Час – нестримний, невблаганний, навіжений, блискавичний, спритний неначе норовливий скакун,який мчить невтомним галопом через поле людського життя. Ним прагне володіти кожен. Зупинити, вхопити за віжки, осідлати, загнати у закрите стійло і виставляти на перегони тільки тоді, коли на сто відсотків впевнений у власній ставці.
Час не терпить кліток, оскільки – занадто дикий, щоб стати свійським. Ще ніколи він не потрапив у численні вишукані «пастки» і «капкани», вміло розставлені «мисливцями» на його швидкість, не спокусився на жодну приманку, не дозволив себе перехитрив, обдурити або зламати. Тому зазвичай людина повертається з цього виснажливого полювання без омріяного трофею, адже Час не підпускає до себе близько, він лише дозволяє здалеку спостерігати за своєю граціозною, невимушеною і легкою ходою, кожного разу спритно зникаючи з-під прицілу.
«Куди ж ти мчиш так швидко? Зупинись хоч на мить», – хочеться крикнути йому навздогін. Але у відповідь лунає лише приглушений стукіт «копит» у тумані сірої пилюки.
Та насправді Час нікуди від нас не втікає. Він стоїть непорушно тут і зараз , на відстані витягнутої руки і одного короткого погляду, а ми, в силу своєї освіченої необізнаності, постійно намагаємось його наздогнати в минулому або в майбутньому, відтак Час завжди видається примарним, невловимим «Пегасом». Та якби ж людина випустила зі своїх рук зашморг, він би з радістю підпустив її ближче, підставив би свою «пишну гриву» під розкриту долоню, і навіть – «провіз би на спині».
Час – хитрий, підступний, улесливий, умілий і надзвичайно досвідчений гравець у гру під назвою «Життя». З його вуст тече неземна музика солодких обіцянок – він найкращий оратор, фокусник та ілюзіоніст, відтак заманити «маленьку людину» за «гральний стіл» – для нього не складає жодних проблем. Час грає за усіма правилами: спочатку піддається, дозволяючи черговому «зіваці» добряче загрузнути у в’язкому трясовинні липкого азарту. А коли здається, що виграш вже у тебе в кишені, він витрушує зі свого рукава приховані козирі, і твої сподівання розлітаються у різні сторони, неначе хиткий картковий будинок. Від такого несподіваного удару по носі,розгублений аматор вмить втрачає все, що мав і навіть те, чого ще не встиг отримати. І єдине, що в нього залишається після цієї гри – це «борг», який він віддаватиме до кінця свого життя.
За «гральним столиком життя» грають тільки двоє: Час і людина. Але Час просто грає в своє задоволення, а людина сприймає цю гру занадто серйозно і сама, за власним бажанням, ставить на карту все і одразу. А все, що їй потрібно – це просто грати в життя, а не жити грою.
Але поки на «гральному столику життя» розкладаються карти для наступної партії, а «кінні перегони» – все ще у повному розпалі, людина продовжує плекати примарну ілюзію контролю над Часом.
Та, справа не в самому Часі, а в нашому ставленні до нього. Він не намагається від нас втекти, це ми його постійно гонимо пекучими батогами неусвідомлених бажань, рубаємо на маленькі і великі відрізки,заганяючи себе у їхні вигадані рамки, спішимо жити, забуваючи при цьому про саме життя. Ми зважуємо Час на неправильних вагах, і потім дивуємось, чому ціна не тотожна якості; ми гукаємо його чужим ім’ям, а коли він не відкликається, глибоко ображаємось…
Публікації
