням, а якщо ти не маєш часу перепочити, значить – працюєш добре. Відтак над американськими головами постійно висить важкий «Дамоклів меч», викуваний із міцної сталі безлічі термінових справ, які необхідно зробити вже й негайно «поки не пізно».

Фантастичний розвиток технологій дозволив американським вченим створити атомний супергодинник, похибка якого становить одну секунду на 15 мільярдів років. Цей винахід промовисто ілюструє, наскільки нація є залежною від часу та одержимою його контролем. Відтак, в Америці люди роблять те, що їм каже годинник. Лише час, загнаний у тісні рамки незмінного графіку, вирішує, коли вони зустрічаються зі своїми друзями, знайомими чи колегами по роботі, коли їдять, відпочивають і займаються іншими справами.

Чим довшим і розлогішим є коріння того чи іншого народу у віках, тим глибиннішим є його усвідомлення себе у часі, яке, зважаючи на довготривалість свого існування, іноді може докорінно мінятися. Таким народом, а радше скупченням близьких за своєю ментальністю націй, є слов’яни.

Сприйняття часу слов’янами, зокрема, українцями є надзвичайно своєрідним, оскільки спричинене багатовіковою історією, глибокими культурними традиціями на зламі двох релігій: язичництва та християнства. Колись у прадавній слов’янській культурі панувало природне сприйняття часу, відповідно до якого наші предки жили у тісному зв’язку з природою, використовуючи її особливості, як певний годинниковий механізм. У їхному розумінні час був циклічним, замкнутим, таким, що збігається з вічністю – вони ніколи не зіставляли конкретні відрізки минулого, теперішнього і майбутнього, тому таке поняття як «поспіх» у розумінні древніх слов’ян просто не існувало.

Із приходом християнства сприйняття часу нашими предками набуло більш лінійного характеру. В їхній історії з’явилася подія (народження Христа), від якої час отримав новий відлік, полетівши прямою стрілою у напрямку до своєї кінцевої цілі – «Великого суду Божого». Іншими словами, він здобув свій чіткий початок і явний кінець.

Сучасні слов’яни, зокрема, наші співвітчизники, ставляться до часу, як до певного «посланця з минулого». Все, що з ними відбувається сьогодні, розцінюється виключно як логічний наслідок минулих подій, які були зароджені давно, декілька років, а то й століть тому, без їхньої власної участі. Відтак, майбутнє сприймається слов’янами також у перспективі минулого. Таке бачення часу породжує певну дозу песимізму та бездіяльності, адже за даних умов людина не відчуває себе повноправним господарем власного життя, оскільки більше вірить у долю і фатум. Тобто, час для неї – це наперед виписана «інструкція на життя», яка у заздалегідь визначений момент перейде до когось іншого. Тому, із усією впевненістю можна сказати, що слов’яни повністю залежать від часу, тільки більш на сакральному рівні.

Маленьке плем’я Піраха, яке проживає в низовинах Амазонки, у прямому розумінні живе поза часом, відтак його заносять у список найунікальніших народностей світу. Справа в тому, що у його мові повністю відсутні слова, за допомогою яких можна визначити будь-які часові межі. Не так давно лінгвіст Ден Еверет здійснив подорож до закритого племені Піраха, щоб навчити місцевих жителів читати і рахувати, але його спроби виявилися безуспішними. Він не міг навіть приблизно пояснити тамтешнім мешканцям саму концепцію часу, оскільки вони не могли зрозуміти, що таке цифри. Як виявилося, в племені використовують лише теперішній час, а якщо певна подія втрачає свою актуальність для поточного періоду, вона перестає існувати у будь-якому часі. Відтак, для них час тече надзвичайно повільно чи, радше сказати, взагалі не рухається. До того ж, піраханці не мають особливих релігійних вірувань, не згадують своїх предків, і не поклоняються героям з минулого.

У своєму щоденнику Ден Еверет писав, що люди племені Піраха ведуть надзвичайно розслаблюючий стиль життя. «Вони не пропускають жодного моменту, насолоджуються кожною миттю. Нам є чого у них навчитися», -- зазначив лінгвіст.

Індіанське плем’я Хопі, яке мешкає у північно-східній частині Арізони, також не переймається ідентифікацією часу. Його мова налічує лише два слова «раніше» і «пізніше», за допомогою яких можна визначити часові межі. Звісно, іноді це призводить до непорозуміння, наприклад, у призначенні зустрічей, але тим не менше, це не заважає Хопі бути одним з найбільш мирних та життєрадісних племен світу.

До народностей, які живуть поза часом, зараховують і кочові племена Афганістану та Ірану. Вони визначають час виключно завдяки порам року. Весною племена мігрують з долин в гори, де вони знаходять незаймані простори пишних трав для своїх тварин. А коли теплі, сонячні дні підходять до завершення, вони знову повертаються в долину, яку покинули весною. Зазвичай, це доволі довгі подорожі, які переходять у замкнутий цикл, що триває впродовж всього життя кочових племен.

Народ Бурунді, який населяє Центральну Африку, також керується сезонними змінами та особливостями навколишнього середовища. Нестримна жага посекундно ділити і контролювати час поки що не торкнулася цієї сільськогосподарської спільноти, відтак її представники взагалі не користуються годинниками, а для призначення зустрічей спираються на закономірності природніх циклів. Зв’язок Бурунді з часом базується і на активності стада їхніх корів, які у своїх звичках є дуже постійним поголів’ям. Тому, коли хтось, наприклад, хоче домовитись про пізню зустріч ввечері, він каже: «Побачимось, коли корови підуть з лугу».

Загалом, «бути точним» для них – не дуже важливо. Відтак, Бурунді ніколи не поспішають, оскільки переконані: те, що було тут декількома хвилинами раніше, буде на тому ж місці і декількома хвилинами пізніше.

Гра в сприйняття

2010-08-25T09:51:00.000-07:00

Час – нестримний, невблаганний, навіжений, блискавичний, спритний неначе норовливий скакун,який мчить невтомним галопом через поле людського життя. Ним прагне володіти кожен. Зупинити, вхопити за віжки, осідлати, загнати у закрите стійло і виставляти на перегони тільки тоді, коли на сто відсотків впевнений у власній ставці.

Час не терпить кліток, оскільки – занадто дикий, щоб стати свійським. Ще ніколи він не потрапив у численні вишукані «пастки» і «капкани», вміло розставлені «мисливцями» на його швидкість, не спокусився на жодну приманку, не дозволив себе перехитрив, обдурити або зламати. Тому зазвичай людина повертається з цього виснажливого полювання без омріяного трофею, адже Час не підпускає до себе близько, він лише дозволяє здалеку спостерігати за своєю граціозною, невимушеною і легкою ходою, кожного разу спритно зникаючи з-під прицілу.

«Куди ж ти мчиш так швидко? Зупинись хоч на мить», – хочеться крикнути йому навздогін. Але у відповідь лунає лише приглушений стукіт «копит» у тумані сірої пилюки.

Та насправді Час нікуди від нас не втікає. Він стоїть непорушно тут і зараз , на відстані витягнутої руки і одного короткого погляду, а ми, в силу своєї освіченої необізнаності, постійно намагаємось його наздогнати в минулому або в майбутньому, відтак Час завжди видається примарним, невловимим «Пегасом». Та якби ж людина випустила зі своїх рук зашморг, він би з радістю підпустив її ближче, підставив би свою «пишну гриву» під розкриту долоню, і навіть – «провіз би на спині».

Час – хитрий, підступний, улесливий, умілий і надзвичайно досвідчений гравець у гру під назвою «Життя». З його вуст тече неземна музика солодких обіцянок – він найкращий оратор, фокусник та ілюзіоніст, відтак заманити «маленьку людину» за «гральний стіл» – для нього не складає жодних проблем. Час грає за усіма правилами: спочатку піддається, дозволяючи черговому «зіваці» добряче загрузнути у в’язкому трясовинні липкого азарту. А коли здається, що виграш вже у тебе в кишені, він витрушує зі свого рукава приховані козирі, і твої сподівання розлітаються у різні сторони, неначе хиткий картковий будинок. Від такого несподіваного удару по носі,розгублений аматор вмить втрачає все, що мав і навіть те, чого ще не встиг отримати. І єдине, що в нього залишається після цієї гри – це «борг», який він віддаватиме до кінця свого життя.

За «гральним столиком життя» грають тільки двоє: Час і людина. Але Час просто грає в своє задоволення, а людина сприймає цю гру занадто серйозно і сама, за власним бажанням, ставить на карту все і одразу. А все, що їй потрібно – це просто грати в життя, а не жити грою.

Але поки на «гральному столику життя» розкладаються карти для наступної партії, а «кінні перегони» – все ще у повному розпалі, людина продовжує плекати примарну ілюзію контролю над Часом.

Та, справа не в самому Часі, а в нашому ставленні до нього. Він не намагається від нас втекти, це ми його постійно гонимо пекучими батогами неусвідомлених бажань, рубаємо на маленькі і великі відрізки,заганяючи себе у їхні вигадані рамки, спішимо жити, забуваючи при цьому про саме життя. Ми зважуємо Час на неправильних вагах, і потім дивуємось, чому ціна не тотожна якості; ми гукаємо його чужим ім’ям, а коли він не відкликається, глибоко ображаємось…

Дон Кіхоти 21 століття

2010-07-28T11:18:00.000-07:00

Кажуть, людина – це те, у що вона вірить. Сюди можна віднести її віросповідання, культурні звичаї, моральні переконання, соціальні стандарти, стереотипи, звички і хаос повсякденних думок, силу якого вона так часто недооцінює. Зрештою, піднімаючи тему віри, варто згадати і про забобони, які не зважаючи на ріст прогресу і стрибки еволюції, не поспішають покидати «зручні апартаменти» людського мозку та душі.

Ми звикли вважати себе суперінтелектуальною, розвинутою расою, володарями Всесвіту, оскільки вже давно підкорили своїм потребам космічні простори і невидимі молекули атома, будуємо під землею цілі світи і проникли у загадкові глибини ДНК, наша медицина піднялася майже до рівня алхімії, а наука нестримними кроками веде людство у фантастичне майбутнє. Та насправді під каламутною вуаллю цієї уявної цивілізації в душі люди продовжують залишатися переляканими дикунами, які не далеко втекли від своїх печерних предків. Звісно, ми більше не тремтимо від спалахів блискавки, не боїмося розкатів грому, не поклоняємось Посейдону і не приносимо людських жертв Богу Сонця. Але вся наша Велич вмить розлітається на друзки, як тільки-но поперек дороги з кущів несподівано вибіжить чорна кішка або сусідка із порожніми відрами.

Сучасна людина нагадує своєрідного Дон Кіхота із однойменного роману Сервантеса, який кожного дня змагається із вигаданими перешкодами – пустопорожніми млинами, видаючи їх у власній уяві за небезпечних противників.

Біда приходить завжди з «колєгами»!

