Хто там?

Мені пригадався старий анекдот:

Прокидається якось чоловік зранку і думає, сумно зсунувши брови над переносицею: життя – повне лайно! Жінка – гуляща, діти – невдячні, теща – «змія підколодна», а я – круглий невдаха. Збоку біля його ліжка стоїть невидимий Ангел і записуючи все у блокнот, каже: чоловіче, ну скільки вже можна одне й те саме замовляти?

Смішно, чи не так? Але найсмішніше в цьому анекдоті те, що нічого анекдотичного в ньому немає, лише – гола правда, завуальована у нехитрій викривальній формі.

Життя схоже на довгий ланцюжок різноманітних подій, які міцно спаяні між собою нашими емоціями, словами, вчинками, бажаннями та обов’язками. Кожен наступний день приносить з собою нові можливості, або втрати; нові зустрічі, або розставання; успіх, або невдачу; сміх, або сльози; радість, або розчарування. І впродовж цієї нескінченної низки подій, нас ніяк не відпускає одне прадавнє запитання: Хто ж за цим всім стоїть? Хто ховається в закуліссі, за червоною, важкою завісою, час від часу визираючи у непомітну щілину між щільно завішаними оксамитовими шторами? Хто пише всі сценарії для п’єси під назвою «Життя», і Хто так вправно смикає за мотузки, змушуючи акторів смиренно виконувати відведені їм ролі? Хто усіх карає і милує, направляє і зводить зі шляху.

Читаючи на сцені чергову репліку, ми  крадькома кидаємо у бік «театральної завіси» несміливі погляди, в поті чола трепетно фантазуючи над тим, як виглядає головний винуватець цього дійства. Ми так довго мудруємо над запитанням «хто Він?», що навіть не уявляємо, якою простою може бути відповідь. Тому, якби людині все-таки вдалося проникнути у «святая святих», у «закулісся», єдине, що вона б там побачила, було б її власне відображення у дзеркалі. Можливо, вона б розчарувалась, можливо, навпаки – зраділа б – важко сказати напевне, адже неможливо спрогнозувати не прогнозоване.

Так, людина творить свій власний світ за аналогією Творця, який створив її за своєю подобою. Але годі вже про високопарну філософію, перейдемо безпосередньо до реальних прикладів з життя.

«Місце, де зарита собака»

Не так давно один мій добрий товариш «нахапався»  протягом трьох днів декілька штрафів за порушення правил дорожнього руху та парківку у недозволеному місці. Нічого подібного з ним раніше не траплялося, оскільки він завжди водив авто доволі акуратно, відтак під час такого «штрафного періоду» був сам не свій від злості, скаржився на відсутність справедливості і проклинав усіх гаїшників. «Що за чортівня зі мною відбувається? От «гади», причепились до мене, як п’явки», – не вщухав повторювати він. Наступного ранку мій товариши розпочав свій день із стабільної ненависті до гаїшників, мудруючи над тим, як дати раду зі всіма штрафами. І що б ви думали? Під вечір його нагородили ще одним – знову за парківку у недозволеному місці, хоча до того він завжди там паркувався.

Чесно кажучи, після цього я боялася з ним зустрітись, але, як виявилось, даремно. Адже при зустрічі він усміхнувся і сказав мені: «У цій ситуації я зрозумів лише одне – якщо мої думки та емоції не змінять свого русла, то до кінця життя працюватиму лише на оплату штрафів». Ми від душі посміялися і «прокляття» відступило само собою.

Приблизно рік тому я разом із групою людей виробляла деякі еміграційні документи. Все йшло чудово, аж поки одного світлого дня у рамках цього процесу зі мною не відбував маленький прикрий інцидент, який не зважаючи на мініатюрні розміри своєї складності, страшенно зачепив мене «за живе». Все доволі швидко залагодилось, але я чомусь ніяк не могла відпустити ситуацію, тому все ще палаючи від обурення, почала обзивати працівників еміграційної служби ідіотами, тупоголовими, психами і так далі. Я настільки вжилася в роль ображеного громадянина, що від тоді мало не щодня згадувала їх «не злим, тихим словом».

Через декілька місяців настав час істини і усі мої знайомі отримали необхідні документи, а я – «велику дулю» і купу проблем. З моїми документами відбувалася справжня містика, яку не міг збагнути ніхто. Я отримувала їх на доопрацювання тричі, і кожного разу причина вражала своєю оригінальністю: спершу мені сказали, що в одній графі не вистачає хрестика; потім, що хрестиків забагато, а замість підпису має стояти печатка; третій раз виявилось, що печатки взагалі не потрібно, хоча водночас все ще бракує два підписи і однієї галочки. І це при тому, що мої документи були аналогічно оформлені порівняно з документами інших людей, тобто так, як вимагає стандарт. Мій адвокат запевняв, що за всю свою практику стикнувся з таким вперше. «Знаєш, мені здається, що там, у еміграційній службі, хтось справді зійшов з глузду», – резюмував він.

І тут я пригадала, як обзивала усіх ідіотами та психами, і мені стало страшно. Я уявила собі Ангела, який наче у вищезгаданому анекдоті, стояв у цей момент поруч мене з блокнотом і ручкою в руках і записував: «Усі – ідіоти. Як скажеш! Буде виконано!» Після того я пообіцяла собі більше не обзивати людей такими словами, принаймні тих, від кого безпосередньо залежу.   

Одна моя подруга вже цілий рік перебуває у виснажливих пошуках роботи – і все безрезультатно. Удача постійно вислизає з її рук, не зважаючи на численні спроби. Не допомагає нічого, ані гарний вигляд, ані рівень IQ, ані диплом престижного університету США, рік навчання якого коштує 40 тисяч доларів. Коли мова заходить про чергову співбесіду, не має значення, минулу чи майбутню, її «пісенька» насичена стабільно незмінними словами: все погано, економіка розвалюється, робочих місць не вистачає, рівень безробіття лише зростає, всі роботодавці – придурки, везе тільки ідіотам. Ненавиджу усіх!».

