Якось мій знайомий розповів мені одну історію, яка дуже його розсмішила і потішила, а мене просто жахнула та змусила всерйоз замислитися.Його товариш, такий собі Дон Жуан 21 століття, який володіючи необхідним джентльменським набором, тобто, власною квартирою, машиною, хорошою роботою та дружиною, як і годиться такому герою, час від часу дозволяв собі любощі по лівій стороні барикади. Звісно, він старався, аби його половинка «в законі» не дізналася про амурні походеньки свого благовірного, відтак, зазвичай використовував стандартні «відмазки», на кшталт, затримався на роботі, пішов з друзями на пиво, допомагав Івану вибирати вудки в магазині, тому на наступні вихідні їдемо з ним на рибалку.
Але однієї теплої ночі, коли дружина солодко спала, обернувшись зубами до стіни, нашому Казанові вже і негайно нестерпно закортіло скуштувати «забороненого плоду». Він зателефонував своїй черговій пасії, без вагань запросив її в гості і без церемоній здійснив з нею акт плотських утіх прямо на кухонному столі у себе вдома. Мабуть горе-коханці трохи не розрахували гучність децибел своїх стогонів чим і потривожили спокій жінки, яка в той час додивлялась десятий сон у сусідній кімнаті. Прокинувшись, вона вийшла з кімнати і, на жаль, чи, на щастя, краєм ока побачила сторонню жінку, яка вислизнула через двері їхньої квартирі. Зла, недобра і шокована, дружина вимагала пояснень. Чоловік, як то кажуть, наплів їй «три мішки вовни», розповідаючи історію, яка на рівні могла б конкурувати із «Міфами древньої Греції». Він намагався переконати її в тому, що до нього заходила його нова колега по роботі, яка, випадково опинившись біля їхнього дому, ненароком впала у калюжу з болотом, відтак прийшла до них з проханням скористатись ванною кімнатою.
Розповідаючи цю «кумедну» історію, мій знайомий заходився сміхом, а коли я його запитала, чи повірила дружина цим небилицям, він здивовано відповів: «Звісно, що так! А куди їй діватись». Ця відповідь задзвеніла у моїй голові звуком десяти церковних дзвонів. Адже якщо замислитись, то дана ситуація дуже яскраво ілюструє мікроклімат українського інституту сім'ї, його сприйняття та розуміння.
Мабуть не одна українська жінка вже давно залюбки покинула б тягнути незручну валізу без ручки під назвою шлюб, якби суспільство не створило навколо неї декорацію, в якій їй «нікуди діватись». Відтак, у таких умовах здавна відоме поняття «берегиня домашнього вогнища» перетворило її на заручницю суспільних умовностей, на чиюсь половинку, яка не може бути самодостатньою, на залежну жінку.
Не секрет, що в Україні багато жінок потерпає від домашнього насильства та приниження, вони роками терплять образливі витівки своїх чоловіків-алкоголіків, які піднімають на них руку та ще й виносять з хати останню копійку на чергову пляшку оковитої. Не думаю, що усі вони є великими прихильника Захера Мазоха, просто суспільні традиції відвели їм роль такої собі «домашньої жертви», яка слухняно, немов овечка, іде на вівтар жертвоприношення, а коли їй встромляють ножа у серце, вдає, ніби просто залоскотало.
Суспільна думка нав’язує жінці страх перед самотністю, мовляв, після розлучення набагато складніше знайти собі нову другу половину, оскільки на нормальних чоловіків в нашій країні дефіцит, а коли ти ще й з дитиною, то твої шанси щодо пошуку женихів практично рівні нулю. Нас переконують, що жінка не зможе сама розгрібати матеріальні та житлові питання і водночас виховувати самостійно дитину. Ось такий собі синдром залежності від чоловіка.Якось я прочитала одну статтю в журналі, який називався «Журнал сучасної жінки», її авторка, психолог за професією, писала про наступне: «Після розлучення життя багатьох жінок просто «закінчується», оскільки 90% її сил, часу та засобів витрачається на виживання і на дитину, а на особисте життя залишається дуже мало. В той же час життя багатьох чоловіків лише починається знову, відкривається багато перспектив для нових зустрічей і нового щасливого життя. Адже самотнього чоловіка з навіть десятьма дітьми завтра ж запише в гідні женихи маса дівчат.» Прочитавши цю статтю до кінця, яка, на мою думку, мала б називатися «Вбий себе остаточно», я усвідомила, що наше суспільство повністю позбавляє чоловіків відповідальності за власні вчинки. У всезагальному розумінні образ чоловіка подається як коштовний трофей, за якого готова боротися не одна жінка. Але правила гри полягають в тому, що його легко можуть відібрати, якщо переможниця не оберігатиме його як «зіницю ока» і не співатиме хвалебних пісень, навіть якщо він повністю вкрився пліснявою та іржею.
Теорія теорією, але дуже часто вона іде всупереч практиці. Наприклад, серед моїх знайомих є жінки, які, розлучившись з чоловіком, без особливих перешкод щасливо вийшли вдруге заміж і це при тому, що у них вже були діти від першого шлюбу. Натомість багато красивих і розумних дівчат, які не обтяжені таким минулим, й досі залишаються без пари. А щодо чоловіків, то коли вони залишаються самотніми, то дуже часто починають спиватись та перетворюються на персону, яка навряд чи може стати предметом дівочих мрій. То ж не варто собі шукати місце серед тої чи іншої суспільної категорії, краще жити своїм власним життям.
Можна піддаватись стереотипам, а можна їх опротестовувати. Можна плисти проти течією, за течією, або туди, куди треба. Але варто пам’ятати, що світ є таким, яким ми його сприймаємо. Тому, якщо ви відчуваєте себе жертвою, то одразу знайдеться десятки людей, які захочуть стати мисливцями і вполювати вас. Але якщо ви по-справжньому хочете бути собою, то ніхто не зможе вам в цьому перешкодити.
То ж, за свободу вибору, яка живе у кожному з нас!!!
Публікації