Кажуть, що починати день потрібно…, ні не з молитви і не з гарного настрою, а – з правої ноги, бо інакше він піде під укіс, неначе, потяг, що через елементарний недогляд механіка вийшов з-під контролю машиніста. Але, якщо ти, товаришу мій любий, не дай Боже, з просоння поплутав праву ногу з лівою, то вважай, що день пропав, сплутаний ланцюговою реакцією містичних подій. Молоко збігає, замість цукру ти ненароком кидає у каву дві ложки солі, улюблена сорочка виявилася пом’ятою, а праска – поломаною, ти знаходиш лише одну пару чистих шкарпеток і то з діркою. Необхідно зашивати, бо саме сьогодні після роботи шеф усіх кличе на вечерю у новоспечений японський ресторан, де, як на зло, треба роззуватись. В агонії ти швидко зашиваєш кляту дірку, міцно стискаючи в губах невеличкий клаптик нитки, бо інакше можна не тільки дірку зашити, але – і свій розум, а попереду нарада з президентом компанії, то ж краще не ризикувати.

Стрімголов вибігаючи з хати, на сходах, перед самим виходом з під’їзду, ти згадуєш, що забув вдома папку із необхідними кресленнями для презентації. Звісно, ліфт не працює, а підніматися треба на 9 поверх, але не від цього стискається перелякане серце, а від самої необхідності повертатися, оскільки це – вкрай погана прикмета. Але що ж робити, тремтячої ногою ти переступаєш поріг власної квартири, забираєш кляту папку, і виходячи, починаєш заглядати в усі дзеркала, щоб хоч трохи зменшити силу «прокляття».

Дорога на роботу також може бути не менш екстремальним Фордом Буаяром, або взагалі – мінним полем, на якому треба бути вкрай обачним. На цьому відрізку дня необхідно маневрено обійти декількох підступних противників: всюдисущого чорного кота і невгамовну жінку з пустими відрами. І, не доведи Господь, тобі ненароком забрести на саму середину перехрестя!!! Але якщо вже так сталося, то краще тобі поспішити до місцевої валютної ворожки, а не на роботу, бо саме на середину перехрестя доріг виливають воду, якою омивають мерця, коли зводять на когось чари. А ще на кожному кроці тебе можуть підстерігати підозрілі індивіди із косими поглядами. У таких випадках мусиш тримати напоготові заряджену зброю – скручені дулі у кишенях. Кажуть, це відвертає відьомський погляд. Для посилення захисту ще радять тричі сплюнути собі під ніс, або через ліве плече.

Як не «прос…ти» своє щастя!

Де б ти не був, і щоб з тобою не відбувалося, завжди варто пам’ятати декілька наступних постулатів: під час їжі не можна дивитись в дзеркало, бо, як кажуть, можна проїсти своє щастя. Одразу ж хочеться запитати, а що буде, якщо дзеркало повісти в туалеті, навпроти унітазу?

Далі. Нічого через поріг не можна передавати, бо інакше – до сварки. Не можна виносити сміття з хати після заходу сонця – нещастя буде. Гроші в борг не дають і не беруть з рук в руки, тільки через край столу, бо призведе до бідності. Гроші треба брати правою рукою, віддавати лівою. Не можна витирати зі столу рукою і класти хрест-навхрест столові прибори. Не дай боже ставити сумку на підлогу – не буде грошей. У "критичні дні" жінкам не дозволено консервувати - буде не вдала консервація. Облизувати макогін не можна, чоловік облисіє, а якщо їсти з ножа, то є шанси, що обереш жінку «гостру на язик».
Так само застерігають не виливати на стежку воду, в якій прали менструальну білизну, щоб ніхто не потоптав дівочу честь. Не можна обмітати віником незаміжню дівчину, бо так і залишиться в дівках назавжди, але якщо ти вже маєш законного чоловіка, то для тебе дана ситуація отримує кардинально протилежне значення. Як тільки-но хтось починає замітати, варто навпаки одразу підставляти свої ноги під віник, засовуючи їх у самий епіцентр кружляючого пилу та сміття – кажуть, то до багатства!!! Та серед усіх наведених прикмет, найстрашнішою по праву є наступна – коли чорна кішка розбиває дзеркало пустим відром.

А що вже існує прикмет про вагітність, весілля, похорони і небіжчиків, то, мабуть, лише одні зорі знають, звідки у них ростуть ноги.

Вище перелічені забобони – це лише крапля в морі вигадок, серед якого ми всі плаваємо, міцно вчепившись за рятівні кола своїх страхів. Люди не розуміють й половини повір, прикмет та забобонів, але тим не менше, вони продовжують сліпо їх наслідувати, стаючи заручниками обставин. Ну хіба така поведінка належить створінню, яке зараховує себе до високо розвинутої, суперінтелектуальної раси? Одразу ж напрошується запитання: «Куди ми пливемо і чи далеко відійшли від відправної точки?».

Звичайно, хтось може сказати: «Нічого страшного немає в тому, що я тричі сплюну через ліве плече чи скручу в кишені дулю. Це так, на всяк випадок, для перестраховки». Звісно, в цьому немає нічого протизаконного. Але для чого дарувати свою віру сліпому випадку?

Серед різноманіття того, у що люди звикли вірити, вони перестали вірити у найважливіше – у самих себе. А тим часом справжня, невловима, чарівна, світла магія знаходиться в середині забутої людської душі, і лише вона виступає безпосереднім її володарем. На жаль, ми забули туди дорогу, оскільки нас постійно відносить в протилежну сторону поривчатим вітром уявних вітряків. Відтак, люди продовжують поклонятися «чорним кішкам», «пустим відрам» і «розбитим дзеркалам», автоматично наділяючи їх своєю вірою і енергією, несвідомо поцупленою у власної душі.

Синтетика почуттів

2010-07-09T11:39:00.000-07:00

«Ви щасливі?», – просте запитання, чи не так? Але чому, зазвичай, людям так важко на нього відповісти? Даючи відповідь на дане запитання, яке у своїй суті є найпростішим з усіх існуючих, людина скидається на учасника складної інтелектуальної вікторини – вона починає інтенсивно думати, глибоко занурюючись у непрохідні нетрі звивин головного мозку, або просто розгублюється, знизуючи при цьому плечима, неначе школяр, який недовчив вчорашній параграф. У таких випадках у відповідь лунає набір стандартних фраз: «Ну.., не знаю…я…я не знаю..», або «Не знаю, я ніколи про це серйозно не замислювався, треба добре подумати»; «Так, …напевне, бо в мене є все для того, щоб бути щасливим, ну, принаймні, я так думаю, хоча, хто його знає, що таке щастя..»; «Ой, навіть не знаю, що сказати. Дуже складне запитання» і так далі. А одного разу я почула взагалі геніальну фразу: «От якби мені хтось навів стандарт щасливої людини, то лише тоді, відповідно до конкретних критерій, я зміг би сказати, щасливий я чи ні.»

Насправді основна наша помилка полягає в тому, що запитуючи себе, чи ми щасливі, ми починаємо думати. У людському розумінні щастя намертво прив’язане міцною мотузкою до безлічі матеріальних, зовнішніх атрибутів, які перетворюють його на величезну валізу, напхану різним мотлохом, яку важко нести, але якось вже не пасує викидати. Це такий собі своєрідний джентльменський набір «правильних елементів», окроплений «святою водицею» її «Святістю» Суспільною Мораллю, за яким і проводиться ідентифікація рівня особистого щастя. Відтак, наше щастя залежить від покупки дорогого авто, від кредиту на квартиру, від нових мештів, престижної роботи і одразу ж випаровується до останньої краплини через пропущений автобус, затори на дорогах, завалений іспит та ненароком розбиту кришталеву вазу.

В результаті, відчуття нашого щастя постійно скаче, неначе збожеволівша ртуть на термометрі, яка залежить від мінливих умов зовнішньої погоди, і ми поволі втрачаємо розуміння температури власного внутрішнього комфорту.

Щастя схоже на весняного метелика, який, легко махаючи своїми кольоровими крилами, завжди кружляє в декількох метрах від людини, і якщо вона не намагатиметься його схопити, а натомість спокійно простягне до нього руку, він обов’язково сяде на розкриту долоню. Але, на жаль, ми вже розівчилися насолоджуватися красою літаючих, живих метеликів, тому завжди намагаємося їх зловити, висушити і прибити цвяхом до стіни. Таким чином, нам здається, що ми міцно тримаємо щастя за горло, та насправді, душимо самі себе.

Якось одного мудреця спитали: «Ти щасливий?», на що він, не роздумуючи, відповів: «Так». «А що в тебе для цього є»? – одразу ж пролунало наступне запитання. «Щастя», – спокійно сказав мудрець.

А ви щасливі?

Опіум для законослухняних

2010-06-25T08:31:00.000-07:00

Всі ми – наркозалежні. Тільки одного приваблює тонка доріжка білосніжного кокаїну, акуратно вимощена на блискучій поверхні дзеркала; другий любить вдихати трав’яний димок п’янкої маріхуани; третій отримує задоволення від міцності алкогольних лещатах; четвертий знаходить насолоду у легкій пивній піні; п’ятий не може і дня прожити без солодкого присмаку гіркого шоколаду; шостий відчуває своєрідну ейфорію від синтетичних емоцій, народжених черговим телесеріалом; сьомий ладен продати свою душу, аби отримати чергову дозу самоствердження на чужому грунті, восьмий зловживає лікувальними препаратами, а у дев’ятого життя не може «запуститись» без ковтка вранішньої, свіжо змеленої кави чи без нової сукні. Перелік можна продовжувати ще дуже довго.

Так, кожен з нас ловить кайф по-своєму, але основа у нього одна – примітивна людська звичка, залежність, зрощена на банальній слабкості та нав’язаних бажаннях.

Наш світ просто кишить спокусами, які тримаються на грубому наркотичному стержні, тільки-от для деяких з них хтось включив «зелене світло», вміло замаскувавши під невід’ємні елементи соціальної маскультури, а на інші наклав «червоне табу» і пригрозив низкою покарань за відхилення від «наркотичної» норми. Відтак, на основі цього можна спостерігати дуже смішну картину, коли одні наркомани починають засуджувати інших, за те, що ті отримують неправильний кайф, який видобувають неправильні «бджоли».

«Якби ж море було пивом!!!»

Якось я завела суперечку з одним своїм співробітником на пивну тему. Чоловік близько п’ятдесятилітнього віку запевняв мене, що пиво – це невинний, практично безалкогольний напій, двома літрами якого можна сміло почастувати себе під час вечері, і навіть перехилити кухоль за обідом, серед робочого дня. «Та це – просто компот», – засміявся мій співрозмовник. Я навела йому статистичні дані, за якими в Україні процвітає пивний алкоголізм серед підлітків 13-14 років, і який за своєю шкодою нічим не поступається перед залежністю від міцніших напоїв. У відповідь він безцеремонно розсміявся мені прямо в обличчя, і додав із виглядом царя Соломона, стомленого безглуздою бесідою: «Та що ти слухаєш тих дурнуватих статистів, який там пивний алкоголізм. То дійсно якийсь п’яний написав. Ось тобі досвід живої людини – я п’ю пиво вже 30 років, майже кожен день, і, як бачиш, не страждаю від залежності. Колись, в добрі часи, український козак одним махом перехиляв три літри медовухи і не ставав алкоголіком. Ось, яке в нас сильне генетичне коріння».