Водночас пригадую, коли вона ще вчилась в університеті то постійно говорила: «Здобути навчання – не дуже хитра штука, а от знайти роботу – це вже серйозна проблема. Я постійно думаю про те, що не зможу отримати роботу. Навіть не знаю, як тоді сплачуватиму кредит за навчання». Ну що ж, виявляється, її Ангел також у цей момент не зівав…

«Зайцем» по житті

Якщо добре подумати, таких випадків набереться, як кажуть, «вагон з причепом», але все життя в одній статті не перекажеш. Хоча ще на два класичні випадки місце знайдеться.

Перший. Мабуть практично кожен з нас хоча б раз в своєму житті їхав в тролейбусі чи в трамваї «зайцем», і мабуть, в більшості випадків, як на зло, саме тоді серед пасажирів, неначе перевертень з’являвся контролер. В цей момент «серце втікало в п’ятки» і ви починали клясти «закон підлості». Але повірте, він тут ні до чого. Невже ви думаєте, що вищі сили карають вас таким чином за порушення певних суспільних правил? Звісно, ні, оскільки їм на них наплювати. Вся справа лише у вас. Дозвольте дещо спитати. Зайшовши у трамвай без квитка, про що ви думаєте? Не помилюсь, якщо скажу, що всі думки в цей момент спрямовані на те, як би уникнути зустрічі з контролером. Але, не зважаючи на те, хочете ви його побачити чи ні, ви все одно про нього думаєте, відтак притягуєте його персону до себе, неначе магнітом.

Другий приклад. Ви готувалися до екзамену в поті чола, вивчили всі білети, окрім одного, останнього, 125-го, на який вже не вистачило ні сили ні часу. Розвиток подій передбачити не важко: звичайно вам попадеться саме той єдиний білет, в якому ви – повний профан. Як таке могло трапитись? Це наче виграти в лотерею навпаки, витягнувши з паперової когорти саме той листочок, якого найбільше не бажаєш. Невже в такий спосіб вищі сили знову покарали вас за нестаранність та лінь? Звичайно, ні! Просто, йдучи на екзамен, єдине про що ви думали, був той лиховісний 125-тий білет, який улещений такою увагою, сам скочив вам до рук.

Думки і слова – це велика сила, яка сягає самих Небес, підхоплена «горобцями», яких вже не спіймаєш. Ви можете погоджуватися з цим, або не погоджуватися, вірити, або не вірити. Діло – ваше. Але наступного разу, думаючи про щось погане, дайте волю своїй фантазії: уявіть собі Ангела, який в цей момент може стояти поруч з блокнотом і ручкою в руках, записуючи кожне ваше слово, кожну думку, як прямий наказ до виконання.

«Столітній пофігізм»

Мені знову пригадалася моя столітня прабабця (Царство їй Небесне). Останнім часом я багато про неї думаю, адже це була напрочуд проста і водночас надзвичайно мудра та практична жінка із тяжким багажем життєвого досвіду, яка пройшла через дві війни, насильницьке виселення у Сибір, смерть десятьох з дванадцяти власних дітей, і при тому ніколи не хворіла, навіть не знала, що таке головний біль. Вже у похилому віці, вона часто видавала життєстверджуючі фрази, майже перли, які несли в собі просту геніальність, завуальовану у непримітних словах. Але будучи ще зовсім малою, я не звертала на них жодної уваги, і лише нещодавно вони почали зринати в моїй голові з новою силою, відкриваючись заново, неначе вдруге прочитана книга.

Якось моя прабабця випалила репліку: «В цьому житті я мушу тільки одне – сходити в туалет, а решту все залежить виключно від мого бажання». Пригадавши ці слова, я довго сміялась, а потім серйозно задумалась над тим, як часто ми по-рабовласницькому виконуємо стандартні обов’язки, під тиском маленького слова «мушу», і як рідко ми віддаємося своїм істинним бажанням та мріям, що ховаються за словом «хочу».  Де проходить та невловима тонка межа між священними та соціально-нав’язаними обов’язками, між неврівноваженими, одноденними примхами та заповітними мріями?

Хочу?...Мушу?...

Нас змалечку вчать, що існує «сакрально-неприступне» слово «мушу», якому необхідно коритися, кожен раз виконуючи його чергові накази та завдання, навіть не обдумуючи їх доцільність. Разом з тим слово «хочу», затавроване червоним клеймом моральної зіпсутості, егоцентричності та егоїстичності, відсувається далеко на задній план, тим самим блокуючи доступ до здійснення власних бажань. Відтак, згодом самі й того не підозрюючи, ми перетворюємося на «невгамовну білочку» всередині  великого замкнутого барабану під назвою «соціально зобов’язаний», яка невтомно перебирає своїми маленькими лапками чергову поперечну балку під назвою «повинен». І завдяки нашим зусиллям «барабан» постійно крутиться, а ми благоговійно захоплюємося його містичній здатності завжди перебувати у русі.

Ти повинен принести додому п’ятірку, акуратно виведену червоною кульковою ручкою у шкільному щоденнику, тоді тебе вважатимуть розумним і старанним; ти повинен потішити з інституту червоним дипломом, тоді усі підтвердять, що у тебе є майбутнє; ти повинен обрати престижну роботу, тоді тебе поважатимуть; ти повинен купити дорогу машину і годинник, тоді тебе сприйматимуть серйозно; ти повинен обіймати високу посаду, тоді для оточуючих ти будеш «кимось»; ти повинен відіграти гучне весілля, тоді усі повірять, що у вас – все по-справжньому; ти повинен подарувати своїй кохані обручку з діамантом, тоді усі зрозуміють, що ти її любиш…

На пишному «бенкеті життя», нас безупинно напихають всілякими стравами, які в меню зазначені під назвою «повинен», відтак, в результаті у шлунку вже не залишається місця на десерт, який називається «хочу».

