Людина не може уявити себе поза простором та часом. Адже куди не глянь, все в житті тою чи іншою мірою прив’язане до нестримного бігу годинникової стрілки, яку неможливо зупинити, перехитрити, зламати чи змусити повернути у зворотній бік. Проте, варто зауважити, що людина не народжується з відчуттям часу, вона його набуває, а її часові і просторові уявлення – поняття доволі відносні, які визначаються особливостями культури, до якої вона належить. Досліджуючи тематику сприйняття часу, німецький філософ І. Кант у своїй праці “Критика чистого розуму” написав: “Час – це не об'єкт, Час – це спосіб уявляти”.
Сучасні наукові дослідження у галузі психології свідчать: кожен народ має свою швидкість сприйняття та опрацювання інформації, яка й задає темп і ритм його буття. Ця швидкість проявляється усюди, відіграючи важливу роль у розвитку кожного етносу. Відповідно до цього можна стверджувати, що усі народи перебувають у різних стосунках з часом. Одні гордо кидають йому виклик, інші покірно схиляють свої голови у низькому шанобливому поклоні перед «Його Величністю», але виявляється, є у світі й такі народності, які повністю ігнорують час, навіть не підозрюючи про його існування.
Найбільш «біжучою» нацією у часі вважаються японці. В Японії марнування часу прирівнюється до злочину, до тяжкого гріха, за який карають колективним презирством, звільненням з роботи, або взагалі – відлученням від спільноти. Такий стан речей зумовлений давніми культурними традиціями, непохитними суспільними догмами та глибоким історичним минулим, відтак у розумінні японців, час існує для того, щоб працювати. Їхня робота немає чітких часових рамок, відтак вони працюють стільки, скільки можливо, і ніколи не беруть перерви через особисті причини. Тому мешканці «Країни, де сходить сонце» завжди зайняті, і практично відчувають фізичний біль, коли нічого робити. З огляду на це в Японії навіть з’явилися такі сталі вирази, як «Недільна хвороба» і «Святковий синдром», а масовий трудоголізм дав початок новому поняттю – «Смерть через перепрацювання». Не зважаючи на високу ймовірність померти на робочому місці, японці мало відпочивають, оскільки у їхньому розумінні, все, що робить людина, повинно мати певну цінність перед суспільством і країною. Для представників цієї держави «бути швидким» означає одну з найбільших чеснот, відтак час для них є вищим за усі обставини.
Майже ідолопоклонницьке ставлення до «Його Величності» часу виробило у японців «залізну» пунктуальність. У них все організовано та чітко заплановано, а якщо потяг прибуває на перон однією хвилиною пізніше зазначеного терміну, це вже розцінюється, як вагоме запізнення. Даний приклад показує, наскільки час є важливим для японців, і яку цінність він має в суспільстві загалом.
Естафету в японців впевнено перебирають американці, які також прагнуть контролювати час, але на відміну від своїх далеких, заокеанських сусідів, така одержимість зумовлена радше високим економічним рівнем розвитку їхньої країни, ніж її культурними традиціями. «Час – гроші!» -- цей вислів вже давно став візитною карткою Сполучених Штатів Америки, а відтак – рушійною силою цієї нації. Для американців час має велику цінність, яка здебільшого вимірюється у грошовому еквіваленті, тому, якщо хочеш більше заробити, мусиш поспішати. Мабуть ви не зможете зустріти жодного американця, який би кудись не квапився. Частково це зумовлено досягненням так званої «Американської мрії», яка для загальної більшості є втіленням успіху, слави, багатства і щастя.
Тут на рахунку перебуває кожна хвилина, тому якщо ти вже зробив певну роботу і на разі у твоєму розпорядженні є вільний час, то краще починай працювати над наступним завданням, а якщо ти не маєш часу перепочити, значить – працюєш добре. Відтак над американськими головами постійно висить важкий «Дамоклів меч», викуваний із міцної сталі безлічі термінових справ, які необхідно зробити вже й негайно «поки не пізно».
Фантастичний розвиток технологій дозволив американським вченим створити атомний супергодинник, похибка якого становить одну секунду на 15 мільярдів років. Цей винахід промовисто ілюструє, наскільки нація є залежною від часу та одержимою його контролем. Відтак, в Америці люди роблять те, що їм каже годинник. Лише час, загнаний у тісні рамки незмінного графіку, вирішує, коли вони зустрічаються зі своїми друзями, знайомими чи колегами по роботі, коли їдять, відпочивають і займаються іншими справами.
Чим довшим і розлогішим є коріння того чи іншого народу у віках, тим глибиннішим є його усвідомлення себе у часі, яке, зважаючи на довготривалість свого існування, іноді може докорінно мінятися. Таким народом, а радше скупченням близьких за своєю ментальністю націй, є слов’яни.