В ці дибати час від часу вклинювався наш спільний знайомий, який повністю підтримував мого опонента, і мало не крутив біля скроні, коли звертався до мене.

«Так, пиво – це круто. Його п’ють успішні люди, ковалі свого життя, які досягають успіху. Пий пиво, будь вільним і сильним», – голосить нам реклама вустами зірок шоу-бізнесу та спорту. «Так, це правильний наркотик, підсядь на нього, будь на гачку», – звучить той самий зміст іншими словами.

Історія номер 2. Прихована залежність

Один знайомий мого знайомого пішов на прощальну вечірку, присвячену його доброму другові, який наступного дня вилітав за кордон на невизначений термін. Але, на здивування усіх присутніх він «витримав» тільки 10 хвилин, сказав своєму близькому товаришеві: «Щасливо, бажаю успіху», і побіг додому. Причина його вчинку відкривається в наступних словах: «Розумієш, по телебаченню йде остання серія мого улюбленого серіалу. Я дивився його майже рік, тому якщо на власні очі не побачу, чим все закінчилось, просто не витримаю». Ну чим, не наркозалежний?! Просто замість шприца його пальці стискають пластмасовий пульт, а це не так вже й лякає.

Існують різні види наркоманії: одні супроводжуються чітко вираженими хворобливими симптомами, і вбивають наповал через декілька років, або й місяців, в той час як інші протікають майже непомітно, і здавалося б практично безболісно, відтягуючи «останній акорд» на пізніше.

Якщо від усіх наркоманів вилучити предмет їхньої залежності (чи-то білу смужку героїну, чи нову модну сукню, куплену на літньому розпродажі), вони мало чим відрізнятимуться один від одного у своїй поведінці. У всіх почнеться ломка, тільки у кожного своя. Спробуйте сказати жінці, яка присіла на черговий «мильний кайф» і вже давно живе життям Донни Хосіти, а не власним, що від сьогодні її улюблений телесеріал – поза законом. Або вирвіть брутально з рук каво-маніяка горнятко міцної кави, пояснивши, що від тепер вживання бадьорого напою серйозно каратиметься. До слова, варто зробити екскурс в період «сухого закону», під час якого більшість людей ладна була віддати півжиття за одну пляшечку контрабандного спиртного. Це сьогодні, маючи необмежений доступ до алкоголю, ми відчуваємо себе повністю від нього незалежними. Але, щоб сталося, якби завтра з прилавків магазинів зникла остання пляшка??? Мабуть, той, хто ще вчора кричав, що пиво – це компот, першим кинувся б на пошуки прихованих складів пінного напою.

Нам постійно кажуть: дивись, це «добре», а це «погано», це «правильні» люди, а це – «неправильні», цей наркотик можна вживати, а цей – ні в якому разі, і ми ведемось на чужу правду, як сліпі кроти.

Варто пам’ятати, що кожен наркотик спотворює реальність в залежності від сили своєї дії, а той, хто часто звертається до його магічної сили, насправді підсвідомо прагне вирватися із звичних декорацій хоча б на якийсь час. І відповідно до того, наскільки сильно людину задовбала її реальність, настільки й сильним буде наркотик

Тому, не зважаючи на те, що у вас в руках сьогодні – граната чи вибухівка уповільненої дії – причина одна й та сама, і результат відповідно буде однаковим.

«Знаки»

2010-06-16T08:02:00.000-07:00

Українець – це явище вкрай незбагненне. З одного боку, він відносить себе до славного козацького роду, ототожнюючи свою персону із відчайдушним воїном того часу, а з іншого – настільки любить скиглити і плакатись, що помітити у його діях і думках бодай скупий відбиток запалу справжнього Січового козака неможливо навіть під найтовстішою лупою.

Українець дуже любить своє минуле, але разом з тим, із багатих надр тисячолітньої історії свого народу чомусь умудряється витягнути лише найтрагічніші та найжалібніші уламки, і розклавши їх перед собою, ніби звичайне, каламутне каміння, починає над ним тужити, мріючи про золоті злитки. З таким камінням «далеко не заїдеш», чи краще сказати, нічого путнього не збудуєш, ані міцної фортеці на майбутнє, ані звичайної хатки на декілька років, хіба що пам’ятник, та не собі, а горю, і навіть не своєму, а колективному.

Данину своїй тяжкій, «заплаканій» історії українець віддає жалісливими піснями та пам’ятниками, як нагадуванням про минулі біди, і оточує себе ними всюди і повсякчас, аби ненароком не забути якусь з них – таку рідну та близьку вічно зажуреному серцю. Що-що, а зводити монументи, які змушують наступні покоління зациклюватися лише на трагічних подіях спільної історії та колективних стражданнях, українця вчити не треба. Він стільки вже набудував тих пам’ятників за час незалежності, що складається таке враження, ніби минуле України – це вздовж і впоперек порізане полотно, заплямоване засохлою кров’ю предків в перемішку із рясними слідами від підошви клятого, ворожого чобота.

Куди не глянь могутніми кам’яними брилами зводяться в українське небо сотні пам’ятників, які розповідають про біль, жах, страждання, розпуку, відчай, тортури, масові вбивства, знущання, поневіряння тощо.

Практично чи не кожен проукраїнський політик, або партія загалом, вважає своїм священним обов’язком поставити наступний монумент жертвам Голодомору, сталінських репресій, нацизму і так далі. Це ніби нова тенденція у модному стилі під назвою «національно свідомий», яка покликана служити замилюванням очей для таких самих патріотів. Отже прийшов до влади, звів пам’ятник і роби собі далі своє «чорне діло», а народ й не помітить, бо надто вже зайнятий тим, що носить квіти до нового постаменту.

Життя посеред цвинтаря

До пам’ятників, що звеличують спільне минуле, приєднуються й менш значущі – невеличкі хрести, якими рясно всіяні тротуари та обочини доріг Львівщини. Це у такий вишукано-витончений спосіб встановлюють нагадування про автомобільні аварії, в яких трагічно загинули прості люди – наші сучасники. Ідеш тротуаром ніби кладовищем і думаєш: добре, що хоч не ховають прямо на місці аварії.

Але найгірше те, що весь цей «цвинтар» випромінює надзвичайно негативну енергетику, яка огортає людей невидимою павутиною і потрошки, непомітно залазить у саме серце і вже там починає розкладатись.

До слова, варто згадати й про таке поняття як «траур». В мене складається враження, що в Україні скоро вже не буде такого дня, щоб на жовто-блакитному прапорі не майоріла чорна стрічка. Що не день, то знову якийсь траур, жалоба, час сумного мовчання.

Говорячи про українське минуле, варто згадати й про видатних особистостей, яких наші співвітчизники також люблять увіковічнювати у камені. Наприклад, чи знаєте ви, що Великому поетові і художнику Тарасові Шевченку в Україні і світі встановлено приблизно 1100 пам’ятників. Загалом це найбільша кількість монументів, встановлених одній особі, якщо не враховувати вождів тоталітарного режиму і невідомих солдатів. Зрозумійте мене правильно, я не намагаюся поставити під сумнів заслуги і талант Тараса Григоровича, просто мені цікаво, які ще твори, окрім «Катерини» і «Заповіту», знають ті, хто із гордим виглядом розрізає червону стрічку на відкритті наступного постаменту великому Кобзарю.

Також дивує амплуа, в якому зображають кам’яну постать Шевченка. Візьмемо, до прикладу, пам’ятник поету, який стоїть у центрі Львова: сумний, замріяний погляд, додолу опущенні очі, протягнуте обличчя, незрозуміла жестикуляція – Кобзар виглядає вкрай зажуреним та чомусь дуже розгубленим. Позаду його постаті у небо здіймається величезна бронзова хвиля, поверхня якої зорана жахливим орнаментом: спотворені від болю людські обличчя, поламані тяжкою долею тіла, висохлі до кісток оголені діти, покинуті на вірну смерті…

На цьому фоні у мене виникає питання: кому поставили цей монумент: видатному художнику і поету, твори якого, змальовуючи тяжкі будні українського народу, водночас були просякнуті неймовірною енергією і надією на краще майбутнє; великому громадському діячеві, який до кінця свого життя боровся за волю і справедливість, – чи це пам’ятник черговому песимісту, який дивлячись крізь краплю негараздів, не помічає моря радості і позитивних звершень???

Звичайно, пам’ятати про своїх предків і про історичну минувшину своєї держави просто необхідно, якою б вона не була, бо як сказав Максим Рильський: «Хто не знає свого минулого, той не вартий свого майбутнього». Але все повинно мати здорові межі. Та, чи закликав вищенаведеними словами Рильський до ідеалізації трагізму та зведення біди на п’єдестал пошани, чи, навпаки – звертався до своїх співвітчизників з проханням, пам’ятати про спільний історичний досвід, про перемоги, які можуть служити гідним плацдармом для зведення майбутнього, про видатних постатей, які здатні запалити в серцях прийдешніх поколінь надію, та водночас не забувати про спільні поразки і негаразди, розцінюючи їх, як уроки на майбутнє.

То може вже годі плакати над закам’янілими рештками своєї історії, постійно озираючись в минуле за черговою порцією «героїчного песимізму», натомість, можливо вже варто глянути вперед і взявши «вчорашні золоті злитки», впевнено піти у майбутнє за новими скарбами.

Я – в окопі!

2010-06-11T20:49:00.000-07:00

Скільки живу, стільки переконуюсь, що вгодити всім навколо – це марна справа, яка не піддається практичній реалізації. Це щось зі сфери неможливого, відтак описувати таке явище не беруться навіть найдосвідченіші фантасти. Адже тут існує один прихований трюк, відповідно до якого, чим більше намагаєшся робити все «правильно», тим більше знайдеться таких собі «професійних обвинувачувачів», які із задоволенням сунуть тебе носом у «мокре місце».

Завжди і усюди знайдуться «добродії», які краще за тебе знають, як тобі необхідно жити, яку обрати роботу, коли виходити заміж, як виховувати чоловіка, коли заводити дітей, на що витрачати гроші – вони можуть говорити і говорити, а їхнім порадам не буде ні кінця ні краю. В таких ситуаціях волею-неволею відчуваєш себе ніби на лаві підсудних перед суворими обличчями поважних присяжних, які із зарозумілим виглядом вирішують, де поставити кому у славнозвісному вислові: «Казнить нельзя помиловать». Повчально махаючи вказівним пальцем, «народні обвинувачувані» змушують тебе постійно виправдовуватися, щось пояснювати та відчувати себе зобов’язаним за щедрі дари їхнього неоціненного досвіду.

