Дон Кіхоти 21 століття

Кажуть, людина – це те, у що вона вірить. Сюди можна віднести її віросповідання, культурні звичаї, моральні переконання, соціальні стандарти, стереотипи, звички і хаос повсякденних думок, силу якого вона так часто недооцінює. Зрештою, піднімаючи тему віри, варто згадати і про забобони, які не зважаючи на ріст прогресу і стрибки еволюції, не поспішають покидати «зручні апартаменти» людського мозку та душі.    

Ми звикли вважати себе суперінтелектуальною, розвинутою расою, володарями Всесвіту, оскільки вже давно підкорили своїм потребам космічні простори і невидимі молекули атома, будуємо під землею цілі світи і проникли у загадкові глибини ДНК, наша медицина піднялася майже до рівня алхімії, а наука нестримними кроками веде людство у фантастичне майбутнє. Та насправді під каламутною вуаллю цієї уявної цивілізації в душі люди продовжують залишатися переляканими дикунами, які не далеко втекли від своїх печерних предків. Звісно, ми більше не тремтимо від спалахів блискавки, не боїмося розкатів грому, не поклоняємось Посейдону і не приносимо людських жертв Богу Сонця. Але вся наша Велич вмить розлітається на друзки, як тільки-но поперек дороги з кущів несподівано вибіжить чорна кішка або сусідка із порожніми відрами.

Сучасна людина нагадує своєрідного Дон Кіхота із однойменного роману Сервантеса, який кожного дня змагається із вигаданими  перешкодами – пустопорожніми млинами, видаючи їх у власній уяві за небезпечних противників.  

Біда приходить завжди з «колєгами»!

Кажуть, що починати день потрібно…, ні не з молитви і не з гарного настрою, а – з правої ноги, бо  інакше він піде під укіс, неначе, потяг, що через елементарний недогляд механіка вийшов з-під контролю машиніста. Але, якщо ти, товаришу мій любий, не дай Боже, з просоння поплутав праву ногу з лівою, то вважай, що день пропав, сплутаний ланцюговою реакцією містичних подій. Молоко збігає, замість цукру ти ненароком кидає у каву дві ложки солі, улюблена сорочка виявилася пом’ятою, а праска – поломаною, ти знаходиш лише одну пару чистих шкарпеток і то з діркою. Необхідно зашивати, бо саме сьогодні після роботи шеф усіх кличе на вечерю у новоспечений японський ресторан, де, як на зло, треба роззуватись. В агонії ти швидко зашиваєш кляту дірку, міцно стискаючи в губах невеличкий клаптик нитки, бо інакше можна не тільки дірку зашити, але – і свій розум, а попереду нарада з президентом компанії, то ж  краще не ризикувати.

 Стрімголов вибігаючи з хати, на сходах, перед самим виходом з під’їзду, ти згадуєш, що забув вдома папку із необхідними кресленнями для презентації. Звісно, ліфт не працює, а підніматися треба на 9 поверх, але не від цього стискається перелякане серце, а від самої необхідності повертатися, оскільки це – вкрай погана прикмета. Але що ж робити, тремтячої ногою ти переступаєш поріг власної квартири, забираєш кляту папку, і виходячи, починаєш заглядати в усі дзеркала, щоб хоч трохи зменшити силу «прокляття».

Дорога на роботу також може бути не менш екстремальним Фордом Буаяром, або взагалі – мінним полем, на якому треба бути вкрай обачним. На цьому відрізку дня необхідно маневрено обійти декількох підступних противників: всюдисущого чорного кота і невгамовну жінку з пустими відрами. І, не доведи  Господь, тобі ненароком забрести на саму середину перехрестя!!! Але якщо вже так сталося, то краще тобі поспішити до місцевої валютної ворожки, а не на роботу, бо саме на середину перехрестя доріг виливають воду, якою омивають мерця, коли зводять на когось чари. А ще на кожному кроці тебе можуть підстерігати підозрілі індивіди із косими поглядами. У таких випадках мусиш тримати напоготові заряджену зброю – скручені дулі у кишенях. Кажуть, це відвертає відьомський погляд. Для посилення захисту ще радять тричі сплюнути собі під ніс, або через ліве плече.

Як не «прос…ти» своє щастя!

Де б ти не був, і щоб з тобою не відбувалося, завжди варто пам’ятати декілька наступних постулатів: під час їжі не можна дивитись в дзеркало, бо, як кажуть, можна проїсти своє щастя. Одразу ж хочеться запитати, а що буде, якщо дзеркало повісти в туалеті, навпроти унітазу?

Далі. Нічого через поріг не можна передавати, бо інакше – до сварки. Не можна виносити сміття з хати після заходу сонця – нещастя буде.  Гроші в борг не дають і не беруть з рук в руки, тільки через край столу, бо призведе до бідності. Гроші треба брати правою рукою, віддавати лівою. Не можна витирати зі столу рукою і класти хрест-навхрест столові прибори. Не дай боже ставити сумку на підлогу – не буде грошей. У "критичні дні" жінкам не дозволено консервувати - буде не вдала консервація. Облизувати макогін не можна, чоловік облисіє, а якщо їсти з ножа, то є шанси, що обереш жінку «гостру на язик».
Так само застерігають не виливати на стежку воду, в якій прали менструальну білизну, щоб ніхто не потоптав дівочу честь. Не можна обмітати віником незаміжню дівчину, бо так і залишиться в дівках назавжди, але якщо ти вже маєш законного чоловіка, то для тебе дана ситуація отримує кардинально протилежне значення. Як тільки-но хтось починає замітати, варто навпаки одразу підставляти свої ноги під віник, засовуючи їх у самий епіцентр кружляючого пилу та сміття – кажуть, то до багатства!!! Та серед усіх наведених прикмет, найстрашнішою по праву є наступна – коли чорна кішка розбиває дзеркало пустим відром.