Спитайте себе, чого ви хочете. Тільки відповідь, на кшталт: «хочу просто бути щасливим і щоб все було добре», не підходить. Спитайте себе по-справжньому, очікуючи справжньої відповіді, яка виходить прямо з серця, а не з-під пресу соціальних стандартів у вигляді вже давно заготованих форм. Б’юсь об заклад, вам легше буде сказати, чого ви «не хочете», ніж визначитися, чого по-справжньому бажаєте. Дивно, чи не так, адже у дитинстві не існувало простішого запитання. «Хочу бути балериною, пожежником, льотчиком, акробатом, хочу мати власну шоколадну фабрику…» – то, що ж змінилось? Чому ваші дитячі мрії залишились у минулому, не отримавши права подорослішати разом з вами?

Для більшості людей мрії існують лише для того, щоб мріяти. У їхньому розумінні вони скидаються на недосяжні зорі, до яких ніколи не долетіти, відтак, бажання висадитися на одну з них, неодмінно викличе в оточуючих лише насмішки і книпи. А хто любить, коли його висміюють? Так, ми боїмося бути не такими як всі, ми боїмося, що над нами поглузують, перестануть поважати і визнають «ненормальним». Тому ми закриваємо своє справжнє обличчя черговою маскою для того, щоб залишитись на «Маскараді».  

Та насправді, не такий вже страшний «соціальний Бабай», яким нас повсякчас залякують. Особисто я перебуваю у стані постійного порушення «Кодексу соціально-покірної одиниці», і як не дивно, з «Маскараду» ще ніхто не вигнав, хоча без курйозів не обійшлося.

«Рівняйсь на бабцю!»

 Коли я ще була незаміжньою, а час безжалісно тиснув на мене своїм соціальним авторитетом, мені дали одну пораду: «Ти мусиш вийти заміж, за будь-кого, просто вийти заміж, аби бути «нормальною».  Таким чином ти виконаєш свій обов’язок перед батьками і суспільством, а через декілька місяців зможеш розлучитись, якщо не піде. Зате усі нарешті перестануть тебе доймати, навпаки, навіть жалітимуть». Господи, як добре, що я не послухалась цієї особи…

Коли я все-таки вийшла заміж, але без гучної забави, без пафосу, лише обмежилась штампами в паспорті, до того ж, не змінивши дівочого прізвища, селом поповзли чутки, що я «побувала на рушничку щастя» фіктивно. «Де ж це таке чувано, щоб жінка не брала прізвища чоловіка!»; «і не вагітна, а заміж виходила похапцем!»;  «та й вельона не одягала – щось тут не так!», – торочили сільські «генератори пліток».  Навіть одна моя подруга висловила сумніви, мовляв: «Якесь весілля у вас було несправжнє, треба його переробити».

Наступне, що не дає спокійно жити «народній поліції» – мій безіменний палець правої руки. Справа в тому, що я не ношу обручки, і це одразу ж спонукає людей думати, ніби мій, майже трьохрічний шлюб пускає серйозні тріщини. « А я б змусила свого чоловіка носити обручку і сама б носила, щоб усі знали, хто – я! Ой, добавишся ти своїми емансипованими штучками, будь обережна, адже на твоєму чоловікові немає жодної позначки, що він вже – зайнятий!», – якось заявила мені одна знайома високо-повчальним тоном.

У нас з чоловіком поки немає дітей і всі переконані, що ми або фізично хворі, або таким чином за щось відбуваємо покуту, або – просто ненормальні, оскільки свідомо йдемо наперекір звичному розвитку подій. Далі: особисто я не ходжу на роботу з 9 ранку до 6 вечора, а працюю вдома, і усі переконані, що я «б’ю байдики», поволі покурюючи довгий, зелений бамбук. Те, що я пишу книгу, для більшості видається повною нісенітницею, а не роботою, відтак дуже часто одні й ті самі люди ставлять мені одне й те саме запитання: «Ще не втомилася нічого не робити?» І на останок: я займаюся йогою, а деякі мої знайомі та рідні переконані, що мене завербували в якусь східну секту, відтак я постійно знаходжуся в центрі чийогось «рятівного плану» . «А там, на тій йозі, вас змішують лягати на цвяхи?»; «У вас вимагають на заняттях гроші?»; «Упаси тебе Господь медитувати, бо це діло – нечисте. Як вже почнеш, то вже назад дороги не буде!», «Дивися не скрути собі шию, бо вже був один такий «мудрий»!»,  – часто доводиться чути схожі репліки, запитання. І не зважаючи на постійні мої пояснення, у більшості вже заздалегідь сформоване негативне ставлення до йоги, яке не змінити жодними аргументами та доказами.   

Звичайно, все було б набагато простіше, якби у 18 років я відгуляла пишне весілля на 200 гостей, більшість з яких мені були б абсолютно незнайомими, поміняла прізвище, одразу ж народила двійко дітей, після декрету вийшла б на «непильну роботу» і страждала б тим, як скинути вагу після пологів, засовуючи в рот чергове тістечко із заварним кремом. Так, тоді все було б «як треба», всі обов’язки – виконані, і всі довкола – задоволені, та чи була б задоволеною я..?

Останнім часом я й справді багато думаю про свою прабабцю, у моїй голові часто зринають її слова, поведінка, і я намагаюся розгадати секрет її довголіття. Можливо він полягає у добрих генах чи, як кажуть, – у старому вишколі, але, можливо вся загадка криється у нехитрому вмінні бути самим собою. Скільки пам’ятаю свою прабабцю, та й рідні розповідали – вона ніколи не переймалася тим, що скажуть інші, була спокійна «як удав», випромінювала «здоровий пофігізм», і постійно робила, можливо не те, що хотіла, але те, що вважала за потрібне. Завжди життєрадісна, повна сил та енергії навіть у 99 – такою вона мені пригадується. Відтак, у нашій родині сам собою з’явився тост, який лунає за столом на усіх ювілеях: «Рівняйся на бабцю!»  

   

Лови момент!