Я вже досягла того віку, коли за всіма правилами етикету дівчину не личить питати, скільки їй років. Але, мабуть, це чи не єдине неписане моральне правило, якого все ще, якимось дивом, дотримуються в нашому суспільстві. Все решту – питай, не соромся! Так вже повелося, що українська дівчина найбільше страждає від надокучливості двох основних запитань: перше – коли вже заміж? Друге – коли вже підуть діти? Ці два запитання, неначе гігантські малярійні комарі-кровопивці літають над її головою і щомить погрожують боляче вжалити. Руки болять відмахуватися, голова крутиться від постійного чатування, але, що зробиш, така вже дівоча доля, – скажуть вам у «залі суду».

Якось одна моя знайома, маючи певні проблеми із грудьми, звернулася до відповідного спеціаліста. Лікар-мужчина, років за 40, після деяких аналізів та маніпуляцій, безцеремонно поставив їй діагноз, вигукнувши прямо в обличчя: «Родити вам треба, шановна, вже і негайно. Вік підпирає, що ви собі думаєте!!!». В той період моя подруга не мала хлопця, тому вирішила просто віджартуватись, промовивши до лікаря із серйозним виглядом: «То, можливо, допоможете?». Так, смішно і грішно! Адже лікар порадив, чи то радше, наказав своїй пацієнтці народити, ніби виписав рецепт, за яким у аптеці без проблем можна купити потрібні ліки.

Іноді, коли я зустрічаюсь із своїми родичами та деякими знайомими, то відчуваю себе ніби в окопі. Звідусіль зі свистом летять тисячі бойових куль у вигляді запитань і порад, шляхів відступу не видно, тому кричати і звати на допомогу немає сенсу, все одно ніхто не почує твого голосу. І ти продовжуєш сидіти в «окопі», міцно притискаючи до грудей револьвер, заряджений останнім патроном і думаєш, на кого направити дуло – у чергового нападаючого чи собі у скроню.

На щастя, з часом я навчилася трохи абстрагуватися від таких нападів. «Кулі» й надалі продовжують свистіти біля вуха, але я слухаю шум вітру; над головою все ще дзинчать «комарі», але я не піднімаю на них погляд, і вони, знехтувані увагою, летять собі геть; переді мною у три ряди все ще шикуються «присяжні», але я просто непомітно покидаю «залу суду».

Маленьке чоловіче діло

2010-05-20T15:25:00.000-07:00

«Малі діти – то малий клопіт, великі діти – то великий клопіт», – часто бідкаються українські жінки, безпорадно при цьому розводячи руками. Зазвичай ці слова ненароком зриваються з їхніх вуст неначе спіле яблуко, якому судилося загубитися серед порослих трав та густого бадилля, відтак його смак залишається відомим тільки дереву, з якого воно впало.

Так вже стали зірки над нашою ненькою Батьківщиною, що лише для українського чоловіка народження та виховання дітей практично не супроводжується жодними клопотами та серйозними переживаннями. Для нього цей процес відбувається напрочуд плавно і навіть якось непомітно, так би мовити, – сам собою, завдяки чудодійній силі природи. Адже у чоловічому розумінні, яке підпитується тонким душевним устроєм, діти – це яскраві квіти життя, які йому потрібно лише засіяти, навмисне чи випадково зронивши пригорщу насіння на благодатну землю. А коли зернята прийнялись, нарешті можна і відпочити, стерши з чола важкі краплі поту, що стікають по скронях після виконання виснажливої та вкрай відповідальної місії, яка полягає в забезпеченні продовження роду людського. Після цього чоловік гордо передає естафету жінці, якій немає кому передати її далі, відтак, вона чи не до кінця свого життя, не покладаючи рук, продовжує щоденну працю над «квітником».

Не раз вона прогинатиметься під нелегкою нішею, що натиратиме їй на спині пекучі мозолі від постійного невтомного носіння. Не раз вона звертатиметься до свого благовірного з проханням допомогти, але він, як і належить голові сімейства, лежатиме на дивані, втупившись у ящик та відсторонено щось їй відповідатиме. Адже на сьогодні він вже виконав своє завдання – скинув у коридорі «тушу вбитого мамонта», тому повинен набратися сили перед наступним походом за здобиччю.

Не даремно кажуть: «У народження дитини – чоловіче діло маленьке», на жаль, таким воно залишається і впродовж усього періоду виховання його нащадка.

Якось один товариш мого чоловіка, який «посіяв» вже двоє діточок, спитав його, чому ми зволікаємо з народженням дитини. Звісно, відповідь на кшталт «ще не готові» його не задовольнила, а навіть доволі розсмішила і він, вирішивши поділитися власним неоціненним досвідом батьківства, сказав: «Насправді, твоє діло – зробити, а далі – то вже бабська справа. Повір, з народженням дитини у твоєму житті нічого кардинально не зміниться, так що, не хвилюйся.., вперед!». А інший знайомий, який при кожній зустрічі не втомлюється агітувати мене щодо поповнення сім’ї та постійно розповідає, які неймовірні враження та емоції подарувало йому народження дитини, на практиці власного батьківства являє собою повну протилежність щойно висловлюваним думкам. Як тільки його дитя підходить до нього з певним проханням-вимогою-потребою, він одразу починає волати за своєю дружиною, навіть не розібравшись, у чому ж справа: «Світлана, тут малий щось хоче, іди сюди». А одного разу я мала нагоду почути у його виконанні цікаву репліку – якось він, перебуваючи у агонії роздратування та нетерпіння, вигукнув до своєї дружини : «Я тобі вже цілу годину бавлю дитину, тепер твоя черга». У цей момент виявилося, що його батьківська самоідентифікація ненароком поступилася перед тривіальним бажанням подивитися футбол.

Дуже часто виховання з боку чоловіка зводиться, в кращому випадку, до перевірки щоденника, в гіршому – до застосування ременя, з яким він, лаючи свою дитину на весь голос, намагається вчити її добрим манерам та хорошої поведінки.

Так, на жаль, представники так званої сильної половини людства беруться виховувати своїх нащадків, коли слова вже не допомагають і через декілька років після «посіву», починають збирати перші жнива:
– Миколо, та скажи вже хоч щось тій дитині, бачиш, зовсім мене не слухає!
– А що я тобі зроблю, що виховала, те маєш!

Існує давня приказка, яка промовляє: «Чоловік за своє життя повинен виростити сина, посадити дерево та побудувати будинок». Український чоловік найкраще справляється з першим завданням, оскільки саме це вимагає від нього мінімум зусиль та максимум задоволення.

P.S. Звісно із кожного правила існують винятки, і я особисто з ними знайома у рамках даної теми. Але ці винятки настільки дивують, що у достовірності вищенаведеного узагальнення сумніватись не приходиться.

Митниця -- місце зустрічі змінити не можливо

2010-05-20T14:30:00.000-07:00

Усім відомо, що театр починається з вішака. За такою ж аналогією можна стверджувати, що країна починається з митниці. Наприклад, в усіх американських аеропортах на території митного контролю висить великий банер – своєрідна пам’ятка для своїх працівників, на якій великими літерами написано: «Пам’ятайте, ви (працівники митного контролю) – це перше, що бачить людина, відвідуючи нашу країну».

Так вже геополітично склалося, що саме митниця є першим місцем зустрічі, де відбувається знайомство з тою чи іншою країною. Це інтригуючий початок своєрідного побачення, враження від якого іноді дуже важко стерти, відтак, зазвичай, вони залишаються з тобою аж до самого його завершення. А будуть вони поганими чи хорошими, залежить від багатьох чинників, а особливо від ментальності тих, хто зустрічає вас на барикаді між обома кордонами.

Після виснажливого перельоту рідне, свіже, тепле повітря несподівано вдарило в голову наче легкий хміль від ковтка добре вистояного вина. Березнева львівська погода приємно вразила теплом та безхмарним небом. Це неабияк здивувало, адже ті, хто мали можливість жити у Львові, знають, що місто Лева, як безнадійно закоханий поет, завжди заплакане дощем та замріяне у густих, сірих хмарах. Але, як виявилося, моя радість була передчасною, оскільки основний шквал пронизливого вітру та всюдисущий, холод терпляче очікували на прибулих у стінах львівського аеропорту.

Кіно і німці

Чесно кажучи, львівський аеропорт – це надзвичайно цікаве явище з точки зору архітектурного рішення, елементарної практичності, зручності та людського фактору. Літак, яким я прилетіла з Варшави до Львова, вміщував до ста пасажирів, але навіть таку, порівно невелику кількість людей, львівський аеропорт одразу не зміг проковтнути. Спершу в приміщення вдалося втиснутися лише приблизно половині пасажирів, здебільшого українцям, решта ж смирно очікувала своєї черги на вулиці. Усвідомлюючи абсурдність і кумедність цієї ситуації, одна із прибулих панянок, полячка за національністю, іронічно зауважила, промовивши до свого товариша: «Як добре, що на голову нічого не падає. Сьогодні з погодою їм пощастило».

Після цих слів, наче після заклинання, перед людьми, які стояли на вулиці, з’явився молодик у темно-синій формі, який, наче місцевий «Бонд» взявся рятувати ситуацію. Із набундюченим, похмурим обличчям, активно махаючи при цьому руками, він монотонно завів: «Шановні, не стоїмо в проході, заходимо, заходимо. Давайте, рухаємось, рухаємось. Не стоїмо, не стоїмо». Він промовляв це безупинно, наче платівка, яку заїло на одному місці, і усім своїм виглядом нагадував мені замореного повсякденною рутиною тюремного наглядача, якому вже було байдуже, що і до кого говорити. Але тим не менше, молодик добре впорався із завданням, і вже через декілька хвилин йому все-таки вдалося загнати «усе поголів’я» в тісне і душне приміщення, яке нагадувало легендарні львівські маршрутки. Після цього стало очевидно, що схожі маніпуляції він проробляв не одноразово.

Заморені довгим перельотом «Чікаго-Варшава-Львів», люди продовжували чекати на перший митний контроль – перевірку документів. Переступаючи з ноги на ногу, спираючись, хто на валізу, хто на сусіда по нещастю, усі терпляче очікували власної черги, яка, незрозуміло чому, рухалася так повільно, наче до самого Чистилища. Час від часу у натовпі мою увагу невпинно привертали двоє чоловіків, які розмовляли між собою німецькою. Я не розуміла, про що вони говорили, але без проблем могла розрізнити палітру емоцій, яка зафарбовувала в той момент їхні обличчя – вони перебували у глибокому трансі та повному шоці -- та найцікавіше чекало на них попереду. Мені так і хотілося назвати цю мініатюру «Кіно і німці».

