Талон на щастя

  – Чому це ви такі щасливі? – несподівано спитав мене чоботар, коли я простягала йому своє улюблене взуття, яке потребувало негайної реанімації. Це запитання подіяло на мою свідомість, як удар дефібрилятора. Мене добряче трусонуло, від чого привітна посмішка плавно сповзла з обличчя аж у замшеві черевики. Я обережно озирнулася довкола і розгублено перепитала:

    – Ви до мене звертаєтесь?

    – До вас, а до кого ж іще, – промовив чоботар. При цьому він так загадково усміхнувся, що вигину його вуст позаздрила б сама Джоконда. – Ну то що, скажете мені, чому ви такі щасливі? – повторив майстер, не даючи мені часу оговтатись від потужного розряду.

    – Та…просто так, – відповіла я, знизуючи плечима.

    – А чи знаєте ви, панянко, що «просто так щаслива людина» викликає у пересічного галицького індивіда глибоку підозру? Йому здається, що у «просто щасливої людини» бракує потрібних клепок в голові, або вона просто нездужає на «синдром вар’ята», тому «таким щасливцям» місце у дурдомі, – резюмував знавець людської психології із чоботарським молотом в руках.  

      – То під який діагноз підпадаю я? – перепитала з цікавості, краєм вуха прислухаючись, чи не мчить вже за мною карета швидкої допомоги із парою накрохмалених гамівних сорочок.  

      – Та ні, я бачу, що ви – нормальна, –промовив він. – Але більшість «присяжних» із задоволенням винесла б вам інший вердикт. Річ у тому, що люди вважають, ніби для щастя обов’язково потрібна поважна причина, а причин для радості, як відомо, в Україні не дуже багато, не говорячи вже про «щастя просто так». Не вірите мені, – після короткої паузи додав філософ-закамарник, – роздивіться довкола, поспостерігайте за людьми і вам все стане зрозуміло. 

      Вийшовши з майстерні мені здалося, що я побувала у вігвамі, де під дією їдкого запаху суперклею, виправленої шкіри та монотонних ударів спец-інструментів заново розплющуються очі. І я подумала, невже й справді для того, щоб бути щасливим необхідний пред’явити відповідну причину свого щастя, яка обов’язково повинна світитися у загальносуспільному реєстрі? Такий собі негласний дозвіл більшості на особисте щастя окремого індивіда. Це наче довідка від психіатра: «він щасливий, бо купив нову машину». Так, це правильно, це всім зрозуміло. – А ти чому такий щасливий? – Та просто так, бо небо синє, листочки зелені, і я їх можу бачити. Відповідь неправильна. «Ви помилилися!» – висвітилося на табло яскравими буквами.  Червона картка і з поля. У ваших генах ідентифіковано грубий брак, а в особистій програмі світосприйняття – невправну помилку Творця. Для вас реаліті-шоу закінчене. Ваша команда проголосувала проти вас. Ви – слабка ланка. Цікаво, коли ми встигали докотитися до такої витонченої тоталітарщини?

     Я озирнулася. Навколо снували люди: понурені голови, прісні обличчя, зашторені очі і навіть тіні на посмішку. Кожен з них, як великий корифей Тарас Шевченко гадав тяжку думу, але дивився при цьому не в небо, а в землю, і бачив лише один квадратний метр під своїми модними черевиками. У кожного в голові крутилася своя карусель буденних клопотів. Мабуть їх вже нудило від невпинного кружляння, але водночас ніхто не наважувався першим злізти із неіснуючого коника, виліпленого з власних відходів. Вони дивилися в нікуди, чи то пак – на кіноплівку щоденних проблем, яка пробігала перед самими очима, затуляючи весь світ. У них було своє кіно, свої мультики, свій сурогат справжньої реальності, в якім і щастя штучне і його причини – вигадані. Перед ними я б точно не ризикнула бути «щасливою просто так». А, можливо, вони й самі такими бувають, просто також відвідали взуттєву майстерню за рогом, як і я?     