Декілька років тому моя мама спитала своєї 98-літньої бабусі (царство їй Небесне): «Ви стільки прожили, відчуваєте, що хоч трохи нажилися»? У відповідь моя прабабця усміхнулася і сказала: 

– «От тобі – 40. Ти відчуваєш, що нажилася на ці роки?»

 – Звичайно, ні, – замислено відповіла мама і додала, – іноді здається, що тільки вчора мені було 18.

– Мені теж, – сумно промовила бабуся.    

Минуле. Куди воно зникає, невпинно засмоктуючи роки у незвідану, всепоглинаючу «чорну діру», що живиться виключно людською пам’яттю? Дивно, але ми взагалі не відчуваємо минулого, постійно плутаємось у подіях 20-ти- і однорічної давнини, які здаються нам однаково близькими та далекими від даного моменту, і лише червоно-чорні цифри календаря допомагають нам класифікувати власні спогади у часових рамках. «Перше вересня» у першому класі, перший «Останній дзвоник», перше кохання, перший поцілунок, випускний, закінчення університету, власне весілля і так далі – здається, все це відбулося тільки вчора, якимось чином зуміло розміститись у тісних рамках однієї доби, водночас пробігши перед очима миттєвим спалахом свіжої пам’яті.

Минуле. Його можна зловити лише у вигляді застиглої широкої посмішки на пожовклій фотокартці, приклеїти на картонний листок старого альбому, і час від часу струшувати з нього пил, вдаючись у екскурс «назад». Якщо минуле таке ж плоске і однобоке, як звичайне кольорове фото, чому ж ми так часто підмінюємо ним своє справжнє, трьохвимірне життя?  

Знайомі примари

А як щодо майбутнього, за тимчасовими «сонячними зайчиками» якого ми так любимо бігати? Кожен день ми намагаємось його наздогнати, та чи «вартує ця гра свічок», адже, якщо майбутнє починається вже сьогодні, то куди ми біжимо? Але люди продовжують будувати хиткі пісочні замки із своїх непевних, рожевих мрій, різноманітних страхів та нав’язаних бажань, і починають в них жити, в той час як власна, справжня оселя залишається пустою і недоглянутою.

На жаль, більшість з нас іде дорогою життя із щільно приставленим до очей біноклем, який дозволяє зазирати далеко «вперед», або «назад», все залежить лише від того, в яку сторону обернутися. Тому ми так часто боляче падаємо і спотикаємось, адже через таку «далекозорість» розівчилися бачити в радіусі одного метра.

У мене є багато знайомих, які в свої 20 з «хвостиком» вже дуже стурбовані розвитком власної пенсії та питанням «куди прилаштувати свою трудову книжку?». Так, одна моя добра приятелька відмовилась від роботи, яка їй дуже подобалася, лише через те, що там не оформляли за «трудовою», натомість вона влаштувалася на іншу, хоч і ненависну їй, проте – за всіма законами та правилами. Тепер вона може спати спокійно, адже висока пенсія їй забезпечена, питання тільки в тому, як відмучити наступні 30 років на робочому місці, яке викликає систематичні «рвотні рефлекси» вже сьогодні?

Інша моя колежанка якось серйозно мені заявила на чергових посиденьках: «Я народила двох дітей, щоб на старості не бути самотньою, бо смертність серед чоловіків зараз дуже висока. До того ж, якщо з однією дитиною, не дай Боже, щось станеться, тьху-тьху-тьху, то в мене залишиться інша. Звісно з двома маленькими дітьми важко, але зараз відмучусь, а потім вже буду вільна». Чесно кажучи, іноді деякі людські судження розривають мій мозок навпіл, але, що ж робити, кожен має право на власну думку і помилку.

Годуючи собою ненажерливі фантоми минулого та майбутнього, ми так часто ігноруємо одну-єдину мить, яка і називається життям. Відтак, починаємо жити минулими особистими образами, невдачами на роботі, розбитими мріями чи далекоглядними планами, які лише смішать Бога. Завтрашні обов’язки не дозволяють нам насолодитися сьогоднішнім вечором, ми постійно думаємо над тим, що будемо робити наступного дня, або журимося над вчорашніми втраченими можливостями.

Експеримент

Прокинувшись одного сонячного ранку, я вирішила, що сьогодні житиму цей день лише однією миттю, перебуваючи «тут і зараз». На має превелике здивування, мені не вдалося протриматися навіть декілька хвилин, які б не були заплямовані думками, що не стосуються поточного моменту. Коли я чистила зуби, то зловила себе на скрупульозному обдумуванні зачіски, яку зроблю на вечірку, що має відбутися через два тижні. Коли я одягалася, то пригадала, як тиждень тому моя подруга позичила у мене мою улюблену спідницю і повернула її з плями, які вже не відпираються. В моїй голові мимоволі почали прокручуватися кадри нашої, ще доволі свіжої, сварки: через декілька секунд я настільки в неї занурилась, що знову пережила ті самі неприємні відчуття. А коли отямилась, то гарний вранішній настрій змело, неначе коров’ячим язиком – я була такою ж сердитою, як і тоді.

Протягом цілого подальшого дня зі мною траплялися аналогічні провали. Я довго не могла відпустити зверхній тон продавщиці, яким вона мене нагородила: «треба було як слід поставити її на місце», – картала я себе за м’якість та слабодухість, гуляючи вулицею. Несподівано я отримала стусан в плече від випадкового перехожого, який навіть не пригальмував, щоб вибачитися, і мене мало не роздерло на атоми від люті. Я продовжувала йти тротуаром, дивлячись собі під ноги, і зосереджено думала над тим, куди ж опускається рівень культури теперішнього покоління. Я настільки поринула у свої невтішні роздуми, що здалося, ніби весь тягар людської неосвіченості в одну мить звалився мені на плечі.

Дивно, лише тоді, коли я спробувала жити в цьому моменті, «тут і зараз», то зрозуміла, наскільки далекою я є від нього.

