Лови момент!

Декілька років тому моя мама спитала своєї 98-літньої бабусі (царство їй Небесне): «Ви стільки прожили, відчуваєте, що хоч трохи нажилися»? У відповідь моя прабабця усміхнулася і сказала: 

– «От тобі – 40. Ти відчуваєш, що нажилася на ці роки?»

 – Звичайно, ні, – замислено відповіла мама і додала, – іноді здається, що тільки вчора мені було 18.

– Мені теж, – сумно промовила бабуся.    

Минуле. Куди воно зникає, невпинно засмоктуючи роки у незвідану, всепоглинаючу «чорну діру», що живиться виключно людською пам’яттю? Дивно, але ми взагалі не відчуваємо минулого, постійно плутаємось у подіях 20-ти- і однорічної давнини, які здаються нам однаково близькими та далекими від даного моменту, і лише червоно-чорні цифри календаря допомагають нам класифікувати власні спогади у часових рамках. «Перше вересня» у першому класі, перший «Останній дзвоник», перше кохання, перший поцілунок, випускний, закінчення університету, власне весілля і так далі – здається, все це відбулося тільки вчора, якимось чином зуміло розміститись у тісних рамках однієї доби, водночас пробігши перед очима миттєвим спалахом свіжої пам’яті.

Минуле. Його можна зловити лише у вигляді застиглої широкої посмішки на пожовклій фотокартці, приклеїти на картонний листок старого альбому, і час від часу струшувати з нього пил, вдаючись у екскурс «назад». Якщо минуле таке ж плоске і однобоке, як звичайне кольорове фото, чому ж ми так часто підмінюємо ним своє справжнє, трьохвимірне життя?  

Знайомі примари

А як щодо майбутнього, за тимчасовими «сонячними зайчиками» якого ми так любимо бігати? Кожен день ми намагаємось його наздогнати, та чи «вартує ця гра свічок», адже, якщо майбутнє починається вже сьогодні, то куди ми біжимо? Але люди продовжують будувати хиткі пісочні замки із своїх непевних, рожевих мрій, різноманітних страхів та нав’язаних бажань, і починають в них жити, в той час як власна, справжня оселя залишається пустою і недоглянутою.

На жаль, більшість з нас іде дорогою життя із щільно приставленим до очей біноклем, який дозволяє зазирати далеко «вперед», або «назад», все залежить лише від того, в яку сторону обернутися. Тому ми так часто боляче падаємо і спотикаємось, адже через таку «далекозорість» розівчилися бачити в радіусі одного метра.

У мене є багато знайомих, які в свої 20 з «хвостиком» вже дуже стурбовані розвитком власної пенсії та питанням «куди прилаштувати свою трудову книжку?». Так, одна моя добра приятелька відмовилась від роботи, яка їй дуже подобалася, лише через те, що там не оформляли за «трудовою», натомість вона влаштувалася на іншу, хоч і ненависну їй, проте – за всіма законами та правилами. Тепер вона може спати спокійно, адже висока пенсія їй забезпечена, питання тільки в тому, як відмучити наступні 30 років на робочому місці, яке викликає систематичні «рвотні рефлекси» вже сьогодні?

Інша моя колежанка якось серйозно мені заявила на чергових посиденьках: «Я народила двох дітей, щоб на старості не бути самотньою, бо смертність серед чоловіків зараз дуже висока. До того ж, якщо з однією дитиною, не дай Боже, щось станеться, тьху-тьху-тьху, то в мене залишиться інша. Звісно з двома маленькими дітьми важко, але зараз відмучусь, а потім вже буду вільна». Чесно кажучи, іноді деякі людські судження розривають мій мозок навпіл, але, що ж робити, кожен має право на власну думку і помилку.

Годуючи собою ненажерливі фантоми минулого та майбутнього, ми так часто ігноруємо одну-єдину мить, яка і називається життям. Відтак, починаємо жити минулими особистими образами, невдачами на роботі, розбитими мріями чи далекоглядними планами, які лише смішать Бога. Завтрашні обов’язки не дозволяють нам насолодитися сьогоднішнім вечором, ми постійно думаємо над тим, що будемо робити наступного дня, або журимося над вчорашніми втраченими можливостями.

Експеримент

Прокинувшись одного сонячного ранку, я вирішила, що сьогодні житиму цей день лише однією миттю, перебуваючи «тут і зараз». На має превелике здивування, мені не вдалося протриматися навіть декілька хвилин, які б не були заплямовані думками, що не стосуються поточного моменту. Коли я чистила зуби, то зловила себе на скрупульозному обдумуванні зачіски, яку зроблю на вечірку, що має відбутися через два тижні. Коли я одягалася, то пригадала, як тиждень тому моя подруга позичила у мене мою улюблену спідницю і повернула її з плями, які вже не відпираються. В моїй голові мимоволі почали прокручуватися кадри нашої, ще доволі свіжої, сварки: через декілька секунд я настільки в неї занурилась, що знову пережила ті самі неприємні відчуття. А коли отямилась, то гарний вранішній настрій змело, неначе коров’ячим язиком – я була такою ж сердитою, як і тоді.