Не зважаючи на те, що паспорти та усі додаткові документи перевіряли четверо осіб, моя черга підійшла аж через годину, хоча я не була в ній останньою. Крізь товстезне скло на мене з-під лоба глянула дівчина близько 25-ти років, нагороджуючи мене професійним беземоційним поглядом. «Паспорт» -- це єдине слово, що злетіло з її вуст впродовж усього нашого німого контакту. Хвилину-другу вона мовчки роздивлялася мій паспорт, скрупульозно гортаючи сторінку за сторінкою. Складалося таке враження, що вона, наче криптограм, намагається щось розшифрувати на його сторінках. (Бувалі та досвідчені кажуть, що в таких випадках люди кладуть у паспорт 20 доларів, аби потім уникнути перевірки багажу та швидше пройти митний контроль. Але тоді я ще не знала про цей захисний ритуал, коріння якого сягають глибоких і темних закутків української ментальності.) Тим не менше дівчина вимушено віддала мені паспорт і переді мною відчинилися двері до найцікавішої «кімнати атракціонів» -- кімнати «кривих дзеркал».

Тут людей не дуже люблять

У наступному приміщенні, де стояло два величезних сканера-рентгена, утворилося ще дві живих черги – складалося таке враження, що усі ті, хто пройшов перший митний контроль, виходять звідси ще повільніше, ніж сюди заходили. Кожен чемно клав свої валізи на доріжку, яка пропускала їх через рентген-сканер і зупинялася перед носом працівника митного контролю, який скидався у цей момент на жадібного розкрадача гробниць. Кожна валіза, кожна сумка була розкрита, а їхні нутрощі безцеремонно випотрошені. Митники передивлялися чи не кожну річ, будь-яку дрібничку, вертіли в руках, підставляли до віконця, зважували на руці, -- здавалося, цьому не буде ні кінця ні краю. Одна жіночка, яка стояла позаду мене, ніби сама про себе спитала вголос: «Господи, що вони шукають»? «Вони особливо нічого не шукають, просто чекають на «зелену двадцяточку», -- несподівано відповів їй чоловік, який також чекав у черзі. «Хай краще закопають мене на території аеропорту, не дам ні копійки», -- твердо відповіла жінка.

Через декілька хвилин розгорнулася наступна драма. Жінка середнього віку поскаржилась, що не може знайти свою валізу. Через декілька хвилин вона несподівано вигукнула, вказуючи на чоловіка, який вже пройшов митний контроль і прямував до виходу: «Дивіться, у цього чоловіка в руках моя валіза, зупиніть його, будь-ласка! Я вас прошу, люди!». «Такого не може бути, шукайте далі», -- холодно відповів їй охоронець. Промайнуло ще хвилин 5-10 і стало очевидно, що валізи-таки немає, а чоловіка вже й слід вистиг. Та винного у халатності не поспішали шукати, відтак жінка розвела руками, іронічно всміхнулась, і промовила: «Кожного разу, коли прилітаю в Україну відчуваю, що мені потрібен психолог».

Через 40 хвилин прийшла черга і до моїх валіз. «Що везете?», -- промовила владним тоном жінка на вигляд років під п’ятдесят, даючи мені зрозуміти, що зараз я – на її території. Яскравий макіяж, чорні, тонко вискубані брови, вишнева помада, чорне як смола волосся, заплетене у пишну зачіску та пронизливий контрольний погляд, який працює краще ніж будь-який рентген чи сканер. «Нічого особливого, одяг, взуття, ноутбук…», -- спокійно злітало з моїх вуст. «Справді? Відкривайте валізу», -- із ледь вловимою долею сарказму промовила вона, мовляв, знаємо ми вас, я таких як ти одним лівим зубом можу розкусити. Чемно, без зайвої метушні, я відкрила валізу, а вже наступної миті моя «мила співрозмовниця», всунула туди обидві руки, неначе у пухке тісто. На жаль, їй так не вдалося з нього нічого «спекти» і вона вимушена була сказати: «Наступний!».

Після цього слова, наче від серця відлягло і я попрямувала до омріяного виходу. Я йшла і думала, що за весь час мого перебування на території львівського аеропорту ніхто не сказав мені: «добрий день», «будь ласка», «прошу», «до побачення», або «щасливо». А на останок у моїй голові зринула непевна думка: «Цікаво, якби тут повісити такий ж банер, що красується на території американських аеропортах, це б щось змінило..?».

«Фабрика мрій» проти дітей

2010-03-02T21:56:00.000-08:00

Хтось колись сказав: «Дорослість – це не що інакше, як стадія обов’язкової моральної деградації людини». Така категоричність спочатку дещо обурює, але чим більше починаєш над цим замислюватись, тим менше знаходиться доказів для опротестування цієї фрази. Наче в унісон вищенаведеним словам, пригадується інший вислів, тільки менш песимістичний та прямолінійний: «Діти можуть навчити нас багатьом важливим речам, але, на жаль, у них для цього так мало часу…»

Все наше життя схоже на повільне, розтягнуте у часі, неусвідомлене вбивство – вбивство дитини, яка живе всередині нас. Співучасником цього злочину, а радше, його безликим ініціатором, виступає штучний інтелект під назвою «Суспільство», який володіє такими тонкими маніпулюючими засобами, що здатне навіть підштовхнути самого диявола прийняти християнство, що вже говорити про простих смертних. Кожного дня воно ставить перед нами все нові і нові завдання, обіцяючи винагородити за старання солодкими цукерками та блискучими медалями. І в міру того, як ми дорослішаємо, від нас вимагається все більше жертв, які хитро завуальовані під наші власні бажання.

Аби забезпечити собі міцність та стабільність у керуванні масами, суспільство продовжує грати давно провірену ним роль «фабрики мрій» і щедро роздаючи усім фальшиві марення у вигляді ледь позолоченої монети, перетворює наше життя у виснажливу гонитву за фантомами. Відтак, ми завжди кудись поспішаємо і наше життя починає нагадувати гру наввипередки, але невідомо єдине – з ким ми змагаємось…У відповідь хочеться крикнути: «Гей, людино, зупинись, озирнися, адже ця мить прекрасна і неповторна». Але, як сказала мама однієї моєї подруги: «Ой, дитино, в житті немає часу перевести подих, як не одне, то друге. І мусиш то робити, бо нема куди діватись. Але нічого, в іншому світі вже будемо відпочивати, а в цьому треба трошки помучитись, – через мить вона задумано додала, – тільки діти не мають проблем».

Діти справді не мають проблем, бо вони ніколи їх собі не створюють і саме цій дивовижній здатності нам варто у них повчитися. Перше – у дітей завжди є час, і це не тому, що вони не ходять на роботу чи не навчаються, гризучи в поті чола граніт науки, – ні, просто вони, на відміну від дорослих, ще вміють ним володіти. Друге – діти легко переключаються з одного на інше, завжди живуть сьогоднішнім днем, перебуваючи саме тут і зараз, відтак, порівняно зі старшими племені свого, ніколи не обтяжують себе кайданами минулого та примарами майбутнього. І третє – дітям достатньо лише одного погляду рідної людини, аби усміхнутися і щонайголовніше – вони ніколи не шукають щастя, оскільки поки ще здатні відчувати його всередині себе. Якби ж ми хоч на десяту частину й надалі залишалися дітьми, нами не так легко могли б маніпулювати.

Не знаю, коли ми перестаємо бути дітьми і починаємо свою бігову дистанцію, під час якої мчимо галопом, оскільки з трибун нас підбадьорюють гучними аплодисментами, вигуками «браво!», «молодець!» та «не зупиняйся, залишилось ще трохи!». І ми продовжуємо цю «олімпійську гонку», не помічаючи нічого навколо, а прибігши нарешті до фінішу, розуміємо, що п’єдестал першості вже зайнятий і медалі всі розібрані.

У цій гонитві наш священний зв’язок з дитиною, якою ми колись були, безпощадно стирається, тому потрохи ми втрачаємо здатність сміятися «просто так», без особливої причини, радіти дрібничкам, помічати повсякденні дива, мріяти, оскільки тепер на це немає часу. Ми перестаємо довіряти людям і собі, прощати, забувати образи, віддаватися власним почуттям та жити однією миттю, – іншими словами, – ми вбиваємо в собі дитину остаточно. Відтак, закриваємо свої серця на десять замків, а для того, що бути щасливими шукаємо зовнішніх каталізаторів, наче наркотику, постійно потребуючи більшої дози. Саме завдяки цьому і функціонує «суспільство» – такий собі «дилер в законі», який легально торгуючи отрутою, свідомо видає її за цілющі ліки. І дитина повільно впадає у літургічний сон, не маючи сили пробитися крізь загрубілу шкіру «дорослості».

Якось один знайомий мені сказав, усміхаючись: «Знаєш, пора вже тобі стати серйозною, подорослішати, то вже вік такий, бо інакше не пасує! Подивись на мене, я будую хату, вже маю двох дітей, а через деякий час планую відпустити пузо, щоб виглядати більш соліднішим. Як бачиш, в мене все йде за планом». Та це нічого, що через будівництво хати, він бачиться зі своєю дружиною та дітьми тільки один раз в тиждень і під час цих скупих візитів лише встигає добре виспатися, смачно поїсти та посваритися зі своєї половинкою. А решту часу він проводить на роботі або на будівництві в компанії декількох робочих та незмінних декількох бутлів пива на вечір, яким і планує накачати свій «трудовий мозоль». Його рідні діти, мабуть, впізнають його вже через раз, та головне, що він нарешті відчув себе дорослим і гордим за свою серйозність!

Так помирають закохані…

2010-02-10T21:50:00.000-08:00

           Кохання схоже на хмару, яка несучи в собі тонни прозорої води, в якийсь момент розмикає свої обійми і виливає її на землю, навіть якщо там – лише суцільний бетон. І вона не чекає, чи виросте щось на тому місці, якому вона прагне подарувати життя…Ні, вона просто ллє воду, бо інакше не може. А ти продовжуєш стояти босими ногами на холодному бетоні, промокаючи наскрізь від падаючих крапель води та власних сліз. І тобі байдуже, що навколо лише один камінь, бо ти дивишся вгору.
           Кохання схоже на сонце, яке освітлює шлях, зігріває все довкола, але разом з тим – засліплює і вбиває своїм пекучим язиком. А ти продовжуєш стояти під його привабливим сяйвом, не відчуваючи, як плавиться твоя шкіра і горить серце. І тобі байдуже, ти ладен згоріти вщент, розсипатись на порох, розвіятись по світу мільярдами живих молекул.
           Кохання схоже на повінь, яка починається дрібним дощем та оманливими хвилями вітру. Ще мить – і ти опиняєшся під сильною зливою, не звертаючи увагу на те, що вода вже омиває твоє підборіддя. А ти продовжуєш дихати, не замислюючись про останній подих.
           Кохання схоже на падіння зі скелі, яке дарує відчуття вільного польоту, свободи, але, яке не здатне боротися із силою земного тяжіння. І ти продовжуєш летіти, не опираючись законам фізики і не рахуючи секунди, бо на це немає часу.
          Кохання схоже на троянду, яка зачаровуючи своєю красою і ароматом, манить взяти її в руку та водночас, не дозволяє міцно стиснути кулак, випускаючи у свій захист гострі колючки. Але в якийсь момент ти втрачаєш свою обачність і, сильно стискаючи її в долоні, починаєш чути стукіт падаючих крапель. І ти продовжуєш стікати кров’ю і готовий втратити усю, аби якомога довше насолодитися красою та ароматом квітки.
         Кохання схоже на кольорове скло, через яке світ набуває іншого відтінку та правди. Але спостерігати за склом вривається терпець і ти розбиваєш голими руками шибку і розсипаєшся разом з нею на тисячу дрібних шматків. Ти продовжуєш лежати на мокрому асфальті серед кольорового скла, не маючи сили зібрати себе докупи. Але тобі байдуже, адже твоє вухо вловлює звук знайомих, милих кроків і ти вже не боїшся, що вони можуть пройтися по тобі.
              Якщо ти не втопився, не згорів, не задихнувся, не розлетівся на тисячі шматків, не розбився, не розсипався на порох і не стік кров’ю до останньої краплі, – то ти насправді не кохав.