Уругвайський новеліст Хуан Карлос Онетті сказав: «Я не є письменником, окрім тих моментів, коли пишу». Адже людина – це те, що вона робить в даний момент. То ж, якщо ви катаєтесь на велосипеді, будьте велосипедистом, якщо читаєте книгу, будьте просто читачем, якщо граєте у волейбол, будьте лише гравцем у волейбол, якщо працюєте на роботі, будьте працівником, коли виходите з роботи, залишайте всі свої справи на офісному столі, а коли гуляєте парком, дозвольте собі невеличку розкіш не думати, хто ви. 

Стабільно хворі

Один давній мудрець, імені якого вже ніхто не пам’ятає, якось сказав: «У цьому світі немає нічого постійнішого за зміни». І він не помилився, адже зміни є невід’ємною частиною нашого життя. Кожної миті змінюється все навколо і всередині нас: листя зеленіє, жовкне і опадає, в наших головах одна думка змінює іншу швидше, ніж зірваний пелюсток встигає долетіти до землі; ми прагнемо знайти кращу роботу, зустріти достойнішого супутника життя, поміняти зачіску, квартиру, статус чи місце проживання. Так, ми всіма силами своєї душі прагнемо змін, але водночас, абсолютно цього не підозрюючи, з таким же самим натхненням їх і уникаємо.

«Маячня, абсурд, парадокс!» – скажете ви. Так воно і є! Але тим не менше, це не заважає «цьому непорозумінню» бути всезагальним правилом масової покори. В чому ж справа? А відповідь криється лише в одному звичайному слові – «СТАБІЛЬНІСТЬ».

Стабільність – яка ж вона солодка, неначе шоколадна цукерка, що постійно тішить давно знайомим смаком. Ти звик до її легкого аромату, до ванільно-горіхового наповнення, до шарудіння золотистої фольги і до присмаку, який залишається після неї на губах. І хоча бажання спробувати чогось нового з багатого асортименту повністю не зникає, але в якийсь момент ти перестаєш тягнутися за іншими солодощами. Звісно, іноді до безтями хочеться скуштувати «екзотичного фрукту» або якого іншого «смаколика». Але зазвичай вони лежать на «верхніх поличках», в глибині «магазину» чи в іншому кінці «прилавку», відтак необхідність вставати навшпиньки та зробити декілька зайвих кроків швидко остуджує миттєвий запал.
Нас з малечку вчать, що стабільність – це кінцева зупинка нашої подорожі. Тому, коли на шляху вимальовуються її перші дороговкази, ми одразу ж починаємо боятися наступних поворотів, змін, а відтак – і свого майбутнього. Ми починаємо боятись «підводних течій», якими нас повсякчас лякають, оскільки вони, не дай Боже, можуть скаламутити нашу «мілину», тому сліпо продовжуємо чіплятись за власне «дно», не розуміючи, що саме ці «підводні течії» існують для того, щоб підняти нас на гребінь високої хвилі. В результаті, стабільність перетворюється на підступний вірус, важку хворобу, яка підриває імунітет, звалює з ніг, приковує до ліжка і не дозволяє рухатись вперед.

Хочеться і колеться, та звичка не пускає!

Декілька років тому одна моя близька подруга, знудившись від сидіння вдома протягом п’ятирічної декретної відпустки, відчула в собі нестримний порив піти на роботу. І, як ви гадаєте, з чого вона почала свої пошуки? Та, ні з чого – вона взагалі їх не починала, оскільки на всі сто відсотків була переконана, що нічого путнього не зможе знайти. «Як би ж ти тільки знала, як сильно я хочу піти на роботу, – неодноразово виливала мені свої жалі подруженька, – але ж, сама знаєш, в наш час все вирішують гроші, або знайомства, а в мене немає в достатній кількості ні одного, ні другого». При цьому, з моменту прийняття цього доленосно рішення вона не зробила жодної, навіть найменшої, реальної спроби знайти хоч-якусь роботу, а лише сиділа вдома і без зупину скаржилась.

А от моя колишня знайома, з якою мені довелося працювали, мала роботу, але постійно на неї нарікала: її не задовольняли, ані умови праці, ані зарплатня, ані робочий графік. Відтак, з часом у неї виробилася шкідлива звичка постійно тягнутися за черговою дозою поганого настрою, від чого неабияк страждали оточуючі, неначе пасивні курці від сигаретного диму. Їй неодноразово радили звернутися до начальства з цього приводу, на що вона лише пасивно відповідала: «А, хіба це щось змінить?»

Через деякий час у житті моєї колеги відбулося «справжнє диво» – неначе у казці привідкрилися чарівні двері і їй запропонували іншу роботу із порівняно вищою зарплатнею та кращими умовами. Вона дуже довго думала, зважувала незрозумілі «за» і «проти», і в кінцевому результаті, на превелике здивування усього колективу, відмовилась від щедрої пропозиції. «А звідки я знаю, чи там так добре, як обіцяють», – пояснювала вона своє рішення. «А тут я вже звикла, знаю, що до чого. Принаймні, тут – стабільно», – резюмувала дівчина. У темпі цього «нерухомого вальсу» вона продовжує працювати там і досі, незмінно смакуючи несправедливість цього світу.

Наступна моя давня подруга вже майже почала «розкладатися» від вірусу «стабільної хвороби». Вже 15 довгих років вона мріє підкорити світову вершину моди, але замість того, щоб крок за кроком наближатися до своєї мети, вона сидить вдома, обшиває сусідських бабусь і чекає офіційного запрошення на тиждень високої моди від самого Карла Лагерфельда, який навіть не підозрює про її існування. Жодного разу вона не спробувала «вигуляти» свій талант за межі хвіртки власного дому, адже для цього потрібно хоча б одіти на нього «нашийник». У виправдання «незнана дизайнера» гордо заявляє, що їй потрібно «все й одразу», а не якась посередня робота. Та чи готова вона до «всього і одразу», якщо не здатна набрати навіть «пригорщу» того, що їй потрібно..?

