Конвеєр життя: перший, другий, третій, пішов…

                            – Ви любите дітей?
                            – Так, особливо на обід.
                              (британський гумор)       
 Коли мене запитують, чи люблю я дітей, я без коливань даю ствердну відповідь. Але коли переді мною постає питання, чи хочу я дітей, моя блискавична реакція кудись зникає, і я глибоко замислююсь, мовчки намагаючись відповісти на десяток додаткових запитань, які мимоволі зринають в моїй голові. Таке зволікання змушує оточуючих сумніватись у правдивості моєї першої відповіді, і я починаю ловити косі, підозрілі та осудливі погляди, в яких читається лише одне: «Як це так, щоб жінка та й не хотіла дітей. Це ж якось зовсім не природно!?»  Але, підозрюю, що в даному випадку через них говорить аж ніяк не сила Природи, а вишколений голос «Системи», якому усі сліпо підкоряються, неначе досвідченому гіпнотизеру.

        Справа в тому, що я досягла того пікантного віку, коли просто бути окремою, індивідуальною особистістю – вже замало. Натомість я повинна зав’язати новий «вузлик», дати нове життя, нову людину, яка згодом замінить моє місце у суспільстві, і продовжить його функціонування, а інакше я поступово перетворюся на не рентабельну одиницю, не вигідну для утримання. Але «суспільна машина» – це надзвичайно тонкий винахід. Ніхто не увірветься до вас додому, не гримне по столі, не накладе штраф і не відправить у в’язницю за те, що ви не хочете мати дітей. Ні! Суспільне управління здійснюється через людей, які самі цього не підозрюючи, будуть цькувати один одного, аж поки кожен з них не зробить «так як треба».

        Ви й не уявляєте, скільки разів мене запитували, чому ми з чоловіком досі не маємо дітей. Якби кожного разу при цьому мені давали долар, я була б вже мільйонером. А скільки разів я чула погрозливі попередження, на кшталт: «Дивись, час працює проти тебе, ти не молодієш і твої репродуктивні органи також», «Ти знаєш, що в деяких жінок клімакс наступає в 35, ти цього чекаєш?», «Чого ти тягнеш, не встигнеш й оком моргнути, а там вже старість, і залишишся самотньою та нікому не потрібною» і так далі. А скільки припущень летіло мені в обличчя, які своєю абсурдністю та безапеляційністю здатні довести до сказу навіть кам’яну статую. Основне з них полягає в тому, що ми з чоловіком просто фізично не здатні продовжити власний рід, тому й вигадуємо всілякі відмазки. «Слабі, та й все», – якось поставила нам остаточний діагноз моя далека родичка, байдуже махнувши в мою сторону рукою. Але у кожній бочці дьогтю знайдеться ложка меду, відтак протягом таких розмов завжди настає час інтригуючих закликів, і я одразу починаю відчувати себе  неначе у рекламному ролику. «Ти й не уявляєш, якою будеш щасливою, коли народиш, – поспішають наперед запевнити мене радісні матусі.» «Зараз твоє життя – пусте, неповноцінне і нічого не варте, у ньому немає сенсу. І тільки з народженням малюка ти зрозумієш, що означає по-справжньому жити, – підхоплюють їхню пісеньку інші». «Але ж я живу!», – хочеться їм відповісти, – я живу, радію і відмовляюся вірити в те, що лише народження дитини зробить мене кимось, додасть справжньої вартості та підніме самооцінку.  

Діти – комерція чи творчість?

        Якось я почула від священика доволі несподівані слова. Він сказав: «Материнство і батьківство – це велике покликання. Відтак стати хорошими батьками це те саме, що стати хорошим письменником, скульптором чи лікарем». Чесно кажучи, було дуже дивно почути таке від священнослужителя, тому його слова глибоко мене вразили, запали у саму душу і змусили серйозно замислитися. Адже Материнство та Батьківство – це справді високе, тонке мистецтво, але оскільки ми вже давно поставили його на конвеєр, відтак зовсім не дивно, що в результаті виходить такий неякісний масовий продукт – неадекватні батьки та нещасні діти.

       Я знаю багатьох людей, в житті яких народження та виховання дітей перетворилося на особливо творчий та продуктивний процес. Вони віднайшли себе в ньому, і здається, що більше нічого б так добре у них не вдалося. В той час, як для інших діти – це звичайна рутинна робота, яку не обхідно довести до кінця і вчасно здати, неначе черговий проект. В обох випадках сам процес виглядає приблизно однаково, а от результат – вражає своєю відмінністю.