Протягом цілого подальшого дня зі мною траплялися аналогічні провали. Я довго не могла відпустити зверхній тон продавщиці, яким вона мене нагородила: «треба було як слід поставити її на місце», – картала я себе за м’якість та слабодухість, гуляючи вулицею. Несподівано я отримала стусан в плече від випадкового перехожого, який навіть не пригальмував, щоб вибачитися, і мене мало не роздерло на атоми від люті. Я продовжувала йти тротуаром, дивлячись собі під ноги, і зосереджено думала над тим, куди ж опускається рівень культури теперішнього покоління. Я настільки поринула у свої невтішні роздуми, що здалося, ніби весь тягар людської неосвіченості в одну мить звалився мені на плечі.

Дивно, лише тоді, коли я спробувала жити в цьому моменті, «тут і зараз», то зрозуміла, наскільки далекою я є від нього.

Уругвайський новеліст Хуан Карлос Онетті сказав: «Я не є письменником, окрім тих моментів, коли пишу». Адже людина – це те, що вона робить в даний момент. То ж, якщо ви катаєтесь на велосипеді, будьте велосипедистом, якщо читаєте книгу, будьте просто читачем, якщо граєте у волейбол, будьте лише гравцем у волейбол, якщо працюєте на роботі, будьте працівником, коли виходите з роботи, залишайте всі свої справи на офісному столі, а коли гуляєте парком, дозвольте собі невеличку розкіш не думати, хто ви. 

Стабільно хворі

Один давній мудрець, імені якого вже ніхто не пам’ятає, якось сказав: «У цьому світі немає нічого постійнішого за зміни». І він не помилився, адже зміни є невід’ємною частиною нашого життя. Кожної миті змінюється все навколо і всередині нас: листя зеленіє, жовкне і опадає, в наших головах одна думка змінює іншу швидше, ніж зірваний пелюсток встигає долетіти до землі; ми прагнемо знайти кращу роботу, зустріти достойнішого супутника життя, поміняти зачіску, квартиру, статус чи місце проживання. Так, ми всіма силами своєї душі прагнемо змін, але водночас, абсолютно цього не підозрюючи, з таким же самим натхненням їх і уникаємо.

«Маячня, абсурд, парадокс!» – скажете ви. Так воно і є! Але тим не менше, це не заважає «цьому непорозумінню» бути всезагальним правилом масової покори. В чому ж справа? А відповідь криється лише в одному звичайному слові – «СТАБІЛЬНІСТЬ».

Стабільність – яка ж вона солодка, неначе шоколадна цукерка, що постійно тішить давно знайомим смаком. Ти звик до її легкого аромату, до ванільно-горіхового наповнення, до шарудіння золотистої фольги і до присмаку, який залишається після неї на губах. І хоча бажання спробувати чогось нового з багатого асортименту повністю не зникає, але в якийсь момент ти перестаєш тягнутися за іншими солодощами. Звісно, іноді до безтями хочеться скуштувати «екзотичного фрукту» або якого іншого «смаколика». Але зазвичай вони лежать на «верхніх поличках», в глибині «магазину» чи в іншому кінці «прилавку», відтак необхідність вставати навшпиньки та зробити декілька зайвих кроків швидко остуджує миттєвий запал.
Нас з малечку вчать, що стабільність – це кінцева зупинка нашої подорожі. Тому, коли на шляху вимальовуються її перші дороговкази, ми одразу ж починаємо боятися наступних поворотів, змін, а відтак – і свого майбутнього. Ми починаємо боятись «підводних течій», якими нас повсякчас лякають, оскільки вони, не дай Боже, можуть скаламутити нашу «мілину», тому сліпо продовжуємо чіплятись за власне «дно», не розуміючи, що саме ці «підводні течії» існують для того, щоб підняти нас на гребінь високої хвилі. В результаті, стабільність перетворюється на підступний вірус, важку хворобу, яка підриває імунітет, звалює з ніг, приковує до ліжка і не дозволяє рухатись вперед.

Хочеться і колеться, та звичка не пускає!

Декілька років тому одна моя близька подруга, знудившись від сидіння вдома протягом п’ятирічної декретної відпустки, відчула в собі нестримний порив піти на роботу. І, як ви гадаєте, з чого вона почала свої пошуки? Та, ні з чого – вона взагалі їх не починала, оскільки на всі сто відсотків була переконана, що нічого путнього не зможе знайти. «Як би ж ти тільки знала, як сильно я хочу піти на роботу, – неодноразово виливала мені свої жалі подруженька, – але ж, сама знаєш, в наш час все вирішують гроші, або знайомства, а в мене немає в достатній кількості ні одного, ні другого». При цьому, з моменту прийняття цього доленосно рішення вона не зробила жодної, навіть найменшої, реальної спроби знайти хоч-якусь роботу, а лише сиділа вдома і без зупину скаржилась.