Знайома моєї мами вже 25 років терпить численні образи від свого чоловіка, який систематично запиває на декілька місяців, виносить з хати останню копійку на чергову дозу «40-каградусного палива», піднімає на неї руку, ще й вимагає, щоб сорочка була випрасувана і вечеря подана вчасно. А вона все терпить лише тому, що не уявляє, як жити самій. «Як не як, але маю чоловіка. Я вже звикла до його «коників»», – якось відповіла вона, підсумовуючи своє життя після чергового емоційного зриву.  

Особистий фактор

Кожного разу, коли я змінювала свою роботу, безпристрасно викидаючи її у власний «кошик» минулого, більшість моїх знайомих, друзів та рідних лише крутили пальцем біля скроні. Вони лякали мене відсутністю робочих місць, нестабільним ринком праці, хиткою економікою тощо, мовляв «куди ти преш, навіщо залишати своє маленьке місце під сонцем заради чогось нового та невідомого?» Але я "поперла", і як виявилось, не даремно.

Кожного разу, коли я обривала стосунки із своїм черговим кавалером та ж сама «команда» невимушено погрожувала мені вказівним пальцем, застерігаючи залишитися у «старих дівах» назавжди. На щастя, їхні прогнози виявилися далекими від моєї реальності, на що у них вже було заготовлене тверде пояснення: «Просто пощастило».   

Як часто ми упускаємо шанс змінити щось на краще, лише через те, що боїмося невідомого, оскільки стабільність дає нам примарну ілюзію спокою і контролю над життям. Коли все йде стабільно, не має значення, добре чи погано, ми знаємо, чого чекати від завтрашнього дня, знаємо, що будемо робити, як реагувати і ніщо не зможе застати нас зненацька. Відтак підлеглий продовжує миритися з постійними вибриками неврівноваженого шефа, бо на те він – і шеф; працівник середньої ланки відбуває ненависну йому роботу, бо все краще розібрали інші; жінка терпить численні образи чоловіка-алкоголіка, бо наступний може виявитися ще гіршим; і майже кожен з нас проживає свою власну прогнившу щоденну рутину лише тому, що це – стабільно звично. Водночас,  всі ми мріємо про «скарби», але замість того, щоб відправитися на їхні пошуки, лише валяємось на дивані, із замріяним поглядом роздивляючись карту з місцем, де вони закопані. 

Гра в сприйняття. Частина 2. ДНК часу

Людина не може уявити себе поза простором та часом. Адже куди не глянь, все в житті тою чи іншою мірою прив’язане до нестримного бігу годинникової стрілки, яку неможливо зупинити, перехитрити, зламати чи змусити повернути у зворотній бік. Проте, варто зауважити, що людина не народжується з відчуттям часу, вона його набуває, а її часові і просторові уявлення – поняття доволі відносні, які визначаються особливостями культури, до якої вона належить. Досліджуючи тематику сприйняття часу, німецький філософ І. Кант у своїй праці “Критика чистого розуму” написав: “Час – це не об'єкт, Час – це спосіб уявляти”. 

Сучасні наукові дослідження у галузі психології свідчать: кожен народ має свою швидкість сприйняття та опрацювання інформації, яка й задає темп і ритм його буття. Ця швидкість проявляється усюди, відіграючи важливу роль у розвитку кожного етносу. Відповідно до цього можна стверджувати, що усі народи перебувають у різних стосунках з часом. Одні гордо кидають йому виклик, інші покірно схиляють свої голови у низькому шанобливому поклоні перед «Його Величністю», але виявляється, є у світі й такі народності, які повністю ігнорують час, навіть не підозрюючи про його існування.

Найбільш «біжучою» нацією у часі вважаються японці. В Японії марнування часу прирівнюється до злочину, до тяжкого гріха, за який карають колективним презирством, звільненням з роботи, або взагалі – відлученням від спільноти. Такий стан речей зумовлений давніми культурними традиціями, непохитними суспільними догмами та глибоким історичним минулим, відтак у розумінні японців, час існує для того, щоб працювати. Їхня робота немає чітких часових рамок, відтак вони працюють стільки, скільки можливо, і ніколи не беруть перерви через особисті причини. Тому мешканці «Країни, де сходить сонце» завжди зайняті, і практично відчувають фізичний біль, коли нічого робити. З огляду на це в Японії навіть з’явилися такі сталі вирази, як «Недільна хвороба» і «Святковий синдром», а масовий трудоголізм дав початок новому поняттю –  «Смерть через перепрацювання». Не зважаючи на високу ймовірність померти на робочому місці, японці мало відпочивають, оскільки у їхньому розумінні, все, що робить людина, повинно мати певну цінність перед суспільством і країною. Для представників цієї держави «бути швидким» означає одну з найбільших чеснот, відтак час для них є вищим за усі обставини.   

Майже ідолопоклонницьке ставлення до «Його Величності» часу виробило у японців «залізну» пунктуальність. У них все організовано та чітко заплановано, а якщо потяг прибуває на перон однією хвилиною пізніше зазначеного терміну, це вже розцінюється, як вагоме запізнення. Даний приклад показує, наскільки час є важливим для японців, і яку цінність він має в суспільстві загалом.

Естафету в японців впевнено перебирають американці, які також прагнуть контролювати час, але на відміну від своїх далеких, заокеанських сусідів, така одержимість зумовлена радше високим економічним рівнем розвитку їхньої країни, ніж її культурними традиціями. «Час – гроші!» -- цей вислів вже давно став візитною карткою Сполучених Штатів Америки, а відтак – рушійною силою цієї нації. Для американців час має велику цінність, яка здебільшого вимірюється у грошовому еквіваленті, тому, якщо хочеш більше заробити, мусиш поспішати. Мабуть ви не зможете зустріти жодного американця, який би кудись не квапився. Частково це зумовлено досягненням так званої «Американської мрії», яка для загальної більшості є втіленням успіху, слави, багатства і щастя.

Тут на рахунку перебуває кожна хвилина, тому якщо ти вже зробив певну роботу і на разі у твоєму розпорядженні є вільний час, то краще починай працювати над наступним завданням, а якщо ти не маєш часу перепочити, значить – працюєш добре. Відтак над американськими головами постійно висить важкий «Дамоклів меч», викуваний із міцної сталі безлічі термінових справ, які необхідно зробити  вже й негайно «поки не пізно».