       Коли мова заходить про те, щоб подарувати цьому світові нове життя, я починають ставити собі багато запитань, які свого часу дехто не встиг собі поставити. «Чому я хочу дитину?», «Чи справді я до цього готова?», «Це моє бажання, чи просто так хочуть мої батьки?», «Чи зможу я її чогось навчити?», «Це справді поклик моєї душі? Чи просто так треба, прийшов вже той час, усі однолітки мої давно вже народили і мені треба?», – скажіть, як часто люди себе про це запитують??? На жаль, більшість з нас занадто швидко запрягаються у стандартний віз, який потім вже не можливо кинути на півдорозі, чи навіть змінити курс його напрямку.

      Якось одна моя знайома заявила: «Кожна жінка повинна народити, бо так треба! Ось, я, наприклад, мрію про близнюків або двійню. Звичайно двоє маленьких дітей – це важко, але один раз відмучусь, тай все». Малувато творчості у цих словах, чи не так? То, чи зможе вона коли-небудь віднайти в собі митця? Але звідки взятися творчості, коли процес народження дітей вже давно перевели на серійне, масове виробництво, яке завжди контролювалося з боку держави відповідними суспільними догмати, релігійними переконаннями, культурними та економічно-політичними чинниками.

Справа державного егоїзму

      Одного разу мені сказали: «Кожна пара повинна залишити після себе потомство – двох нових людей, які замінять їхнє місце у природі». «У природі чи у суспільстві?», – захотілося перепитати. Адже у цих словах лунало ехо чіткої демографічної політики, яка ведеться в більшості країнах сучасності, зокрема в Україні.  Не секрет, що в  нашій державі, як і в багатьох країнах Європи смертність суттєво перевищує народжуваність, що неминуче призводить до старіння нації. Відтак, аби уникнути демографічно-економічного колапсу, людей всіляко стимулюють народжувати. В хід іде відповідна реклама, різноманітні соціальні бонуси, заохочення, грошові винагороди тощо. Адже суспільству необхідна певна кількість нових людей, які згодом займуть у ньому конкретну нішу і почнуть працювати, заробляючи своїм попередникам на пенсійні виплати з державного бюджету. Ось така – проста, нехитра арифметика. Відтак вас всіляко закликатимуть народжувати, переконуватимуть, що діти – це джерело тотального щастя. З екранів телевізорів, з газет, журналів та рекламних щитів вам усміхатимуться щасливі сімейні пари з двома малюками. І згодом, у головах людей відкладеться, що двоє-троє дітей – це природна необхідність. Але повірте, якщо одного дня якась з цих держав виявиться неспроможною утримувати велику кількість населення, наступного ж ранку з’являться нові рекламні заклики та соціальні бонуси, які заохочуватимуть людей звести свою репродуктивну функцію до мінімуму. І одразу ж знайдеться той, хто на це клюне, думаючи, що зробив власний вибір.

      Яскравим свідченням цьому є Китай, який вже давно потерпає від перенаселення. Китайців закликають народжувати лише одну дитину, мовляв, «одному малюку ви зможете дати набагато більше, ніж двом чи трьом».  А порівняно нещодавно там з’явилася нова течія «життя без дітей». За допомогою відповідної соціальної реклами людям демонструють переваги особистого щастя над сімейним. А коли витончені методи не допомагають, до особливо непокірних застосовуються каральні методи закону. Якщо в китайській сім’ї народжується друга дитина, на її батьків накладається високий штраф, а якщо вони вирішили народити втретє, на них чекатиме кримінальна відповідальність. Але найгірше полягає втому, що така демографічна політика штовхає деяких батьків викидати своїх новонароджених доньок на смітник, оскільки за тамтешніми законами лише хлопчик успадковує все батьківське майно і майно своєї дружини. І якщо в сім’ї першою народилася саме дівчинка, від неї відмовляються, намагаючись зачати сина. Ось так суспільні стереотипи беруть гору над материнським інстинктом.    

       Народження та кількість дітей завжди вважалися справою державних інтересів. Так, наприклад, ще у древній Спарті хлопчиків, які з’являлися на світ з будь-якими фізичними відхиленнями, одразу ж вбивали, скидаючи в глибоке провалля. Адже більше двох тисяч років тому Спарта вважалася «фабрикою досконалих воїнів», відтак якщо ти не міг вправно махати кованим мечем, то твоє життя не мало жодного сенсу. Для чого в такому випадку годувати додатковий рот? Амазонки, які сповідували чистий матріархат, топили своїх новонароджених синів, не моргнувши й оком,оскільки боялися, аби згодом чоловіки не взяли над ними верх. В Османській Імперії на хлопчиків чекала не краща доля. В родинах високого рангу, усіх синів, окрім найстаршого, вбивали, аби уникнути між ними подальших міжусобиць за престол чи землю, які неминуче ведуть до розвалу країни.