Інструкція для чайників «як виховати собі чоловіка», або «Буратіно» на новий лад!

2010-01-09T14:13:00.000-08:00

«Я виходжу заміж!» -- ця фраза є однією з найзаповітніших, яку мріє вимовити кожна дівчина в обличчя своїм близьким, а головне, незаміжнім подругам, водночас спостерігаючи, як в їхніх очах відбувається запекла боротьба вдаваного захоплення та не зовсім «білої» заздрості.

Не відійшовши ще від «ін’єкції» щастя, вона й не підозрює, що поряд із передвесільною метушнею, через яку незабаром захочеться втекти у інший вимір, на неї чекатиме тисяча і одна розмова на тему: «як виховати собі чоловіка», що не раз збентежить та переверне її незахищену свідомість. Перед нею вишикується важка артилерія у складі мами, бабці, всіх існуючі цьоток, заміжніх подруг та навіть близьких і дальніх сусідок, які нещадно засипатимуть її «неоціненними» порадами. Шкода, що у такі моменти неможливо поставити спам-фільтр, який відділяв би раціональне зерно від полови. Але, думаю, що такого потужного спам-фільтру поки що просто не існує.

Коли я вийшла заміж моя тітка мені сказала: «Дитинко, сімейне життя – це титанічна праця, яка падає лише на жіночі плечі. Проживши 35 років у шлюбі, сьогодні можу відверто сказати, що моє заміжнє життя схоже на казку, в якій я – це Папа Карло, а мій чоловік – Буратіно.» Помітивши моє збентеження, вона не забарилася з поясненням: «Справа в тому, що я вийшла заміж за «поліно», яке, лише завдяки моїм зусиллям, з року в рік все більше ставало схоже на людину. Ти й не уявляєш, скільки праці, здоров’я та власних нервових клітин я в нього вклала». Через декілька секунд моя тітка пафосно додала: «Не даремно мудрі люди підмітили, що в хаті три кути тримаються на жіночих плечах і лише за один відповідає чоловік!» Коли я жартівливо їй відповіла, що з легкістю можу поділитися своїми кутами, вона лише наділила мене співчутливим поглядом, мовляв, яка ти ще «зелена» і наївна.

Отже, «Основні постулати заміжньої жінки»:

1. Чоловік завжди повинен бути поряд… поряд, я сказала!

Якось, на вихідних, в одному магазині я випадково зустрілась зі своєю хресною. Під час звичайної розмови вона поставила мені, здавалося б, абсолютно винне запитання; «Де твій чоловік, чому ти сама?» Моя відповідь «не знаю, кудись пішов по справах» мало не збила її з ніг. Після цього я вислухала цілий епос про те, що усі чоловіки -- це собаки, які потребують хорошої дресировки та короткого повідка. Мовляв, дай їм волю і вони таке втнуть, що більше не захочеться, відтак, за ними вимагається постійний, пильний нагляд.

Позиція моєї хресної мене абсолютно не здивувала, оскільки її чоловік живе в умовах вічної армії. Він звітує перед дружиною про кожен свій крок, не приймає жодного рішення без її відома, а якщо повертається додому пізніше на 10 хвилин визначеного часу, то за цей час в умі проговорює усі відомі йому молитви і навіть умудряється складати нові.

2. Друзі – це суцільне зло!

Більшість заміжніх жінок відчувають особливу неприязнь до друзів свого чоловіка, намагаючись всілякими правдами і неправдами розірвати їхні «освячені кров’ю» дружні вузи. При цьому вони навіть не підозрюють усю небезпеку цього задуму. «Знову ходив з Іваном на пиво!», «Та щоб тебе так тягнуло до мене, як до Пилипа в гараж!», «Що ти маєш до розмови з тим Павлом, він ж не одружений та й певно вже таким і залишиться!» -- перелік схожих фраз може бути безкінечним. Але, як показує історичний досвід, надмірне їх використання рідко призводить до бажаного результату. Оскільки кожній людині потрібен власний простір, яким вона розпоряджатиметься самостійно і чим менше ви пхатимете туди свого носа, тим швидше станете невід’ємною його частиною.

Ось і виходить так, що через декілька років подружнього життя чоловіки втікають від своїх жінок, як чорт від ладанна. Хтось продовжує ходити з Іваном на пиво, обманюючи свою половинку, що затримався на роботі, а хтось наважується і на більшу брехню, аби тільки відтягнути чергове «пиляння», яке стає незамінним атрибутом кожної заміжньої жінки.

3. Гроші на бочку! Або, увага, до нас їде ревізор!

Українська заміжня жінка схожа на українського депутата: зробить все для того, аби пройти виборчий бар’єр, а потім – діло звичне та бувале. Кожного місяця вона забиратиме у свого обранця чесно зароблені ним гроші, кидаючи йому в ноги декілька купюр на елементарні потреби: пачку сигарет, пляшку пива тощо. Трохи оговтавшись від несподіваного удару, чоловік почне вести подвійну бухгалтерію, вдавшись до тіньової схеми: він робитиме «заначки», не признаватиметься у підвищенні зарплати тощо. Але й дружина не пастиме задніх і час від часу влаштовуватиме його потаємним кишеням та шкарпеткам чергову ревізію.

В «заміжній» набір також входить щоденне нишпорення у мобільному телефоні, невтомний контроль за робочими годинами свого благовірного, тобто, коли зібрався на обід, о котрій годині повернувся, коли пішов додому. А ще варто додати «вечірні допити», в яких дружина, ніби працівник КДБ, намагатиметься розпеченими кліщами витягнути від свого чоловіка усю правду за прожитий день.

4. Хто в домі хазяїн, кіт чи миші?

Тут все дуже просто і ясно, адже будь-які рішення приймаються за принципом «ми порадились і я вирішила», а практично усі розмови закінчуються словами: «Ти ж знаєш, я завжди виявляюся права!». Через декілька років подружнього життя багато чоловіків припиняють виявляти зайвий героїзм, доводячи власну позицію. А згодом поняття особистої думки у них повністю атрофовується,, неначе м’яз, який давно не скорочувався.

5. Заведіть собі дитину. Ні, дякую, я вже маю чоловіка!

Якось моя знайома мені сказала: «Немає такого дня, щоб я не дала своєму чоловікові «Ц.У. (цінних вказівок)». Я постійно повинна його контролювати, інакше він зробить все неправильно». Через мить вона додала: «Господи, як то тяжко думати за двох. Але, що поробиш, всі чоловіки – то малі діти». Трохи подумавши, я зрозуміла, що вона у своїх переконаннях не одна. Наприклад, мій дід, тисячний раз ідучи приймати ванну, завжди питається моєї бабці, де лежить його змінна білизна. Також він ніколи не знає, чи буде йому холодно в тій чи іншій куртці, або, чи варто йому з’їсти ще 5 додаткових вареників на обід. І таких випадків – хоч греблю гати.

Якщо дотримуватися усіх вищеперелічених порад, то одразу після шлюбної ночі, знімаючи білу накрохмалену сукню, наречена, ніби перевертень, повинна перетворитися на дресирувальника собак, командира 13-ї військової дивізії або на вічно сварливу няньку. Тому й не дивно, що під час чергових посиденьок заміжні жіночки частенько скаржаться на своїх обранців, нарікаючи, що всі чоловіки на цій планеті вже давно перевелися, наче мамонти.

Але, якщо добре подумати, то, можливо, саме жінки не дають чоловікам бути справжніми чоловіками. І, можливо, все, що їм потрібно -- це лише трошки попустити «віжки».

Жити чи не жити? Мріяти чи робити?

2009-10-03T11:13:00.000-07:00

Якось я почула цікаву історію про те, як надпис на надгробній плиті змусив його майбутнього власника жити.

Отже…

Один чоловік вирішив звести рахунки зі своїм життям, яке він вважав нікчемним та позбавлене будь-якого сенсу. Він сприймав реальність як вицвілу фотокартку, безплідну землю, оскільки все, за що брався, рано чи пізно розсипалося на дрібненькі шматочки, які потім не неможливо було позбирати. З часом життя для нього перетворилося на невимовно важкий тягар, несучи який, він натер собі криваві мозолі. Відтак однієї світлої днини чоловік остаточно вирішив позбутися цієї ніші. Але перш ніж це зробити він захотів попрощатись зі своїм єдиним другом. Як не дивно, але товариш напрочуд спокійно сприйняв суїцидні наміри свого приятеля, і трохи подумавши, поросив його про останню послугу -- почекати до завтра.

Наступного ранку у двері чоловіка, який зважився на думку про самогубство, постукали. На порозі стояв його товариш, який на диво перебував у дуже піднесеному настрої. Він простягнув господарю оселі невеличку кам’яну плиту зі словами: «Це мій останній подарунок тобі. Епітафія, яка красуватиметься на твоїй могилі». На плиті було написано:

Деньгами, славой и имуществом

Пренебрегал сей прах и тлен

Из недвижимого имущества

Имел покойник только член.

Чоловік дуже довго стояв нерухомо, сотні разів перечитуючи ці рядки. Епітафія, яку він тримав у своїх руках, стала своєрідним криком, що змусив його нарешті прокинутись від жахливого сну. Відтоді він спробував жити по-іншому, намагаючись опротестувати вищенаведені рядки. І, звісно, йому це вдалося.

Не одна людина сьогодні потребує такого «холодного душу», який змусив би її відкрити постійно замкнуті очі, вийняти заржавілі корки з вух, струсив би її мозок та остудив необґрунтовано пекучий страх перед життям.

Багато хто з нас нарікає на життя частіше ніж дихає, звинувачуючи у власній ліні та безглуздій немічності долю, Бога, ангелів, випадок та небеса. Аби досягнути бажаного таким людям ніколи не вистачає часу, грошей, бажання, додаткового вміння, сприятливого моменту, доброї нагоди, відповідних знайомств, блату, удачі, гарної погоди, попутного вітру та ще тисячу подібних відмовок. Адже для того, щоб піднятись на вершину навіть найменшої гори, потрібно докласти відповідні зусилля, витративши певний час та сили. Тому вони краще сидітимуть у своїх маленьких коробках, мріючи про життя, яким могли би жити.

