Конвеєр життя: перший, другий, третій, пішов…

                            – Ви любите дітей?
                            – Так, особливо на обід.
                              (британський гумор)       
 Коли мене запитують, чи люблю я дітей, я без коливань даю ствердну відповідь. Але коли переді мною постає питання, чи хочу я дітей, моя блискавична реакція кудись зникає, і я глибоко замислююсь, мовчки намагаючись відповісти на десяток додаткових запитань, які мимоволі зринають в моїй голові. Таке зволікання змушує оточуючих сумніватись у правдивості моєї першої відповіді, і я починаю ловити косі, підозрілі та осудливі погляди, в яких читається лише одне: «Як це так, щоб жінка та й не хотіла дітей. Це ж якось зовсім не природно!?»  Але, підозрюю, що в даному випадку через них говорить аж ніяк не сила Природи, а вишколений голос «Системи», якому усі сліпо підкоряються, неначе досвідченому гіпнотизеру.

        Справа в тому, що я досягла того пікантного віку, коли просто бути окремою, індивідуальною особистістю – вже замало. Натомість я повинна зав’язати новий «вузлик», дати нове життя, нову людину, яка згодом замінить моє місце у суспільстві, і продовжить його функціонування, а інакше я поступово перетворюся на не рентабельну одиницю, не вигідну для утримання. Але «суспільна машина» – це надзвичайно тонкий винахід. Ніхто не увірветься до вас додому, не гримне по столі, не накладе штраф і не відправить у в’язницю за те, що ви не хочете мати дітей. Ні! Суспільне управління здійснюється через людей, які самі цього не підозрюючи, будуть цькувати один одного, аж поки кожен з них не зробить «так як треба».

        Ви й не уявляєте, скільки разів мене запитували, чому ми з чоловіком досі не маємо дітей. Якби кожного разу при цьому мені давали долар, я була б вже мільйонером. А скільки разів я чула погрозливі попередження, на кшталт: «Дивись, час працює проти тебе, ти не молодієш і твої репродуктивні органи також», «Ти знаєш, що в деяких жінок клімакс наступає в 35, ти цього чекаєш?», «Чого ти тягнеш, не встигнеш й оком моргнути, а там вже старість, і залишишся самотньою та нікому не потрібною» і так далі. А скільки припущень летіло мені в обличчя, які своєю абсурдністю та безапеляційністю здатні довести до сказу навіть кам’яну статую. Основне з них полягає в тому, що ми з чоловіком просто фізично не здатні продовжити власний рід, тому й вигадуємо всілякі відмазки. «Слабі, та й все», – якось поставила нам остаточний діагноз моя далека родичка, байдуже махнувши в мою сторону рукою. Але у кожній бочці дьогтю знайдеться ложка меду, відтак протягом таких розмов завжди настає час інтригуючих закликів, і я одразу починаю відчувати себе  неначе у рекламному ролику. «Ти й не уявляєш, якою будеш щасливою, коли народиш, – поспішають наперед запевнити мене радісні матусі.» «Зараз твоє життя – пусте, неповноцінне і нічого не варте, у ньому немає сенсу. І тільки з народженням малюка ти зрозумієш, що означає по-справжньому жити, – підхоплюють їхню пісеньку інші». «Але ж я живу!», – хочеться їм відповісти, – я живу, радію і відмовляюся вірити в те, що лише народження дитини зробить мене кимось, додасть справжньої вартості та підніме самооцінку.  

Діти – комерція чи творчість?

        Якось я почула від священика доволі несподівані слова. Він сказав: «Материнство і батьківство – це велике покликання. Відтак стати хорошими батьками це те саме, що стати хорошим письменником, скульптором чи лікарем». Чесно кажучи, було дуже дивно почути таке від священнослужителя, тому його слова глибоко мене вразили, запали у саму душу і змусили серйозно замислитися. Адже Материнство та Батьківство – це справді високе, тонке мистецтво, але оскільки ми вже давно поставили його на конвеєр, відтак зовсім не дивно, що в результаті виходить такий неякісний масовий продукт – неадекватні батьки та нещасні діти.

       Я знаю багатьох людей, в житті яких народження та виховання дітей перетворилося на особливо творчий та продуктивний процес. Вони віднайшли себе в ньому, і здається, що більше нічого б так добре у них не вдалося. В той час, як для інших діти – це звичайна рутинна робота, яку не обхідно довести до кінця і вчасно здати, неначе черговий проект. В обох випадках сам процес виглядає приблизно однаково, а от результат – вражає своєю відмінністю.

       Коли мова заходить про те, щоб подарувати цьому світові нове життя, я починають ставити собі багато запитань, які свого часу дехто не встиг собі поставити. «Чому я хочу дитину?», «Чи справді я до цього готова?», «Це моє бажання, чи просто так хочуть мої батьки?», «Чи зможу я її чогось навчити?», «Це справді поклик моєї душі? Чи просто так треба, прийшов вже той час, усі однолітки мої давно вже народили і мені треба?», – скажіть, як часто люди себе про це запитують??? На жаль, більшість з нас занадто швидко запрягаються у стандартний віз, який потім вже не можливо кинути на півдорозі, чи навіть змінити курс його напрямку.