Сприйняття часу слов’янами, зокрема, українцями є надзвичайно своєрідним, оскільки спричинене багатовіковою історією, глибокими культурними традиціями на зламі двох релігій: язичництва та християнства. Колись у прадавній слов’янській культурі панувало природне сприйняття часу, відповідно до якого наші предки жили у тісному зв’язку з природою, використовуючи її особливості, як певний годинниковий механізм. У їхному розумінні час був циклічним, замкнутим, таким, що збігається з вічністю – вони ніколи не зіставляли конкретні відрізки минулого, теперішнього і майбутнього, тому таке поняття як «поспіх» у розумінні древніх слов’ян просто не існувало.
Із приходом християнства сприйняття часу нашими предками набуло більш лінійного характеру. В їхній історії з’явилася подія (народження Христа), від якої час отримав новий відлік, полетівши прямою стрілою у напрямку до своєї кінцевої цілі – «Великого суду Божого». Іншими словами, він здобув свій чіткий початок і явний кінець.
Сучасні слов’яни, зокрема, наші співвітчизники, ставляться до часу, як до певного «посланця з минулого». Все, що з ними відбувається сьогодні, розцінюється виключно як логічний наслідок минулих подій, які були зароджені давно, декілька років, а то й століть тому, без їхньої власної участі. Відтак, майбутнє сприймається слов’янами також у перспективі минулого. Таке бачення часу породжує певну дозу песимізму та бездіяльності, адже за даних умов людина не відчуває себе повноправним господарем власного життя, оскільки більше вірить у долю і фатум. Тобто, час для неї – це наперед виписана «інструкція на життя», яка у заздалегідь визначений момент перейде до когось іншого. Тому, із усією впевненістю можна сказати, що слов’яни повністю залежать від часу, тільки більш на сакральному рівні.
Маленьке плем’я Піраха, яке проживає в низовинах Амазонки, у прямому розумінні живе поза часом, відтак його заносять у список найунікальніших народностей світу. Справа в тому, що у його мові повністю відсутні слова, за допомогою яких можна визначити будь-які часові межі. Не так давно лінгвіст Ден Еверет здійснив подорож до закритого племені Піраха, щоб навчити місцевих жителів читати і рахувати, але його спроби виявилися безуспішними. Він не міг навіть приблизно пояснити тамтешнім мешканцям саму концепцію часу, оскільки вони не могли зрозуміти, що таке цифри. Як виявилося, в племені використовують лише теперішній час, а якщо певна подія втрачає свою актуальність для поточного періоду, вона перестає існувати у будь-якому часі. Відтак, для них час тече надзвичайно повільно чи, радше сказати, взагалі не рухається. До того ж, піраханці не мають особливих релігійних вірувань, не згадують своїх предків, і не поклоняються героям з минулого.
У своєму щоденнику Ден Еверет писав, що люди племені Піраха ведуть надзвичайно розслаблюючий стиль життя. «Вони не пропускають жодного моменту, насолоджуються кожною миттю. Нам є чого у них навчитися», -- зазначив лінгвіст.
Індіанське плем’я Хопі, яке мешкає у північно-східній частині Арізони, також не переймається ідентифікацією часу. Його мова налічує лише два слова «раніше» і «пізніше», за допомогою яких можна визначити часові межі. Звісно, іноді це призводить до непорозуміння, наприклад, у призначенні зустрічей, але тим не менше, це не заважає Хопі бути одним з найбільш мирних та життєрадісних племен світу.
До народностей, які живуть поза часом, зараховують і кочові племена Афганістану та Ірану. Вони визначають час виключно завдяки порам року. Весною племена мігрують з долин в гори, де вони знаходять незаймані простори пишних трав для своїх тварин. А коли теплі, сонячні дні підходять до завершення, вони знову повертаються в долину, яку покинули весною. Зазвичай, це доволі довгі подорожі, які переходять у замкнутий цикл, що триває впродовж всього життя кочових племен.
Народ Бурунді, який населяє Центральну Африку, також керується сезонними змінами та особливостями навколишнього середовища. Нестримна жага посекундно ділити і контролювати час поки що не торкнулася цієї сільськогосподарської спільноти, відтак її представники взагалі не користуються годинниками, а для призначення зустрічей спираються на закономірності природніх циклів. Зв’язок Бурунді з часом базується і на активності стада їхніх корів, які у своїх звичках є дуже постійним поголів’ям. Тому, коли хтось, наприклад, хоче домовитись про пізню зустріч ввечері, він каже: «Побачимось, коли корови підуть з лугу».
Загалом, «бути точним» для них – не дуже важливо. Відтак, Бурунді ніколи не поспішають, оскільки переконані: те, що було тут декількома хвилинами раніше, буде на тому ж місці і декількома хвилинами пізніше.
Публікації