Талант прихованого мазохіста

      З такими думками мене занесло у салон краси, куди приходять на сповідь частіше ніж до церкви. Хто-хто, а висвітлена супрою перукарка чи навіть косоока манікюрниця краще орієнтуються у гріховних коморах людського єства ніж будь-який сучасний священик. Ото вже була сповідь!

       Я пробула у салоні лише 15 хвилин, але за цей час встигла почути декілька заїжджено-страждальних історій, на непохитності яких в основному й тримається дружба заміжніх жінок. Напевне, якщо в якогось сучасного телесценариста – одибілювача народних мас настає творчий колапс, він біжить у найближчий салон-перукарню за черговою дозою негативчика. Він підслуховує абсурдність людського страждання, пише про це, на основі цього знімають популярне «мило», люди його дивляться і ще більше страждають. А в результаті налагоджується ідеальне безвідходне виробництво доступного людського горя. Якби ж працівниці модних цирулень та їхні клієнтки про це знали, могли б чесно вимагати свої дивіденди.

      Даруйте за цей лірично-мильний відступ. То ж повернімося до наших «псевдо-мучениць».

      Манікюрниця, копирсаючись у кутикулах чергової «раби Божої», з аналогічним завзяттям по шматочках викроювала образ своєї гадюки-свекрухи. «От корова, – смаковито промовила вона, – думає, що я приворожила її сина. Каже, ніби я йому щось поробила, бо він тільки мене слухає. Як же вона мені печінки виїла. Якось ми з чоловіком навіть хотіли винайняти окрему квартиру, але шкода зайві гроші викидати». В унісон своїй колезі по цеху інша майстриня скаржилася на свого благовірного. Мовляв, «гад ще той!». Вже тиждень сидить вдома, після того, як вивихнув плече. «Каже й досі болить, – гнівно вибухнула вона, – але я йому не вірю. Симулянт нещасний! Всю середину мені вже вижер. А я йому кажу: а що мені жерти, ти подумав?».

   – Та всі ті мужики – козли, – вставила своїх «п’ять копійок» невизначеного віку жіночка, яка, здавалося, весь той час дрімала поки їй робили яскраво-червоний педикюр. 

   – Так, так, козли, однозначно! – одразу ж підхопили усі, ніби приспів невмирущої народної пісеньки.

    Усі, без винятку, демонстрували своє висококалорійне «фе», ремствували, робили «щирі зізнання», кладучи руку на серце з правої сторони. Але у їхніх промовах не було каяття, відтак це мало скидалося на сповідь. Така словесна діарея більше нагадувала неусвідомлену садо-мазохічну розправу над самим собою. Вони, неначе самі смоктали в себе кров. Своїми іклами впивались у власну сонну артерію і пили-пили-пили, думаючи що неабияк при цьому очищуються. Але ж як воно їм добре йшло! Як смакувало!

     Жінка на вулиці, штовхаючи перед собою візочок з немовлям, сварилася по телефон зі своїм чоловіком. «Та, щоб нормально прожити, – кричала вона, – потрібно мінімум 100 гривень в день. Я витрачаю набагато менше, а ти ще смієш звинувачувати мене в марнотратстві. То заробляй більше!» Обабіч цієї сценки, розгорталася інша театральна мініатюра: водій виганяв з маршрутки пенсіонера. «У мене теж грошей немає, – волав розгніваний шофер зніченому дідусеві, – що за напасть, одні пенсіонери їздять. У вас сьогодні якийсь парад, чи що?» 

   В аптеці молоденька фармацевт із виглядом томної дами, близької до втрати свідомості, посвячувала свою напарницю у деталі трагедії ремонтного масштабу. Мовляв, цей клятий ремонт витягує з неї всі гроші і нерви, а будматеріали так невпинно дорожчають, до того ж нервові клітини не відновлюються.

    – Мені здається, що не доживу до його закінчення, – відраховуючи здачу, гірко мовила дівчина.

   – Та вже якось доживеш, – з глибинним розумінням трагічності моменту підбадьорила її подруга.