       В сучасних цивілізованих країнах відбувається те саме, тільки методи більш витонченіші, а цілі трохи інші та краще завуальовані. То ж скажіть мені, будь-ласка, хто з вищенаведених прикладах поводився найбільш природніше?

       Особисто я переконана, що народження дітей – це справді прекрасний природній процес, саме тому його неможна перетворювати на комерцію. Це має бути поклик душі та результат усвідомленого бажання, вибору і повної готовності стати творцем ще одного життя.  

«Покоління ковбаси»

Існує таке поняття як «синдром жертви», яке у популярній психології більше відоме під назвою «стокгольмський синдром». Під цим терміном розуміють взаємну або односторонню симпатію, яка виникає між жертвою і агресором. В історії відомі шокуючи факти, коли заручники співчували своїм поневолювачам, виправдовували їхні вчинки і навіть починали ототожнювати себе з ними, переймаючи їхні ідеї та вважаючи свою жертву необхідною для досягнення «спільної» мети. Після визволення деякі заручники навіть починали сумувати за втраченим зв’язком, який у них «зав’язався» із нападниками.

При цьому варто зауважити, що таке парадоксальне явище, як «синдром жертви» може виникнути у різних сферах, на різних площинах, починаючи від політичних, масштабних відносин і закінчуючи вузько-побутовими.

Читаючи про «стокгольмський синдром», я мимоволі подумала про те, наскільки яскраво це поняття ілюструє стосунки між Україною та Росією, які протягом останніх 20-ти років вражають здоровий глузд своєю хворобливістю. У цьому контексті Росія, спадкоємиця СРСР, виступає у ролі негласного агресора, який давлячись власними імперіалістичними амбіціями, не втомлюється розробляти нові плани захоплення, в той час як Україна – це лише несвідомий заручник, якого нарешті визволили із затяжної облоги, але, на диво, він не проти туди знову повернутись.  

Як показує історія, українці завжди боролися за Свободу своєї Батьківщини, але коли вони нарешті її отримали, то занадто вже швидко почали скиглити, сумуючи за «добрими колишніми часами». Ревні націоналісти, які ще вчора били себе в груди по накрохмаленій вишитій сорочці та гордо піднімали жовто-блакитний прапор на головних площах України, сьогодні понуро сидять у своїх маленьких задушних кухнях, згадуючи із ностальгією радянську добру ковбасу, дешеве масло та декілька тисяч рублів на ощадній книжці, які канули в Лету. Відтак, напрошується абсолютно природне, логічне запитання: «У чому ж справа?» Невже кілограм смачної московської ковбаси здатен переважити сто років боротьби за незалежність, тонни людських жертв та ні з чим незрівнянне відчуття власної свободи? І в такі моменти хочеться сказати: «Люди, не ковбасою єдиною!». 

Безумовно, Україна мала достатньо часу, щоб полюбити та ототожнитись зі своїм загарбником, який «по-братському» називав її своєю «молодшою сестрою», ховаючи за спиною, на всяк випадок, заряджений пістолет. Адже 80-річна радянська стратегія, яка вправно видавала поневолення за двосторонній взаємовигідний союз братніх народів, була розроблена найвправнішими  «ілюзіоністами» того часу і досконало підтримувалася їхніми найкращими учнями.  Тому, з однієї сторони, зовсім не дивно, що наші діти та батьки часто тужать за «тими добрими часами», коли всюдисуща комуністична партія впевнено вела їх за собою під червоним стягом, даруючи усім однакову, примітивну стабільність та винагороджуючи «особливо покірних» блискучими медалями. В таких умовах вони відчували себе впевнено та захищено, хоча насправді ніхто нікого не захищав, а лише пильно стежив, аби несвідомі заручники не переступили чіткі межі невидимої в’язниці.

Та коли великий «політичний Фантом» розчинився у повітрі і залізна завіса нарешті піднялась, люди, які жили за непроглядною радянською ширмою, відчули себе повністю беззахисними та розгубленими перед просторим світом, який в один голос вітав їх із визволенням від політичної узурпації. Обдурені, обдерті до нитки, позбавлені усіх заощаджень, без відчуття стабільності та чіткого плану на майбутнє – саме такими постали «братні народи» перед чужими обіймами «нового світу», після розпаду СРСР. Натомість вони отримали Свободу. Але, від кого і для чого? Відповідь на це питання для більшості з них й досі залишається незрозумілою. Їм здалося, що їх покинули напризволяще – їх перестали вести за собою, а вони, за іронією долі, не вміють самостійно прокладати маршрут.