А от моя колишня знайома, з якою мені довелося працювали, мала роботу, але постійно на неї нарікала: її не задовольняли, ані умови праці, ані зарплатня, ані робочий графік. Відтак, з часом у неї виробилася шкідлива звичка постійно тягнутися за черговою дозою поганого настрою, від чого неабияк страждали оточуючі, неначе пасивні курці від сигаретного диму. Їй неодноразово радили звернутися до начальства з цього приводу, на що вона лише пасивно відповідала: «А, хіба це щось змінить?»

Через деякий час у житті моєї колеги відбулося «справжнє диво» – неначе у казці привідкрилися чарівні двері і їй запропонували іншу роботу із порівняно вищою зарплатнею та кращими умовами. Вона дуже довго думала, зважувала незрозумілі «за» і «проти», і в кінцевому результаті, на превелике здивування усього колективу, відмовилась від щедрої пропозиції. «А звідки я знаю, чи там так добре, як обіцяють», – пояснювала вона своє рішення. «А тут я вже звикла, знаю, що до чого. Принаймні, тут – стабільно», – резюмувала дівчина. У темпі цього «нерухомого вальсу» вона продовжує працювати там і досі, незмінно смакуючи несправедливість цього світу.

Наступна моя давня подруга вже майже почала «розкладатися» від вірусу «стабільної хвороби». Вже 15 довгих років вона мріє підкорити світову вершину моди, але замість того, щоб крок за кроком наближатися до своєї мети, вона сидить вдома, обшиває сусідських бабусь і чекає офіційного запрошення на тиждень високої моди від самого Карла Лагерфельда, який навіть не підозрює про її існування. Жодного разу вона не спробувала «вигуляти» свій талант за межі хвіртки власного дому, адже для цього потрібно хоча б одіти на нього «нашийник». У виправдання «незнана дизайнера» гордо заявляє, що їй потрібно «все й одразу», а не якась посередня робота. Та чи готова вона до «всього і одразу», якщо не здатна набрати навіть «пригорщу» того, що їй потрібно..?

Знайома моєї мами вже 25 років терпить численні образи від свого чоловіка, який систематично запиває на декілька місяців, виносить з хати останню копійку на чергову дозу «40-каградусного палива», піднімає на неї руку, ще й вимагає, щоб сорочка була випрасувана і вечеря подана вчасно. А вона все терпить лише тому, що не уявляє, як жити самій. «Як не як, але маю чоловіка. Я вже звикла до його «коників»», – якось відповіла вона, підсумовуючи своє життя після чергового емоційного зриву.  

Особистий фактор

Кожного разу, коли я змінювала свою роботу, безпристрасно викидаючи її у власний «кошик» минулого, більшість моїх знайомих, друзів та рідних лише крутили пальцем біля скроні. Вони лякали мене відсутністю робочих місць, нестабільним ринком праці, хиткою економікою тощо, мовляв «куди ти преш, навіщо залишати своє маленьке місце під сонцем заради чогось нового та невідомого?» Але я "поперла", і як виявилось, не даремно.

Кожного разу, коли я обривала стосунки із своїм черговим кавалером та ж сама «команда» невимушено погрожувала мені вказівним пальцем, застерігаючи залишитися у «старих дівах» назавжди. На щастя, їхні прогнози виявилися далекими від моєї реальності, на що у них вже було заготовлене тверде пояснення: «Просто пощастило».   

Як часто ми упускаємо шанс змінити щось на краще, лише через те, що боїмося невідомого, оскільки стабільність дає нам примарну ілюзію спокою і контролю над життям. Коли все йде стабільно, не має значення, добре чи погано, ми знаємо, чого чекати від завтрашнього дня, знаємо, що будемо робити, як реагувати і ніщо не зможе застати нас зненацька. Відтак підлеглий продовжує миритися з постійними вибриками неврівноваженого шефа, бо на те він – і шеф; працівник середньої ланки відбуває ненависну йому роботу, бо все краще розібрали інші; жінка терпить численні образи чоловіка-алкоголіка, бо наступний може виявитися ще гіршим; і майже кожен з нас проживає свою власну прогнившу щоденну рутину лише тому, що це – стабільно звично. Водночас,  всі ми мріємо про «скарби», але замість того, щоб відправитися на їхні пошуки, лише валяємось на дивані, із замріяним поглядом роздивляючись карту з місцем, де вони закопані.