Опіум для законослухняних

Всі ми – наркозалежні. Тільки одного приваблює тонка доріжка білосніжного кокаїну, акуратно вимощена на блискучій поверхні дзеркала; другий любить вдихати трав’яний димок п’янкої маріхуани; третій отримує задоволення від міцності алкогольних лещатах; четвертий знаходить насолоду у легкій пивній піні; п’ятий не може і дня прожити без солодкого присмаку гіркого шоколаду; шостий відчуває своєрідну ейфорію від синтетичних емоцій, народжених черговим телесеріалом; сьомий ладен продати свою душу, аби отримати чергову дозу самоствердження на чужому грунті, восьмий зловживає лікувальними препаратами, а у дев’ятого життя не може «запуститись» без ковтка вранішньої, свіжо змеленої кави чи без нової сукні. Перелік можна продовжувати ще дуже довго.

 Так, кожен з нас ловить кайф по-своєму, але основа у нього одна – примітивна людська звичка, залежність, зрощена на банальній слабкості та нав’язаних бажаннях.

Наш світ просто кишить спокусами, які тримаються на грубому наркотичному стержні, тільки-от для деяких з них хтось включив «зелене світло», вміло замаскувавши під невід’ємні елементи соціальної маскультури, а на інші наклав «червоне табу» і пригрозив низкою покарань за відхилення від «наркотичної» норми. Відтак, на основі цього можна спостерігати дуже смішну картину, коли одні наркомани починають засуджувати інших, за те, що ті отримують неправильний кайф, який видобувають неправильні «бджоли».

«Якби ж море було пивом!!!»

Якось я завела суперечку з одним своїм співробітником на пивну тему. Чоловік близько п’ятдесятилітнього віку запевняв мене, що пиво – це невинний, практично безалкогольний напій, двома літрами якого можна сміло почастувати себе під час вечері, і навіть перехилити кухоль за обідом, серед робочого дня. «Та це – просто компот», – засміявся мій співрозмовник. Я навела йому статистичні дані, за якими в Україні процвітає пивний алкоголізм серед підлітків 13-14 років, і який за своєю шкодою нічим не поступається перед залежністю від міцніших напоїв. У відповідь він безцеремонно розсміявся мені прямо в обличчя, і додав із виглядом царя Соломона, стомленого безглуздою бесідою: «Та що ти слухаєш тих дурнуватих статистів, який там пивний алкоголізм. То дійсно якийсь п’яний написав. Ось тобі досвід живої людини – я  п’ю пиво вже 30 років, майже кожен день, і, як бачиш, не страждаю від залежності. Колись, в добрі часи, український козак одним махом перехиляв три літри медовухи і не ставав алкоголіком. Ось, яке в нас сильне генетичне коріння».

В ці дибати час від часу вклинювався наш спільний знайомий, який повністю підтримував мого опонента, і мало не крутив біля скроні, коли звертався до мене.

«Так, пиво – це круто. Його п’ють успішні люди, ковалі свого життя, які досягають успіху. Пий пиво, будь вільним і сильним», – голосить нам реклама вустами зірок шоу-бізнесу та спорту. «Так, це правильний наркотик, підсядь на нього, будь на гачку», – звучить той самий зміст  іншими словами.

Історія номер 2. Прихована залежність

Один знайомий мого знайомого пішов на прощальну вечірку, присвячену його доброму другові, який наступного дня вилітав за кордон на невизначений термін. Але, на здивування усіх присутніх він «витримав» тільки 10 хвилин, сказав своєму близькому товаришеві: «Щасливо, бажаю успіху», і побіг додому. Причина його вчинку відкривається в наступних словах: «Розумієш, по телебаченню йде остання серія мого улюбленого серіалу. Я дивився його майже рік, тому якщо на власні очі не побачу, чим все закінчилось, просто не витримаю». Ну чим, не наркозалежний?! Просто замість шприца його пальці стискають пластмасовий пульт, а це не так вже й лякає.