Тому частково їхню ностальгію можна виправдати. Але, мене дивує інше. Коли ще зовсім молоді, юні люди, які знайомі з Радянським Союзом виключно завдяки підручникам з історії,  починають підхоплювати цю ж саму «жалібну пісеньку», неначе плакальниці на похороні абсолютно незнайомої людини.

«Ковбасний синдром», або «повний розковбас»

Одна моя знайома не пропускає нагоди, щоб потужити «за добрими радянськими часами». «От колись добре жилось, – починає вона завжди з однієї й тої самої фрази, – морозиво «Пломбір» коштувало 27 копійок, зошит в клітинку – 3, а яка ж дешева і добра була ковбаса!!!». Співаючи дифірамби Радянському Союзу, моя знайома випускає з уваги, що в той час середня зарплата становила 80 рублів, полички магазину завжди пустували, через постійні дефіцити люди півжиття проводили у чергах, і лише той, хто, як кажуть, був «при трамваях», міг дістати пару модних джинсів чи якогось смаколика. Звісно, більшість радянських громадян умудрялися відкласти на ощадну книжку вражаючі суми грошей. Але, якби зараз асортимент усіх продуктових магазинів зменшився б принаймні в декілька десятків разів, а вся фешн-індустрія перейшла в руки державної фабричної монополії, то гадаю, людям вдалося б зекономити не менше.

 Мені справді смішно слухати, коли мої однолітки, або навіть молодші від мене «нові українці» тужливо згадують радянські часи, неначе очевидці небувалого чуда, яке більше ніколи не повториться. Оскільки все, що я пам’ятаю з того періоду, це: темно-синя шкільна форма, яка нестерпно «кусала»; червона зірочка на грудях із портретом молодого Ілліча ( ну, не встигла я стати піонером, хоча дуже цього хотіла); вишневі сандалі, довгокоса лялька у радянському національному строї, брила шоколадного масла на столі та кольорові кульки на перше травня. Відтак, мені стає цікаво, звідки у їхніх головах беруться усі ці думки та переживання, адже насправді вони їм не належать?

Але завдяки вищенаведеній «народній творчості», СРСР тепер завжди асоціюватиметься для мене, в першу чергу, з «великою палкою московської ковбаси», яка постає «головним героєм» у всіх розмовах та спогадах про «колишні добрі часи». І, чесно кажучи, в цей момент мені стає навіть трохи сумно, оскільки я ніяк не можу пригадати її легендарного смаку.

Відтак, у мене напрошується кумедне запитання: «Що спільного між ковбасою і Радянським Союзом?» А відповідь дуже проста: це – люди, які ніяк не можуть їх відпустити.  

Та якщо вже бути до кінця відверто, то Радянський Союз нагадує мені гігантську фабрику клонів, які на виході з конвеєра отримували однакові сценарії життя, однакові мрії, цілі, бажання і потреби. Кожному видавався пайок з ідентичним наповненням, щоб уникнути серед сірої маси зайвих конфліктів. Усі однаково думали, однаково одягалися, жили в однакових квартирах, наповнених ідентичними меблями, їздили на однакових машинах, зажди їли одне й те саме, ходили на стандартні однакові роботи, отримували однакову зарплату, за однаковим стандартом святкували, одружувалися, родили дітей і помирали. І за всім цим наглядав новоспечений Бог, Комуністична партія, яка пильнувала, щоб ніхто не відхилився від «сценарію», від «норми», від «утвердженого стандарту». 

Вибір? Ніхто не знав, що це за слово. Та й навіщо? Адже усі були переконані, що живуть в найкращі країні світу, водночас не маючи жодної можливості перевірити правдивість цього лозунгу. 

СРСР – це була особлива в’язниця, без металевих решіток на вікнах та тяжких засувів на дверях, але тим не менше, ніхто не мав права покидати її бетонних стін. І саме за нею тужать більшість «колишніх в’язнів». Скажете, бувають і гірша «тюрми». Не заперечую. Але, чи можна вигадати гіршу в’язницю ніж ту, яку людина із вдячністю приймає?  

Відтак, з огляду вищенаведені думки, стає очевидно, що Україна – це просто жертва із високо розвинутим «стокгольмським синдромом», але найгірше те, що даний психологічний розлад ніхто не спішить лікувати, недооцінюючи його руйнівних наслідків.