Фантастичний розвиток технологій дозволив американським вченим створити атомний супергодинник, похибка якого становить одну секунду на 15 мільярдів років. Цей винахід промовисто ілюструє, наскільки нація є залежною від часу та одержимою його контролем. Відтак, в Америці люди роблять те, що їм каже годинник. Лише час, загнаний у тісні рамки незмінного графіку, вирішує, коли вони зустрічаються зі своїми друзями, знайомими чи колегами по роботі, коли їдять, відпочивають і займаються іншими справами.

Чим довшим і розлогішим є коріння того чи іншого народу у віках, тим глибиннішим є його усвідомлення себе у часі, яке, зважаючи на довготривалість свого існування, іноді може докорінно мінятися. Таким народом, а радше скупченням близьких за своєю ментальністю націй, є слов’яни.

Сприйняття часу слов’янами, зокрема, українцями є надзвичайно своєрідним, оскільки спричинене  багатовіковою історією, глибокими культурними традиціями на зламі двох релігій: язичництва та християнства. Колись у прадавній слов’янській культурі панувало природне сприйняття часу, відповідно до якого наші предки жили у тісному зв’язку з природою, використовуючи її особливості, як певний годинниковий механізм. У їхному розумінні час був циклічним, замкнутим, таким, що збігається з вічністю – вони ніколи не зіставляли конкретні відрізки минулого, теперішнього і майбутнього, тому таке поняття як «поспіх» у  розумінні древніх слов’ян просто не існувало.

Із приходом християнства сприйняття часу нашими предками набуло більш лінійного характеру. В їхній історії з’явилася подія (народження Христа), від якої час отримав новий відлік, полетівши прямою стрілою у напрямку до своєї кінцевої цілі – «Великого суду Божого». Іншими словами, він здобув свій чіткий початок і явний кінець.

Сучасні слов’яни, зокрема, наші співвітчизники, ставляться до часу, як до певного «посланця з минулого». Все, що з ними відбувається сьогодні, розцінюється виключно як логічний наслідок минулих подій, які були зароджені давно, декілька років, а то й століть тому, без їхньої власної участі. Відтак, майбутнє сприймається слов’янами також у перспективі минулого. Таке бачення часу породжує певну дозу песимізму та бездіяльності, адже за даних умов людина не відчуває себе повноправним господарем власного життя, оскільки більше вірить у долю і фатум. Тобто, час для неї – це наперед виписана «інструкція на життя», яка у заздалегідь визначений момент перейде до когось іншого. Тому, із усією впевненістю можна сказати, що слов’яни повністю залежать від часу, тільки більш на сакральному рівні.

Маленьке плем’я Піраха, яке проживає в низовинах Амазонки, у прямому розумінні живе поза часом, відтак його заносять у список найунікальніших народностей світу. Справа в тому, що у його мові повністю відсутні слова, за допомогою яких можна визначити будь-які часові межі. Не так давно лінгвіст Ден Еверет здійснив подорож до закритого племені Піраха, щоб навчити місцевих жителів читати і рахувати, але його спроби виявилися безуспішними. Він не міг навіть приблизно пояснити тамтешнім мешканцям саму концепцію часу, оскільки вони не могли зрозуміти, що таке цифри. Як виявилося, в племені використовують лише теперішній час, а якщо певна подія втрачає свою актуальність для поточного періоду, вона перестає існувати у будь-якому часі. Відтак, для них час тече надзвичайно повільно чи, радше сказати, взагалі не рухається. До того ж, піраханці не мають особливих релігійних вірувань, не згадують своїх предків, і не поклоняються героям з минулого.

У своєму щоденнику Ден Еверет писав, що люди племені Піраха ведуть надзвичайно розслаблюючий стиль життя. «Вони не пропускають жодного моменту, насолоджуються кожною миттю. Нам є чого у них навчитися», -- зазначив лінгвіст.  

Індіанське плем’я Хопі, яке мешкає у північно-східній частині Арізони, також не переймається ідентифікацією часу. Його мова налічує лише два слова «раніше» і «пізніше», за допомогою яких можна визначити часові межі. Звісно, іноді це призводить до непорозуміння, наприклад, у призначенні зустрічей, але тим не менше, це не заважає Хопі бути одним з найбільш мирних та життєрадісних племен світу.

До народностей, які живуть поза часом, зараховують і кочові племена Афганістану та Ірану. Вони визначають час виключно завдяки порам року. Весною племена мігрують з долин в гори, де вони знаходять незаймані простори пишних трав для своїх тварин. А коли теплі, сонячні дні підходять до завершення, вони знову повертаються в долину, яку покинули весною. Зазвичай, це доволі довгі подорожі, які переходять у замкнутий цикл, що  триває впродовж всього життя кочових племен.

Народ Бурунді, який населяє Центральну Африку, також керується сезонними змінами та особливостями навколишнього середовища. Нестримна жага посекундно ділити і контролювати час поки що не торкнулася цієї сільськогосподарської спільноти, відтак її представники  взагалі не користуються годинниками, а для призначення зустрічей спираються на закономірності природніх циклів. Зв’язок Бурунді з часом базується і на активності стада їхніх корів, які у своїх звичках є дуже постійним поголів’ям. Тому, коли хтось, наприклад, хоче домовитись про пізню зустріч ввечері, він каже: «Побачимось, коли корови підуть з лугу».

Загалом, «бути точним» для них – не дуже важливо. Відтак, Бурунді ніколи не поспішають, оскільки переконані: те, що було тут декількома хвилинами раніше, буде на тому ж місці і декількома хвилинами пізніше.  

Гра в сприйняття

Час – нестримний, невблаганний, навіжений, блискавичний, спритний неначе норовливий скакун,який мчить невтомним галопом через поле людського життя. Ним прагне володіти кожен. Зупинити, вхопити за віжки, осідлати, загнати у закрите стійло і виставляти на перегони тільки тоді, коли на сто відсотків впевнений у власній ставці.