Існують різні види наркоманії: одні супроводжуються чітко вираженими хворобливими симптомами, і вбивають наповал через декілька років, або й місяців, в той час як інші протікають майже непомітно, і здавалося б практично безболісно, відтягуючи «останній акорд» на пізніше.

Якщо від усіх наркоманів вилучити предмет їхньої залежності (чи-то білу смужку героїну, чи нову модну сукню, куплену на літньому розпродажі), вони мало чим відрізнятимуться один від одного у своїй поведінці. У всіх почнеться ломка, тільки у кожного своя. Спробуйте сказати жінці, яка присіла на черговий «мильний кайф» і вже давно живе життям Донни Хосіти, а не власним, що від сьогодні її улюблений телесеріал – поза законом. Або вирвіть брутально з рук каво-маніяка горнятко міцної кави, пояснивши, що від тепер вживання бадьорого  напою серйозно каратиметься. До слова, варто зробити екскурс в період «сухого закону», під час якого більшість людей ладна була віддати півжиття за одну пляшечку контрабандного спиртного. Це сьогодні, маючи необмежений доступ до алкоголю, ми відчуваємо себе повністю від нього незалежними. Але, щоб сталося, якби завтра з прилавків магазинів зникла остання пляшка??? Мабуть, той, хто ще вчора кричав, що пиво – це компот, першим кинувся б на пошуки прихованих складів пінного напою.

Нам постійно кажуть: дивись, це «добре», а це «погано», це «правильні» люди, а це – «неправильні», цей наркотик можна вживати, а цей – ні в якому разі, і ми ведемось на чужу правду, як сліпі кроти.

Варто пам’ятати, що кожен наркотик спотворює реальність в залежності від сили своєї дії, а той, хто часто звертається до його магічної сили, насправді підсвідомо прагне вирватися із звичних декорацій хоча б на якийсь час. І відповідно до того, наскільки сильно людину задовбала її реальність, настільки й сильним буде наркотик

Тому, не зважаючи на те, що у вас в руках сьогодні – граната чи вибухівка уповільненої дії – причина одна й та сама, і результат відповідно буде однаковим.     

«Знаки»

Українець – це явище вкрай незбагненне. З одного боку, він відносить себе до славного козацького роду, ототожнюючи свою персону із відчайдушним воїном того часу, а з іншого – настільки любить скиглити і плакатись, що помітити у його діях і думках бодай скупий відбиток запалу справжнього Січового козака неможливо навіть під найтовстішою лупою.

Українець дуже любить своє минуле, але разом з тим, із багатих надр тисячолітньої історії свого народу чомусь  умудряється витягнути лише найтрагічніші та найжалібніші уламки, і розклавши їх перед собою, ніби звичайне, каламутне каміння, починає над ним тужити, мріючи про золоті злитки. З таким камінням «далеко не заїдеш», чи краще сказати, нічого путнього не збудуєш, ані міцної фортеці на майбутнє, ані звичайної хатки на декілька років, хіба що пам’ятник, та не собі, а горю, і навіть не своєму, а колективному. 

Данину своїй тяжкій, «заплаканій» історії українець віддає жалісливими піснями та пам’ятниками, як нагадуванням про минулі біди, і оточує себе ними всюди і повсякчас, аби ненароком не забути якусь з них – таку рідну та близьку вічно зажуреному серцю. Що-що, а зводити монументи, які змушують наступні покоління зациклюватися лише на трагічних подіях спільної історії та колективних стражданнях, українця вчити не треба. Він стільки вже набудував тих пам’ятників за час незалежності, що складається таке враження, ніби минуле України – це вздовж і впоперек порізане полотно, заплямоване засохлою кров’ю предків в перемішку із рясними слідами від підошви клятого, ворожого чобота.

Куди не глянь могутніми кам’яними брилами зводяться в українське небо сотні пам’ятників, які розповідають про біль, жах, страждання, розпуку, відчай, тортури, масові вбивства, знущання, поневіряння тощо.