      Якось одна моя знайома заявила: «Кожна жінка повинна народити, бо так треба! Ось, я, наприклад, мрію про близнюків або двійню. Звичайно двоє маленьких дітей – це важко, але один раз відмучусь, тай все». Малувато творчості у цих словах, чи не так? То, чи зможе вона коли-небудь віднайти в собі митця? Але звідки взятися творчості, коли процес народження дітей вже давно перевели на серійне, масове виробництво, яке завжди контролювалося з боку держави відповідними суспільними догмати, релігійними переконаннями, культурними та економічно-політичними чинниками.

Справа державного егоїзму

      Одного разу мені сказали: «Кожна пара повинна залишити після себе потомство – двох нових людей, які замінять їхнє місце у природі». «У природі чи у суспільстві?», – захотілося перепитати. Адже у цих словах лунало ехо чіткої демографічної політики, яка ведеться в більшості країнах сучасності, зокрема в Україні.  Не секрет, що в  нашій державі, як і в багатьох країнах Європи смертність суттєво перевищує народжуваність, що неминуче призводить до старіння нації. Відтак, аби уникнути демографічно-економічного колапсу, людей всіляко стимулюють народжувати. В хід іде відповідна реклама, різноманітні соціальні бонуси, заохочення, грошові винагороди тощо. Адже суспільству необхідна певна кількість нових людей, які згодом займуть у ньому конкретну нішу і почнуть працювати, заробляючи своїм попередникам на пенсійні виплати з державного бюджету. Ось така – проста, нехитра арифметика. Відтак вас всіляко закликатимуть народжувати, переконуватимуть, що діти – це джерело тотального щастя. З екранів телевізорів, з газет, журналів та рекламних щитів вам усміхатимуться щасливі сімейні пари з двома малюками. І згодом, у головах людей відкладеться, що двоє-троє дітей – це природна необхідність. Але повірте, якщо одного дня якась з цих держав виявиться неспроможною утримувати велику кількість населення, наступного ж ранку з’являться нові рекламні заклики та соціальні бонуси, які заохочуватимуть людей звести свою репродуктивну функцію до мінімуму. І одразу ж знайдеться той, хто на це клюне, думаючи, що зробив власний вибір.

      Яскравим свідченням цьому є Китай, який вже давно потерпає від перенаселення. Китайців закликають народжувати лише одну дитину, мовляв, «одному малюку ви зможете дати набагато більше, ніж двом чи трьом».  А порівняно нещодавно там з’явилася нова течія «життя без дітей». За допомогою відповідної соціальної реклами людям демонструють переваги особистого щастя над сімейним. А коли витончені методи не допомагають, до особливо непокірних застосовуються каральні методи закону. Якщо в китайській сім’ї народжується друга дитина, на її батьків накладається високий штраф, а якщо вони вирішили народити втретє, на них чекатиме кримінальна відповідальність. Але найгірше полягає втому, що така демографічна політика штовхає деяких батьків викидати своїх новонароджених доньок на смітник, оскільки за тамтешніми законами лише хлопчик успадковує все батьківське майно і майно своєї дружини. І якщо в сім’ї першою народилася саме дівчинка, від неї відмовляються, намагаючись зачати сина. Ось так суспільні стереотипи беруть гору над материнським інстинктом.    

       Народження та кількість дітей завжди вважалися справою державних інтересів. Так, наприклад, ще у древній Спарті хлопчиків, які з’являлися на світ з будь-якими фізичними відхиленнями, одразу ж вбивали, скидаючи в глибоке провалля. Адже більше двох тисяч років тому Спарта вважалася «фабрикою досконалих воїнів», відтак якщо ти не міг вправно махати кованим мечем, то твоє життя не мало жодного сенсу. Для чого в такому випадку годувати додатковий рот? Амазонки, які сповідували чистий матріархат, топили своїх новонароджених синів, не моргнувши й оком,оскільки боялися, аби згодом чоловіки не взяли над ними верх. В Османській Імперії на хлопчиків чекала не краща доля. В родинах високого рангу, усіх синів, окрім найстаршого, вбивали, аби уникнути між ними подальших міжусобиць за престол чи землю, які неминуче ведуть до розвалу країни.

       В сучасних цивілізованих країнах відбувається те саме, тільки методи більш витонченіші, а цілі трохи інші та краще завуальовані. То ж скажіть мені, будь-ласка, хто з вищенаведених прикладах поводився найбільш природніше?

       Особисто я переконана, що народження дітей – це справді прекрасний природній процес, саме тому його неможна перетворювати на комерцію. Це має бути поклик душі та результат усвідомленого бажання, вибору і повної готовності стати творцем ще одного життя.