Стабільно хворі

Один давній мудрець, імені якого вже ніхто не пам’ятає, якось сказав: «У цьому світі немає нічого постійнішого за зміни». І він не помилився, адже зміни є невід’ємною частиною нашого життя. Кожної миті змінюється все навколо і всередині нас: листя зеленіє, жовкне і опадає, в наших головах одна думка змінює іншу швидше, ніж зірваний пелюсток встигає долетіти до землі; ми прагнемо знайти кращу роботу, зустріти достойнішого супутника життя, поміняти зачіску, квартиру, статус чи місце проживання. Так, ми всіма силами своєї душі прагнемо змін, але водночас, абсолютно цього не підозрюючи, з таким же самим натхненням їх і уникаємо.

«Маячня, абсурд, парадокс!» – скажете ви. Так воно і є! Але тим не менше, це не заважає «цьому непорозумінню» бути всезагальним правилом масової покори. В чому ж справа? А відповідь криється лише в одному звичайному слові – «СТАБІЛЬНІСТЬ».

Стабільність – яка ж вона солодка, неначе шоколадна цукерка, що постійно тішить давно знайомим смаком. Ти звик до її легкого аромату, до ванільно-горіхового наповнення, до шарудіння золотистої фольги і до присмаку, який залишається після неї на губах. І хоча бажання спробувати чогось нового з багатого асортименту повністю не зникає, але в якийсь момент ти перестаєш тягнутися за іншими солодощами. Звісно, іноді до безтями хочеться скуштувати «екзотичного фрукту» або якого іншого «смаколика». Але зазвичай вони лежать на «верхніх поличках», в глибині «магазину» чи в іншому кінці «прилавку», відтак необхідність вставати навшпиньки та зробити декілька зайвих кроків швидко остуджує миттєвий запал.
Нас з малечку вчать, що стабільність – це кінцева зупинка нашої подорожі. Тому, коли на шляху вимальовуються її перші дороговкази, ми одразу ж починаємо боятися наступних поворотів, змін, а відтак – і свого майбутнього. Ми починаємо боятись «підводних течій», якими нас повсякчас лякають, оскільки вони, не дай Боже, можуть скаламутити нашу «мілину», тому сліпо продовжуємо чіплятись за власне «дно», не розуміючи, що саме ці «підводні течії» існують для того, щоб підняти нас на гребінь високої хвилі. В результаті, стабільність перетворюється на підступний вірус, важку хворобу, яка підриває імунітет, звалює з ніг, приковує до ліжка і не дозволяє рухатись вперед.

Хочеться і колеться, та звичка не пускає!

Декілька років тому одна моя близька подруга, знудившись від сидіння вдома протягом п’ятирічної декретної відпустки, відчула в собі нестримний порив піти на роботу. І, як ви гадаєте, з чого вона почала свої пошуки? Та, ні з чого – вона взагалі їх не починала, оскільки на всі сто відсотків була переконана, що нічого путнього не зможе знайти. «Як би ж ти тільки знала, як сильно я хочу піти на роботу, – неодноразово виливала мені свої жалі подруженька, – але ж, сама знаєш, в наш час все вирішують гроші, або знайомства, а в мене немає в достатній кількості ні одного, ні другого». При цьому, з моменту прийняття цього доленосно рішення вона не зробила жодної, навіть найменшої, реальної спроби знайти хоч-якусь роботу, а лише сиділа вдома і без зупину скаржилась.

А от моя колишня знайома, з якою мені довелося працювали, мала роботу, але постійно на неї нарікала: її не задовольняли, ані умови праці, ані зарплатня, ані робочий графік. Відтак, з часом у неї виробилася шкідлива звичка постійно тягнутися за черговою дозою поганого настрою, від чого неабияк страждали оточуючі, неначе пасивні курці від сигаретного диму. Їй неодноразово радили звернутися до начальства з цього приводу, на що вона лише пасивно відповідала: «А, хіба це щось змінить?»