    – Ой, не знаю, не знаю.

Поганий приклад – смертельно заразний

  Куди б я не заходила хтось постійно на щось/когось скаржився, виказував незадоволення, сипав лайкою і гнівними поглядами, дратувався. Це було схоже на хворобливий флешмоб, невидиму інфекцію без встановленого штаму, пандемію ментальної сліпоти, яка поширюється у геометричній прогресії. Бо один негативно заряджений індивід лише за якусь годину може заразити декількох людей. Просто досконала біологічна зброя масово ураження.

   Але найбільше мене вразило те, що насправді їм подобалося бути хворими. Люди самі підставляли власні пики під їдкі бацили неформального вірусу. Адже в такому випадку, вони усі – однакові. Вони в одній струї. Можуть підтримати актуальні теми, через які валиться світ, знаються на сучасних тенденціях загального горя, розуміються на масовій моді страждання, а деякі з них самі можуть запропонувати нові проблеми «от-кутюр».

   Звісно, до повного розуміння щастя, як такого, їм далеко, хоча у кожного є своє бачення, як його отримати. Але, оскільки мало хто усвідомлює, що воно насправді собою являє, то відповідно усі методи та засоби для його досягнення, апріорі є хибними. Так дивно: більшість з нас навіть не підозрює, що можна бути «щасливим просто так», хоча досконально опанувала мистецтво «як зробити себе нещасним без жодної вагомої на те причини». 

    Можливо хтось скаже, що я навмисне згущую фарби. Може й так, а може й ні. Зазвичай ми бачимо не далі власних зіниць, бо крутимо в голові свої мультфільми, але якщо їх вимкнути і роздивитися довкола, то таке враження, ніби дійсно вийшов з вігваму, або вігвам у тебе всередині. Помічаєш те, чого досі ніколи не зауважував. Щось жахає, щось навпаки зачаровує з новою силою. Але потроху ти починаєш розуміти: будь-яке справжнє враження, будь-яка реальна емоція того варта.

P.S.  Бажаю, щоб кожен відшукав свою майстерню, яка знаходиться за рогом власної душі.

Конвеєр життя: перший, другий, третій, пішов…

                            – Ви любите дітей?
                            – Так, особливо на обід.
                              (британський гумор)       
 Коли мене запитують, чи люблю я дітей, я без коливань даю ствердну відповідь. Але коли переді мною постає питання, чи хочу я дітей, моя блискавична реакція кудись зникає, і я глибоко замислююсь, мовчки намагаючись відповісти на десяток додаткових запитань, які мимоволі зринають в моїй голові. Таке зволікання змушує оточуючих сумніватись у правдивості моєї першої відповіді, і я починаю ловити косі, підозрілі та осудливі погляди, в яких читається лише одне: «Як це так, щоб жінка та й не хотіла дітей. Це ж якось зовсім не природно!?»  Але, підозрюю, що в даному випадку через них говорить аж ніяк не сила Природи, а вишколений голос «Системи», якому усі сліпо підкоряються, неначе досвідченому гіпнотизеру.

        Справа в тому, що я досягла того пікантного віку, коли просто бути окремою, індивідуальною особистістю – вже замало. Натомість я повинна зав’язати новий «вузлик», дати нове життя, нову людину, яка згодом замінить моє місце у суспільстві, і продовжить його функціонування, а інакше я поступово перетворюся на не рентабельну одиницю, не вигідну для утримання. Але «суспільна машина» – це надзвичайно тонкий винахід. Ніхто не увірветься до вас додому, не гримне по столі, не накладе штраф і не відправить у в’язницю за те, що ви не хочете мати дітей. Ні! Суспільне управління здійснюється через людей, які самі цього не підозрюючи, будуть цькувати один одного, аж поки кожен з них не зробить «так як треба».