Практично чи не кожен проукраїнський політик, або партія загалом, вважає своїм священним обов’язком поставити наступний монумент жертвам Голодомору, сталінських репресій, нацизму і так далі. Це ніби нова тенденція у модному стилі під назвою «національно свідомий», яка покликана служити замилюванням очей для таких самих патріотів. Отже прийшов до влади, звів пам’ятник і роби собі далі своє «чорне діло», а народ й не помітить, бо надто вже зайнятий тим, що носить квіти до нового постаменту. 

Життя посеред цвинтаря

До пам’ятників, що звеличують спільне минуле,  приєднуються й менш значущі – невеличкі хрести, якими рясно всіяні тротуари та обочини доріг Львівщини. Це у такий вишукано-витончений спосіб встановлюють нагадування про автомобільні аварії, в яких трагічно загинули прості люди – наші сучасники. Ідеш тротуаром ніби кладовищем і думаєш: добре, що хоч не ховають прямо на місці аварії.

Але найгірше те, що весь цей «цвинтар» випромінює надзвичайно негативну енергетику, яка огортає людей невидимою павутиною і потрошки, непомітно залазить у саме серце і вже там починає розкладатись.

До слова, варто згадати й про таке поняття як «траур». В мене складається враження, що в Україні скоро вже не буде такого дня, щоб на жовто-блакитному прапорі не майоріла чорна стрічка. Що не день, то знову якийсь траур, жалоба, час сумного мовчання.   

Говорячи про українське минуле, варто згадати й про видатних особистостей, яких наші співвітчизники також люблять увіковічнювати у камені. Наприклад, чи знаєте ви, що Великому поетові і художнику Тарасові Шевченку в Україні і світі встановлено приблизно 1100 пам’ятників. Загалом це найбільша кількість монументів, встановлених одній особі, якщо не враховувати вождів тоталітарного режиму і невідомих солдатів. Зрозумійте мене правильно, я не намагаюся поставити під сумнів заслуги і талант Тараса Григоровича, просто мені цікаво, які ще твори, окрім «Катерини» і «Заповіту», знають ті, хто із гордим виглядом розрізає червону стрічку на відкритті наступного постаменту великому Кобзарю.

Також дивує амплуа, в якому зображають кам’яну постать Шевченка. Візьмемо, до прикладу, пам’ятник поету, який стоїть у центрі Львова: сумний, замріяний погляд, додолу опущенні очі, протягнуте обличчя, незрозуміла жестикуляція – Кобзар виглядає вкрай зажуреним та чомусь дуже розгубленим. Позаду його постаті у небо здіймається величезна бронзова хвиля, поверхня якої зорана жахливим орнаментом: спотворені від болю людські обличчя, поламані тяжкою долею тіла, висохлі до кісток оголені діти, покинуті на вірну смерті…

На цьому фоні у мене виникає питання: кому поставили цей монумент: видатному художнику і поету, твори якого, змальовуючи тяжкі будні українського народу, водночас були просякнуті неймовірною енергією і надією на краще майбутнє; великому громадському діячеві, який до кінця свого життя боровся за волю і справедливість, – чи це пам’ятник черговому песимісту, який дивлячись крізь краплю негараздів, не помічає моря радості і позитивних звершень???       

Звичайно, пам’ятати про своїх предків і про історичну минувшину своєї держави просто необхідно, якою б вона не була, бо як сказав Максим Рильський: «Хто не знає свого минулого, той не вартий свого майбутнього». Але все повинно мати здорові межі. Та, чи закликав вищенаведеними словами Рильський до ідеалізації трагізму та зведення біди на п’єдестал пошани, чи, навпаки – звертався до своїх співвітчизників з проханням, пам’ятати про спільний історичний досвід, про перемоги, які можуть служити гідним плацдармом для зведення майбутнього, про видатних постатей, які здатні запалити в серцях прийдешніх поколінь надію, та водночас не забувати про спільні поразки і негаразди, розцінюючи їх, як уроки на майбутнє.