Мрії народжуються у полоні нашої свідомості, але більшість з них приречені померти у її холодних стінах, так і не отримавши жодного шансу на амністію. Ми даємо їм життя і самі ж їх вбиваємо, а потім якось озирнувшись розуміємо, що розчаруванню немає меж, що реальність, в якій знаходимось, втратила свою барвистість, а життя стало нестерпно довгим.

Добре, якщо у вас є друг, який зможе написати вам епітафію. Але, якщо його немає, то просто помилуйте свої мрії та ризикніть зробити те, на що вам ніколи не вистачало часу, грошей, бажання, додаткового вміння, сприятливого моменту, доброї нагоди, відповідних знайомств, блату, удачі, гарної погоди і попутного вітру.

Як віднайти в собі жертву?

2009-09-10T21:29:00.000-07:00

Якось мій знайомий розповів мені одну історію, яка дуже його розсмішила і потішила, а мене просто жахнула та змусила всерйоз замислитися.
Його товариш, такий собі Дон Жуан 21 століття, який володіючи необхідним джентльменським набором, тобто, власною квартирою, машиною, хорошою роботою та дружиною, як і годиться такому герою, час від часу дозволяв собі любощі по лівій стороні барикади. Звісно, він старався, аби його половинка «в законі» не дізналася про амурні походеньки свого благовірного, відтак, зазвичай використовував стандартні «відмазки», на кшталт, затримався на роботі, пішов з друзями на пиво, допомагав Івану вибирати вудки в магазині, тому на наступні вихідні їдемо з ним на рибалку.
Але однієї теплої ночі, коли дружина солодко спала, обернувшись зубами до стіни, нашому Казанові вже і негайно нестерпно закортіло скуштувати «забороненого плоду». Він зателефонував своїй черговій пасії, без вагань запросив її в гості і без церемоній здійснив з нею акт плотських утіх прямо на кухонному столі у себе вдома. Мабуть горе-коханці трохи не розрахували гучність децибел своїх стогонів чим і потривожили спокій жінки, яка в той час додивлялась десятий сон у сусідній кімнаті. Прокинувшись, вона вийшла з кімнати і, на жаль, чи, на щастя, краєм ока побачила сторонню жінку, яка вислизнула через двері їхньої квартирі. Зла, недобра і шокована, дружина вимагала пояснень. Чоловік, як то кажуть, наплів їй «три мішки вовни», розповідаючи історію, яка на рівні могла б конкурувати із «Міфами древньої Греції». Він намагався переконати її в тому, що до нього заходила його нова колега по роботі, яка, випадково опинившись біля їхнього дому, ненароком впала у калюжу з болотом, відтак прийшла до них з проханням скористатись ванною кімнатою.
Розповідаючи цю «кумедну» історію, мій знайомий заходився сміхом, а коли я його запитала, чи повірила дружина цим небилицям, він здивовано відповів: «Звісно, що так! А куди їй діватись». Ця відповідь задзвеніла у моїй голові звуком десяти церковних дзвонів. Адже якщо замислитись, то дана ситуація дуже яскраво ілюструє мікроклімат українського інституту сім'ї, його сприйняття та розуміння.
Мабуть не одна українська жінка вже давно залюбки покинула б тягнути незручну валізу без ручки під назвою шлюб, якби суспільство не створило навколо неї декорацію, в якій їй «нікуди діватись». Відтак, у таких умовах здавна відоме поняття «берегиня домашнього вогнища» перетворило її на заручницю суспільних умовностей, на чиюсь половинку, яка не може бути самодостатньою, на залежну жінку.
Не секрет, що в Україні багато жінок потерпає від домашнього насильства та приниження, вони роками терплять образливі витівки своїх чоловіків-алкоголіків, які піднімають на них руку та ще й виносять з хати останню копійку на чергову пляшку оковитої. Не думаю, що усі вони є великими прихильника Захера Мазоха, просто суспільні традиції відвели їм роль такої собі «домашньої жертви», яка слухняно, немов овечка, іде на вівтар жертвоприношення, а коли їй встромляють ножа у серце, вдає, ніби просто залоскотало.
Суспільна думка нав’язує жінці страх перед самотністю, мовляв, після розлучення набагато складніше знайти собі нову другу половину, оскільки на нормальних чоловіків в нашій країні дефіцит, а коли ти ще й з дитиною, то твої шанси щодо пошуку женихів практично рівні нулю. Нас переконують, що жінка не зможе сама розгрібати матеріальні та житлові питання і водночас виховувати самостійно дитину. Ось такий собі синдром залежності від чоловіка.
Якось я прочитала одну статтю в журналі, який називався «Журнал сучасної жінки», її авторка, психолог за професією, писала про наступне: «Після розлучення життя багатьох жінок просто «закінчується», оскільки 90% її сил, часу та засобів витрачається на виживання і на дитину, а на особисте життя залишається дуже мало. В той же час життя багатьох чоловіків лише починається знову, відкривається багато перспектив для нових зустрічей і нового щасливого життя. Адже самотнього чоловіка з навіть десятьма дітьми завтра ж запише в гідні женихи маса дівчат.» Прочитавши цю статтю до кінця, яка, на мою думку, мала б називатися «Вбий себе остаточно», я усвідомила, що наше суспільство повністю позбавляє чоловіків відповідальності за власні вчинки. У всезагальному розумінні образ чоловіка подається як коштовний трофей, за якого готова боротися не одна жінка. Але правила гри полягають в тому, що його легко можуть відібрати, якщо переможниця не оберігатиме його як «зіницю ока» і не співатиме хвалебних пісень, навіть якщо він повністю вкрився пліснявою та іржею.
Теорія теорією, але дуже часто вона іде всупереч практиці. Наприклад, серед моїх знайомих є жінки, які, розлучившись з чоловіком, без особливих перешкод щасливо вийшли вдруге заміж і це при тому, що у них вже були діти від першого шлюбу. Натомість багато красивих і розумних дівчат, які не обтяжені таким минулим, й досі залишаються без пари. А щодо чоловіків, то коли вони залишаються самотніми, то дуже часто починають спиватись та перетворюються на персону, яка навряд чи може стати предметом дівочих мрій. То ж не варто собі шукати місце серед тої чи іншої суспільної категорії, краще жити своїм власним життям.
Можна піддаватись стереотипам, а можна їх опротестовувати. Можна плисти проти течією, за течією, або туди, куди треба. Але варто пам’ятати, що світ є таким, яким ми його сприймаємо. Тому, якщо ви відчуваєте себе жертвою, то одразу знайдеться десятки людей, які захочуть стати мисливцями і вполювати вас. Але якщо ви по-справжньому хочете бути собою, то ніхто не зможе вам в цьому перешкодити.
То ж, за свободу вибору, яка живе у кожному з нас!!!

Феномен «аморальності янгола»

2009-08-13T19:45:00.000-07:00

«Україна – країна замріяних янголів» — це афоризм, який з ідеальною точністю влучив у саме ядро української ментальності і повністю розкрив її суть на тлі історичному, культурному та духовному.

У своїй гнітючій замріяності, на яку вони не мають жодного права, ці чудернацькі створіння забули, для чого їм дані крила, які закам’яніли без неба та вільного польоту. Не помічаючи нікого навколо себе, вони лише звертаються з молитвами про допомогу до того, чиє обличчя насправді ж ніколи не бачили, натомість того, щоб замислитись над запитанням, що вони можуть зробити, аби не тільки чути голос зверху, але й зрозуміти, кому він належить.

Але важко янголам українського походження переступити поріг своєї байдужості та незгуртованості, щоб змінити плазування на зорі, до яких можна доторкнутися. Спихаючи усі невдачі на іронію долі, вони із незрозумілою гордістю та заплаканими очима тільки те й роблять, що сподіваються, ніби наступні змінять на краще їх світ.

Так, час лікує рани, але йому необхідно надати ліки. Чекання – це справа слабких, за яке винагороджують спокоєм, але іноді це може означати смерть. Тому що збайдужіння, на яке захворіла українська нація янголів, ще не врятувало жодної людини. Що ж тоді говорити про цілий народ, який просяк цією отрутою? Вони відучилися довіряти людям і самим собі, відчувши себе непотрібними на землі, яка дарувала їм життя. Вони були змушені, а потім це увійшло у звичку, зрівнювати із чорною землею честь, запорукою якої колись було слово і яке тепер втратило свою незворушність. Соромом було проявляти незаплановану ініціативність, натякаючи на індивідуальність, коли на кожному кроці наголошували, що «я» – остання буква в алфавіті, тим самим зрівнюючи особистість до рівня чорної маси. Саме тому в нас люди все-таки «скромні», бояться виділятися, тому що бути кращим — нібито небезпечно, та i якось не гарно. І зовсім це не особливість нашої православної культури – це відгомін історичної епохи, яку іменували «століттям сатани». Із клітки ми потрапили до джунглів, отримавши аж занадто свободи, яку неможливо вмістити в якусь посудину і почастувати всіх однаковою кількістю.

Такий стан речей втомлює, і ми вкотре хочемо купити в когось нову клітку, в якій можна було б знову відпочити, а для заспокоєння совісті — виставити крила із-за ґрат. Ми прагнемо далі мріяти, бо реальність нас лякає, тому що вимагає занадто вже багато зусиль, як для янголів. Таке враження, що українці ще не готові до польоту, якого так прагнули, – чи то через те, що ще не зовсім остогидло плазування, чи через те, що вже занадто стало звичним.

Загадкова усмішка української мучениці

2009-08-13T19:42:00.000-07:00

Існують різні хвороби: смертельні і не дуже, з прадавньою історією і з новітнім забарвленням, ті, що вбивають за місяць і ті, які можуть мучити все життя.