        Ви й не уявляєте, скільки разів мене запитували, чому ми з чоловіком досі не маємо дітей. Якби кожного разу при цьому мені давали долар, я була б вже мільйонером. А скільки разів я чула погрозливі попередження, на кшталт: «Дивись, час працює проти тебе, ти не молодієш і твої репродуктивні органи також», «Ти знаєш, що в деяких жінок клімакс наступає в 35, ти цього чекаєш?», «Чого ти тягнеш, не встигнеш й оком моргнути, а там вже старість, і залишишся самотньою та нікому не потрібною» і так далі. А скільки припущень летіло мені в обличчя, які своєю абсурдністю та безапеляційністю здатні довести до сказу навіть кам’яну статую. Основне з них полягає в тому, що ми з чоловіком просто фізично не здатні продовжити власний рід, тому й вигадуємо всілякі відмазки. «Слабі, та й все», – якось поставила нам остаточний діагноз моя далека родичка, байдуже махнувши в мою сторону рукою. Але у кожній бочці дьогтю знайдеться ложка меду, відтак протягом таких розмов завжди настає час інтригуючих закликів, і я одразу починаю відчувати себе  неначе у рекламному ролику. «Ти й не уявляєш, якою будеш щасливою, коли народиш, – поспішають наперед запевнити мене радісні матусі.» «Зараз твоє життя – пусте, неповноцінне і нічого не варте, у ньому немає сенсу. І тільки з народженням малюка ти зрозумієш, що означає по-справжньому жити, – підхоплюють їхню пісеньку інші». «Але ж я живу!», – хочеться їм відповісти, – я живу, радію і відмовляюся вірити в те, що лише народження дитини зробить мене кимось, додасть справжньої вартості та підніме самооцінку.  

Діти – комерція чи творчість?

        Якось я почула від священика доволі несподівані слова. Він сказав: «Материнство і батьківство – це велике покликання. Відтак стати хорошими батьками це те саме, що стати хорошим письменником, скульптором чи лікарем». Чесно кажучи, було дуже дивно почути таке від священнослужителя, тому його слова глибоко мене вразили, запали у саму душу і змусили серйозно замислитися. Адже Материнство та Батьківство – це справді високе, тонке мистецтво, але оскільки ми вже давно поставили його на конвеєр, відтак зовсім не дивно, що в результаті виходить такий неякісний масовий продукт – неадекватні батьки та нещасні діти.

       Я знаю багатьох людей, в житті яких народження та виховання дітей перетворилося на особливо творчий та продуктивний процес. Вони віднайшли себе в ньому, і здається, що більше нічого б так добре у них не вдалося. В той час, як для інших діти – це звичайна рутинна робота, яку не обхідно довести до кінця і вчасно здати, неначе черговий проект. В обох випадках сам процес виглядає приблизно однаково, а от результат – вражає своєю відмінністю.

       Коли мова заходить про те, щоб подарувати цьому світові нове життя, я починають ставити собі багато запитань, які свого часу дехто не встиг собі поставити. «Чому я хочу дитину?», «Чи справді я до цього готова?», «Це моє бажання, чи просто так хочуть мої батьки?», «Чи зможу я її чогось навчити?», «Це справді поклик моєї душі? Чи просто так треба, прийшов вже той час, усі однолітки мої давно вже народили і мені треба?», – скажіть, як часто люди себе про це запитують??? На жаль, більшість з нас занадто швидко запрягаються у стандартний віз, який потім вже не можливо кинути на півдорозі, чи навіть змінити курс його напрямку.

      Якось одна моя знайома заявила: «Кожна жінка повинна народити, бо так треба! Ось, я, наприклад, мрію про близнюків або двійню. Звичайно двоє маленьких дітей – це важко, але один раз відмучусь, тай все». Малувато творчості у цих словах, чи не так? То, чи зможе вона коли-небудь віднайти в собі митця? Але звідки взятися творчості, коли процес народження дітей вже давно перевели на серійне, масове виробництво, яке завжди контролювалося з боку держави відповідними суспільними догмати, релігійними переконаннями, культурними та економічно-політичними чинниками.