А що вже існує прикмет про вагітність, весілля, похорони і небіжчиків, то, мабуть, лише одні зорі знають, звідки у них ростуть ноги.

Вище перелічені забобони – це лише крапля в морі вигадок, серед якого ми всі плаваємо, міцно вчепившись за рятівні кола своїх страхів. Люди не розуміють й половини повір, прикмет та забобонів, але тим не менше, вони продовжують сліпо їх наслідувати, стаючи заручниками обставин. Ну хіба така поведінка належить створінню, яке зараховує себе до високо розвинутої, суперінтелектуальної раси? Одразу ж напрошується запитання: «Куди ми пливемо і чи далеко відійшли від відправної точки?».

Звичайно, хтось може сказати: «Нічого страшного немає в тому, що я тричі сплюну через ліве плече чи скручу в кишені дулю. Це так, на всяк випадок, для перестраховки». Звісно, в цьому немає нічого протизаконного. Але для чого дарувати свою віру сліпому випадку?

Серед різноманіття того, у що люди звикли вірити, вони перестали вірити у найважливіше – у самих себе. А тим часом справжня, невловима, чарівна, світла магія знаходиться в середині забутої людської душі, і лише вона виступає безпосереднім її володарем. На жаль, ми забули туди дорогу, оскільки нас постійно відносить в протилежну сторону поривчатим вітром уявних вітряків. Відтак, люди продовжують поклонятися «чорним кішкам», «пустим відрам» і «розбитим дзеркалам», автоматично наділяючи їх своєю вірою і енергією, несвідомо поцупленою у власної душі.

Синтетика почуттів

«Ви щасливі?», – просте запитання, чи не так? Але чому, зазвичай, людям так важко на нього відповісти? Даючи відповідь на дане запитання, яке у своїй суті є найпростішим з усіх існуючих, людина скидається на учасника складної інтелектуальної вікторини – вона починає інтенсивно думати, глибоко занурюючись у непрохідні нетрі звивин головного мозку, або просто розгублюється, знизуючи при цьому плечима, неначе школяр, який недовчив вчорашній параграф. У таких випадках у відповідь лунає набір стандартних фраз: «Ну.., не знаю…я…я не знаю..», або «Не знаю, я ніколи про це серйозно не замислювався, треба добре подумати»; «Так, …напевне,  бо в мене є все для того, щоб бути щасливим, ну, принаймні, я так думаю, хоча, хто його знає, що таке щастя..»; «Ой, навіть не знаю, що сказати. Дуже складне запитання» і так далі. А одного разу я почула взагалі геніальну фразу: «От якби мені хтось навів стандарт щасливої людини, то лише тоді, відповідно до конкретних критерій, я зміг би сказати, щасливий я чи ні.»

Насправді основна наша помилка полягає в тому, що запитуючи себе, чи ми щасливі, ми починаємо думати. У людському розумінні щастя намертво прив’язане міцною мотузкою до безлічі матеріальних, зовнішніх атрибутів, які перетворюють його на величезну валізу, напхану різним мотлохом, яку важко нести, але якось вже не пасує викидати. Це такий собі своєрідний джентльменський набір «правильних елементів», окроплений «святою водицею» її «Святістю» Суспільною Мораллю, за яким і проводиться ідентифікація рівня особистого щастя. Відтак, наше щастя залежить від покупки дорогого авто, від кредиту на квартиру, від нових мештів, престижної роботи і одразу ж випаровується до останньої краплини через пропущений автобус, затори на дорогах, завалений іспит та ненароком розбиту кришталеву вазу.

В результаті, відчуття нашого щастя постійно скаче, неначе збожеволівша ртуть на термометрі, яка залежить від мінливих умов зовнішньої погоди, і ми поволі втрачаємо розуміння температури власного внутрішнього комфорту.

Щастя схоже на весняного метелика, який, легко махаючи своїми кольоровими крилами, завжди кружляє в декількох метрах від людини, і якщо вона не намагатиметься його схопити, а натомість спокійно простягне до нього руку, він обов’язково сяде на розкриту долоню. Але, на жаль, ми вже розівчилися насолоджуватися красою літаючих, живих метеликів, тому завжди намагаємося їх зловити, висушити і прибити цвяхом до стіни. Таким чином, нам здається, що ми міцно тримаємо щастя за горло, та насправді, душимо самі себе.

Якось одного мудреця спитали: «Ти щасливий?», на що він, не роздумуючи, відповів: «Так». «А що в тебе для цього є»? – одразу ж пролунало наступне запитання. «Щастя», – спокійно сказав мудрець.

А ви щасливі?