Практично на кожну з них існує вакцина і лише одна хвороби її не матиме ніколи. Це особлива хвороба ім’я якої – «соціальна недуга». О, її різновидів є безліч, деякі з них зазнають швидкої мутації, відповідно до змін пріоритетів соціальної моралі, але є й такі, від яких старші лише мамонти.
Декілька років тому, я відчула перші симптоми однієї з таких соціальних хвороб під назвою «Феномен українського незаміжжя». Насправді, вона й не так вже мені дошкуляла, від неї більше страждали ті, хто мене оточував, принаймні вони були свято в цьому переконані. В якийсь момент я почала випадати із «системи», але по при те, мене ще намагалися втиснути, неначе неслухняний «пазл» у красиву картинку.
Дивно, як змінюється до тебе ставлення оточуючих після того, коли ти сказала омріяне і заповітне «так». Це маленьке та непримітне слово, яке ти сотні разів використовуєш кожного дня, в одну мить змінює тебе для всіх, кого ти знала і навіть для тих, з ким ще не встигла познайомитись. З цього моменту на тарілочці, із фальшивим золотим декором, ти отримуєш сувій із чітко виписаними заповідями подружнього життя. Він невеличкий, але ж – який важкий! Розвертаючи його, у ніс вдаряє несвіжий запах столітть, але ти повинна вдихати його неначе найтонший аромат щастя. Заповіді містять необхідні фази трансформації, які необхідно виконати із неабияким завзяттям, адже потім, завдяки їм, суспільство зможе прийняти тебе як справжню заміжню пані. Дотримуючись цих постулатів, ти повинна заповнити одну із соціально важливих ніш, яка не має права пустувати, і перетворитися на маріонетку у руках ідеальної системи під назвою «Держава». Більшість з нас приймає ці правила гри, навіть не підозрюючи, що це гра. Тих, хто виступає проти, не так вже й багато. Вони рідко в голос висловлюють своє невдоволення, оскільки їх все одно ніхто не почує. Звісно, набагато легше жити за заздалегідь готовим сценарієм життя, який тобі крадькома підсовують ще в пологовому будинку.
Я відчула, що настав час вибору. З однієї сторони, мені зовсім не хотілося поповнити «ешелон щасливих дружин», які, здається, навіть усміхаються і сумують неначе за якимись незрозумілими нормами та стандартами. З іншого боку, я й думки не мала з кимсь ворогувати, я просто хотіла бути щасливою, тому вирішила також грати, але за своїми власними правилами, видаючи їх за загальноприйняті.
Я вийшла заміж, але не для того, щоб когось заспокоїти. Та для інших це виглядало на кшталт: нарешті її соціально небезпечні бацили незаміжньої істоти перетворились на позитивні флюїди особи, яка все-таки знайшла своє місце під сонцем.
Варто зауважити, що я народилась у селі, де вже з 20-ти років, а то й раніше, ти стаєш потенційною жертвою зі страшним діагнозом «Незаміжня», який сприймається гірше ніж «Чума». Не вистачає лише одного – відповідного місця за околицями села, куди б, після певного віку, незаміжніх вивозили, як колись це робили з прокаженими.
Мені було 25, а мене ще ніяк не міг навідати той клятий Гіменей зі своїми вузами. Для всіх моїх односельчан я вже давно залишилася за околицями села та « суспільної моралі». Я була єдиною незаміжньою серед усіх своїх однокласниць та навіть більшої половини однокласників, що ще більше погіршувало ситуацію. Мене вже давно «списали» із розряду потенційних наречених та одностайно прийняли рішення, що у мій бік вже ніколи не залетить «стріла кохання» навіть від «Івана –дурня». Та коли вони дізнались, що мої ноги все-таки побували на «рушничку щастя», ситуація набула кардинально іншого забарвлення. У очах більшості я виглядала як воскреслий Лазар.
Почалося все з того, що до мене почали вітатися ті, хто ще донедавна наділяли мене поглядом, а якому я відчувала себе потопаючим, якого не варто рятувати. Вони навіть зупинялися зі мною побалакати і у їхніх очах тепер читалося, що я «своя», хоча мені ще потрібно над цим трохи попрацювати, адже до повного визнання далеченько. Тримаючи на руках одне дитя та заколисуючи у візочку інше, мене засипали лавиною стандартних запитань та повчань. Звісно ж, не можна, щоб один індивід засоромив усю чемно вишколену зграю. «Ну коли вже чекати поповнення? Бо вже пора-пора… не тягни, бо ще, не дай Боже, не зможеш потім», – повчали мене Гуру сімейного життя. Тікати було нікуди, хіба що в інший вимір, тому я змушена була приєднатись до їхньої «касти», схрестивши при цьому вказівний та середній пальці на знак несерйозності своїх дій.
Згодом мені дозволили пройти далі і волею-неволею я опинилася у «свята святих», тобто у компаніях заміжніх жінок, які точили ляси у той час як їхні чоловіки – мисливці на мамонтів, займалися своїми суто «чоловічими справами» – також точили ляси за прикриттям риболовлі чи іншої забави.
Протягом цих «чудових» посиденьок, які здавалося тягнуться вічність, ми обговорюємо дуже важливі та значимі теми. Наприклад: «як відіпрати пляму від кетчупу чи зеленої трави із сумішшю мастила на улюбленій сорочці чоловіка?», «як вивести іржу під кришкою унітазу, у ванні чи на плиті?», «які підгузки вбирають найбільше вологи?», «де можна придбати 40 пар повзунків за ціною 39-ти» – і так до безкінечності. Це нагадує мені рекламну заставку серед улюбленого фільму – така ж довга, нудна і обов’язково невчасна.
Та найважчий етап бесіди припадає на тему кулінарії. Одні на перед одних мої співбесідниці діляться новими рецептами ще досі нечуваних страв, які вони переписали з жіночих журналів чи побачили у якомусь кулінарному ток-шоу. Потім звідкись з’являється «чудо-папірець», на якому виписано найкращий спосіб маринування помідорів. Звісно, усі його переписують і вже не можуть дочекатися, коли повернуться додому, щоб втілити його у життя. Переписую його і я та чемно кладу у свою торбинку, але потім вже не можу його віднайти. Адже, розумієте, не знаю як пояснити, але зазвичай такі речі у мене зникають якось самі собою.
Потім починається найлицемірніший етап балаканини. Трохи підвипивши, жінки обговорюють своїх коханих чоловіків. Вони виносять на всезагальне обговорення їхні вади, називають їх невдячними самцями, в яких тільки одне на умі, і які, побачивши молоденьку дівчину, не можуть стримати процес виділення слини. Бідкаються, що не мають часу за собою доглядати, займатися улюбленими справами, постійно бавлять дітей, готують їсти, перуть, а їм ніхто й «дякую» за це не скаже. Потім мої співбесідниці вдаються у спогади, мовляв, як добре бути незаміжній – жодних проблем та обов’язків. Але, добри придивившись, бачиш, що таким чином вони неначе проходять певний ритуал «самозаспокоєння». У такі моменти вони схожі на олігархів, які розповідають, що насправді у їхньому житті гроші не мають жодного значення. Цікаво, кого вони хочуть обдурити: когось, чи самих себе?
Я не хочу обманювати себе, краще обдурити когось. Тому зараз я вдаю, що приймаю правила гри, які для мене є абсолютно чужими і яких я не розумію. Іноді мені здається, що одружуються лише для того, бо так треба, підганяючи свою долю цим безглуздим, у даному випадку, словом «пора». А, можливо, саме через це він чи вона втратить нагоду зустріти свою справжню половинку, яка даремно чекатиме трохи далі на життєвому шляху. Люди женяться, виходять заміж, помилково думаючи при цьому, що отримали щось у власність. Таке враження, що часто ми вступаємо у шлюб, щоб зробити один одного нещасними, а не навпаки. Але найстрашніше те, що зазвичай у такому випадку ми не наважуємось стати щасливішими, втрачаємо відчуття власної радості, а усмішку одягаємо лише як маску на карнавал собі ж подібних.
Звісно, якщо хтось є щасливим від того, що пече комусь пиріжки – це добре, але коли й мене змушують від цього радіти – це погано. Просто для НЬОГО я не хочу бути обов’язком, який потрібно виконувати через штамп у паспорті, я хочу бути бажанням, яке не залежить від випраних сорочок та приготованої вечері.

«Поцілунок Ангела»

2009-08-13T19:41:00.000-07:00

Кажуть, що спершу новонароджене дитя потрапляє у руки ангела, а не лікаря, який приймає пологи. У цей момент відбувається прадавній ритуал. Ангел прикладає свій вказівний палець над верхньою губою дитини, аби та назавжди забула обійми попередньої долі і прийшовши у цей світ знову, змогла прожити нове життя, не обтяжуючи його тягарем минулого. Ось звідки у нас ця дивна вм’ятина під носом, яку називають «поцілунком Ангела».

Але якби ж небесний охоронець виявив більше розуміння до свого підопічного та разом із цим турботливим жестом, який змушує нас забути, ким ми були у минулому, допоміг нам зрозуміти, ким ми повинні стати у майбутньому. Якби ж він зумів вберегти нас від помилок, які, можливо, ми повторюємо вже не одне життя, знову і знову доводячи свою недосконалість. Якби ж вказав людині правильний шлях до власного щастя – до пізнання самого себе. Скажімо, він міг би залишити, точні інструкції чи особливу карту, як туди дістатися у стислі терміни. Або дати хоча б маленьку підказку, яка допомогла б зрозуміти, куди повернути: наліво чи направо? Так і хочеться гукнути: «Гей, Ангеле, ти ж був колись людиною!» Але у відповідь він залишає лише скупий і непомітний поцілунок, як нагадування про своє існування.

Ось і почалось нове людське життя наповнене бажанням, мріями та надією знайти власне місце у цьому світі, відшукати своє щастя. Але чомусь дуже скоро у своїх пошуках ми збиваємось на манівці. В якийсь момент нами перестає керувати природне бажання бути просто щасливими, замість правильного шляху ми обираємо коротший і розпочинаємо гонитву за синтетичними замінниками щастя. Ми оточуємо себе бездушними та мертвими предметами, чекаючи від них набагато більшого, ніж вони спроможні дати. Починаємо спекулювати на власній потребі бути щасливими, перетворюємо почуття на бізнес, і продаємо їх один одному за мізер.

Ми вже давно перетворили своє життя на ярмарок, на якому можна купити все окрім власного щастя, а ми й надалі продовжуємо торгувати, вкотре не помічаючи безглуздості цього заняття.

У своєму прагненні отримати щастя будь-якою ціною ми перетворюємось на егоїстичних сліпців, які відштовхуючи щастя власними руками, водночас вимагають його обов»язкової присутності.

Ми шукаємо щастя усюди і якими ж ображеними себе відчуваємо, коли так його і не знаходимо. Тоді залишається лише одне: нарікати на долю, всесвіт, вищі сили і звичайно на Ангелів, які не компетентно виконують свою роботу. Якби ж вони могли перевищити свої службові повноваження і підказати своєму підопічному, що об»єкт його пошуку, насправді знаходиться на відстані одного погляду, спрямованого не у далечінь, а всередину своєї душі. Та чи не побоїться людська істота зазирнути так далеко…

Ангели завжди стоять поруч і опустивши свої важкі крила додолу, чекають, коли ж ми наважимось на цей крок. Вони не можуть зробити це замість нас, оскільки для цього світу — ми «чиста книга» і ніхто не має права гортати її сторінок, навіть небесні створіння. І лише від нас залежить, що саме написати на білосніжному полотні долі та які фарби використати для власного пейзажу життя. Відповідно до своїх бажань і потреб, ми можемо написати власний сценарій перебування на цій землі, або дозволити комусь іншому наповнити нашу «книгу» незрозумілими та випадковими словами. Ми можемо «малювати», або спостерігати, як хтось це робить замість нас, використовуючи ту палітру кольорів, яка нам ніколи не подобалася. Ми можемо будувати, або слухати чужі накази стосовно зведення чужої фортеці.

Кожен з нас народжується творцем із невичерпним потенціалом до вдосконалення своєї майстерності. Але натомість дуже часто ми вибираємо роль рабів і потрапляємо у полон обставин, стаючи заручниками випадковостей.

Разом із поцілунком Ангела ми отримуємо свободу вибору, але дуже рідко наважуємось стягнути червону стрічку з цього подарунку.