Через деякий час у житті моєї колеги відбулося «справжнє диво» – неначе у казці привідкрилися чарівні двері і їй запропонували іншу роботу із порівняно вищою зарплатнею та кращими умовами. Вона дуже довго думала, зважувала незрозумілі «за» і «проти», і в кінцевому результаті, на превелике здивування усього колективу, відмовилась від щедрої пропозиції. «А звідки я знаю, чи там так добре, як обіцяють», – пояснювала вона своє рішення. «А тут я вже звикла, знаю, що до чого. Принаймні, тут – стабільно», – резюмувала дівчина. У темпі цього «нерухомого вальсу» вона продовжує працювати там і досі, незмінно смакуючи несправедливість цього світу.

Наступна моя давня подруга вже майже почала «розкладатися» від вірусу «стабільної хвороби». Вже 15 довгих років вона мріє підкорити світову вершину моди, але замість того, щоб крок за кроком наближатися до своєї мети, вона сидить вдома, обшиває сусідських бабусь і чекає офіційного запрошення на тиждень високої моди від самого Карла Лагерфельда, який навіть не підозрює про її існування. Жодного разу вона не спробувала «вигуляти» свій талант за межі хвіртки власного дому, адже для цього потрібно хоча б одіти на нього «нашийник». У виправдання «незнана дизайнера» гордо заявляє, що їй потрібно «все й одразу», а не якась посередня робота. Та чи готова вона до «всього і одразу», якщо не здатна набрати навіть «пригорщу» того, що їй потрібно..?

Знайома моєї мами вже 25 років терпить численні образи від свого чоловіка, який систематично запиває на декілька місяців, виносить з хати останню копійку на чергову дозу «40-каградусного палива», піднімає на неї руку, ще й вимагає, щоб сорочка була випрасувана і вечеря подана вчасно. А вона все терпить лише тому, що не уявляє, як жити самій. «Як не як, але маю чоловіка. Я вже звикла до його «коників»», – якось відповіла вона, підсумовуючи своє життя після чергового емоційного зриву.  

Особистий фактор

Кожного разу, коли я змінювала свою роботу, безпристрасно викидаючи її у власний «кошик» минулого, більшість моїх знайомих, друзів та рідних лише крутили пальцем біля скроні. Вони лякали мене відсутністю робочих місць, нестабільним ринком праці, хиткою економікою тощо, мовляв «куди ти преш, навіщо залишати своє маленьке місце під сонцем заради чогось нового та невідомого?» Але я "поперла", і як виявилось, не даремно.

Кожного разу, коли я обривала стосунки із своїм черговим кавалером та ж сама «команда» невимушено погрожувала мені вказівним пальцем, застерігаючи залишитися у «старих дівах» назавжди. На щастя, їхні прогнози виявилися далекими від моєї реальності, на що у них вже було заготовлене тверде пояснення: «Просто пощастило».   

Як часто ми упускаємо шанс змінити щось на краще, лише через те, що боїмося невідомого, оскільки стабільність дає нам примарну ілюзію спокою і контролю над життям. Коли все йде стабільно, не має значення, добре чи погано, ми знаємо, чого чекати від завтрашнього дня, знаємо, що будемо робити, як реагувати і ніщо не зможе застати нас зненацька. Відтак підлеглий продовжує миритися з постійними вибриками неврівноваженого шефа, бо на те він – і шеф; працівник середньої ланки відбуває ненависну йому роботу, бо все краще розібрали інші; жінка терпить численні образи чоловіка-алкоголіка, бо наступний може виявитися ще гіршим; і майже кожен з нас проживає свою власну прогнившу щоденну рутину лише тому, що це – стабільно звично. Водночас,  всі ми мріємо про «скарби», але замість того, щоб відправитися на їхні пошуки, лише валяємось на дивані, із замріяним поглядом роздивляючись карту з місцем, де вони закопані.