Справа державного егоїзму

      Одного разу мені сказали: «Кожна пара повинна залишити після себе потомство – двох нових людей, які замінять їхнє місце у природі». «У природі чи у суспільстві?», – захотілося перепитати. Адже у цих словах лунало ехо чіткої демографічної політики, яка ведеться в більшості країнах сучасності, зокрема в Україні.  Не секрет, що в  нашій державі, як і в багатьох країнах Європи смертність суттєво перевищує народжуваність, що неминуче призводить до старіння нації. Відтак, аби уникнути демографічно-економічного колапсу, людей всіляко стимулюють народжувати. В хід іде відповідна реклама, різноманітні соціальні бонуси, заохочення, грошові винагороди тощо. Адже суспільству необхідна певна кількість нових людей, які згодом займуть у ньому конкретну нішу і почнуть працювати, заробляючи своїм попередникам на пенсійні виплати з державного бюджету. Ось така – проста, нехитра арифметика. Відтак вас всіляко закликатимуть народжувати, переконуватимуть, що діти – це джерело тотального щастя. З екранів телевізорів, з газет, журналів та рекламних щитів вам усміхатимуться щасливі сімейні пари з двома малюками. І згодом, у головах людей відкладеться, що двоє-троє дітей – це природна необхідність. Але повірте, якщо одного дня якась з цих держав виявиться неспроможною утримувати велику кількість населення, наступного ж ранку з’являться нові рекламні заклики та соціальні бонуси, які заохочуватимуть людей звести свою репродуктивну функцію до мінімуму. І одразу ж знайдеться той, хто на це клюне, думаючи, що зробив власний вибір.

      Яскравим свідченням цьому є Китай, який вже давно потерпає від перенаселення. Китайців закликають народжувати лише одну дитину, мовляв, «одному малюку ви зможете дати набагато більше, ніж двом чи трьом».  А порівняно нещодавно там з’явилася нова течія «життя без дітей». За допомогою відповідної соціальної реклами людям демонструють переваги особистого щастя над сімейним. А коли витончені методи не допомагають, до особливо непокірних застосовуються каральні методи закону. Якщо в китайській сім’ї народжується друга дитина, на її батьків накладається високий штраф, а якщо вони вирішили народити втретє, на них чекатиме кримінальна відповідальність. Але найгірше полягає втому, що така демографічна політика штовхає деяких батьків викидати своїх новонароджених доньок на смітник, оскільки за тамтешніми законами лише хлопчик успадковує все батьківське майно і майно своєї дружини. І якщо в сім’ї першою народилася саме дівчинка, від неї відмовляються, намагаючись зачати сина. Ось так суспільні стереотипи беруть гору над материнським інстинктом.    

       Народження та кількість дітей завжди вважалися справою державних інтересів. Так, наприклад, ще у древній Спарті хлопчиків, які з’являлися на світ з будь-якими фізичними відхиленнями, одразу ж вбивали, скидаючи в глибоке провалля. Адже більше двох тисяч років тому Спарта вважалася «фабрикою досконалих воїнів», відтак якщо ти не міг вправно махати кованим мечем, то твоє життя не мало жодного сенсу. Для чого в такому випадку годувати додатковий рот? Амазонки, які сповідували чистий матріархат, топили своїх новонароджених синів, не моргнувши й оком,оскільки боялися, аби згодом чоловіки не взяли над ними верх. В Османській Імперії на хлопчиків чекала не краща доля. В родинах високого рангу, усіх синів, окрім найстаршого, вбивали, аби уникнути між ними подальших міжусобиць за престол чи землю, які неминуче ведуть до розвалу країни.

       В сучасних цивілізованих країнах відбувається те саме, тільки методи більш витонченіші, а цілі трохи інші та краще завуальовані. То ж скажіть мені, будь-ласка, хто з вищенаведених прикладах поводився найбільш природніше?

       Особисто я переконана, що народження дітей – це справді прекрасний природній процес, саме тому його неможна перетворювати на комерцію. Це має бути поклик душі та результат усвідомленого бажання, вибору і повної готовності стати творцем ще одного життя.