То може вже годі плакати над закам’янілими рештками своєї історії, постійно озираючись в минуле за черговою порцією «героїчного песимізму», натомість, можливо вже варто глянути вперед і взявши «вчорашні золоті злитки», впевнено піти у майбутнє за новими скарбами.

       

Я – в окопі!

Скільки живу, стільки переконуюсь, що вгодити всім навколо – це марна справа, яка не піддається практичній реалізації. Це щось зі сфери неможливого, відтак описувати таке явище не беруться навіть найдосвідченіші фантасти. Адже тут існує один прихований трюк, відповідно до якого, чим більше намагаєшся робити все «правильно», тим більше знайдеться таких собі «професійних обвинувачувачів», які із задоволенням сунуть тебе носом у «мокре місце».

Завжди і усюди знайдуться «добродії», які краще за тебе знають, як тобі необхідно жити, яку обрати роботу, коли виходити заміж, як виховувати чоловіка, коли заводити дітей, на що витрачати гроші – вони можуть говорити і говорити, а їхнім порадам не буде ні кінця ні краю. В таких ситуаціях волею-неволею відчуваєш себе ніби на лаві підсудних перед суворими обличчями поважних присяжних, які із зарозумілим виглядом вирішують, де поставити кому у славнозвісному вислові: «Казнить нельзя помиловать». Повчально махаючи вказівним пальцем, «народні обвинувачувані» змушують тебе постійно виправдовуватися, щось пояснювати та відчувати себе зобов’язаним за щедрі дари їхнього неоціненного досвіду.

Я вже досягла того віку, коли за всіма правилами етикету дівчину не личить питати, скільки їй років. Але, мабуть, це чи не єдине неписане моральне правило, якого все ще, якимось дивом, дотримуються в нашому суспільстві. Все решту – питай, не соромся! Так вже повелося, що українська дівчина найбільше страждає від надокучливості двох основних запитань: перше – коли вже заміж? Друге – коли вже підуть діти? Ці два запитання, неначе гігантські малярійні комарі-кровопивці літають над її головою і щомить погрожують боляче вжалити. Руки болять відмахуватися, голова крутиться від постійного чатування, але, що зробиш, така вже дівоча доля, – скажуть вам у «залі суду».

Якось одна моя знайома, маючи певні проблеми із грудьми, звернулася до відповідного спеціаліста. Лікар-мужчина, років за 40, після деяких аналізів та маніпуляцій, безцеремонно поставив їй діагноз, вигукнувши прямо в обличчя: «Родити вам треба, шановна, вже і негайно. Вік підпирає, що ви собі думаєте!!!». В той період моя подруга не мала хлопця, тому вирішила просто віджартуватись, промовивши до лікаря із серйозним виглядом: «То, можливо, допоможете?».  Так, смішно і грішно! Адже лікар порадив, чи то радше, наказав своїй пацієнтці народити, ніби виписав рецепт, за яким у аптеці без проблем можна купити потрібні ліки.

Іноді, коли я зустрічаюсь із своїми родичами та деякими знайомими, то відчуваю себе ніби в окопі. Звідусіль зі свистом летять тисячі бойових куль у вигляді запитань і порад, шляхів відступу не видно, тому кричати і звати на допомогу немає сенсу, все одно ніхто не почує твого голосу. І ти продовжуєш сидіти в «окопі», міцно притискаючи до грудей револьвер, заряджений останнім патроном і думаєш, на кого направити дуло – у чергового нападаючого чи собі у скроню.

На щастя, з часом я навчилася трохи абстрагуватися від таких нападів. «Кулі» й надалі продовжують свистіти біля вуха, але я слухаю шум вітру; над головою все ще дзинчать «комарі», але я не піднімаю на них погляд, і вони, знехтувані увагою, летять собі геть; переді мною у три ряди все ще шикуються «присяжні», але я просто непомітно покидаю «залу суду».