Час не терпить кліток, оскільки – занадто дикий, щоб стати свійським. Ще ніколи він не потрапив у численні вишукані «пастки» і «капкани», вміло розставлені «мисливцями» на його швидкість, не спокусився на жодну приманку, не дозволив себе перехитрив, обдурити або зламати. Тому зазвичай людина повертається з цього виснажливого полювання без омріяного трофею, адже Час не підпускає до себе близько, він лише дозволяє здалеку спостерігати за своєю граціозною, невимушеною і легкою ходою, кожного разу спритно зникаючи з-під прицілу. 

«Куди ж ти мчиш так швидко? Зупинись хоч на мить», – хочеться крикнути йому навздогін. Але у відповідь лунає лише приглушений стукіт «копит» у тумані сірої пилюки.

Та насправді Час нікуди від нас не втікає. Він стоїть непорушно тут і зараз , на відстані витягнутої руки і одного короткого погляду, а ми, в силу своєї освіченої необізнаності, постійно намагаємось його наздогнати в минулому або в майбутньому, відтак Час завжди видається примарним, невловимим «Пегасом». Та якби ж людина випустила зі своїх рук зашморг, він би з радістю підпустив її ближче, підставив би свою «пишну гриву» під розкриту долоню, і навіть – «провіз би на спині».

Час – хитрий, підступний, улесливий, умілий і надзвичайно досвідчений гравець у гру під назвою «Життя». З його вуст тече неземна музика солодких обіцянок – він найкращий оратор, фокусник та ілюзіоніст, відтак заманити «маленьку людину» за «гральний стіл» – для нього не складає жодних проблем. Час грає за усіма правилами: спочатку піддається, дозволяючи черговому «зіваці» добряче загрузнути у в’язкому трясовинні липкого азарту. А коли здається, що виграш вже у тебе в кишені, він витрушує зі свого рукава приховані козирі, і твої сподівання розлітаються у різні сторони, неначе хиткий картковий будинок. Від такого несподіваного удару по носі,розгублений аматор вмить втрачає все, що мав і навіть те, чого ще не встиг отримати. І єдине, що в нього залишається після цієї гри – це «борг», який він віддаватиме до кінця свого життя.

За «гральним столиком життя» грають тільки двоє: Час і людина. Але Час просто грає в своє задоволення, а людина сприймає цю гру занадто серйозно і сама, за власним бажанням, ставить на карту все і одразу. А все, що їй потрібно – це просто грати в життя, а не жити грою.

Але поки на «гральному столику життя» розкладаються карти для наступної партії, а «кінні перегони» – все ще у повному розпалі, людина продовжує плекати примарну ілюзію контролю над Часом.

Та, справа не в самому Часі, а в нашому ставленні до нього. Він не намагається від нас втекти, це ми його постійно гонимо пекучими батогами неусвідомлених бажань, рубаємо на маленькі і великі відрізки,заганяючи себе у їхні вигадані рамки, спішимо жити, забуваючи при цьому про саме життя. Ми зважуємо Час на неправильних вагах, і потім дивуємось, чому ціна не тотожна  якості; ми гукаємо його чужим ім’ям, а коли він не відкликається, глибоко ображаємось…

Дон Кіхоти 21 століття

Кажуть, людина – це те, у що вона вірить. Сюди можна віднести її віросповідання, культурні звичаї, моральні переконання, соціальні стандарти, стереотипи, звички і хаос повсякденних думок, силу якого вона так часто недооцінює. Зрештою, піднімаючи тему віри, варто згадати і про забобони, які не зважаючи на ріст прогресу і стрибки еволюції, не поспішають покидати «зручні апартаменти» людського мозку та душі.    

Ми звикли вважати себе суперінтелектуальною, розвинутою расою, володарями Всесвіту, оскільки вже давно підкорили своїм потребам космічні простори і невидимі молекули атома, будуємо під землею цілі світи і проникли у загадкові глибини ДНК, наша медицина піднялася майже до рівня алхімії, а наука нестримними кроками веде людство у фантастичне майбутнє. Та насправді під каламутною вуаллю цієї уявної цивілізації в душі люди продовжують залишатися переляканими дикунами, які не далеко втекли від своїх печерних предків. Звісно, ми більше не тремтимо від спалахів блискавки, не боїмося розкатів грому, не поклоняємось Посейдону і не приносимо людських жертв Богу Сонця. Але вся наша Велич вмить розлітається на друзки, як тільки-но поперек дороги з кущів несподівано вибіжить чорна кішка або сусідка із порожніми відрами.

Сучасна людина нагадує своєрідного Дон Кіхота із однойменного роману Сервантеса, який кожного дня змагається із вигаданими  перешкодами – пустопорожніми млинами, видаючи їх у власній уяві за небезпечних противників.  

Біда приходить завжди з «колєгами»!

Кажуть, що починати день потрібно…, ні не з молитви і не з гарного настрою, а – з правої ноги, бо  інакше він піде під укіс, неначе, потяг, що через елементарний недогляд механіка вийшов з-під контролю машиніста. Але, якщо ти, товаришу мій любий, не дай Боже, з просоння поплутав праву ногу з лівою, то вважай, що день пропав, сплутаний ланцюговою реакцією містичних подій. Молоко збігає, замість цукру ти ненароком кидає у каву дві ложки солі, улюблена сорочка виявилася пом’ятою, а праска – поломаною, ти знаходиш лише одну пару чистих шкарпеток і то з діркою. Необхідно зашивати, бо саме сьогодні після роботи шеф усіх кличе на вечерю у новоспечений японський ресторан, де, як на зло, треба роззуватись. В агонії ти швидко зашиваєш кляту дірку, міцно стискаючи в губах невеличкий клаптик нитки, бо інакше можна не тільки дірку зашити, але – і свій розум, а попереду нарада з президентом компанії, то ж  краще не ризикувати.

 Стрімголов вибігаючи з хати, на сходах, перед самим виходом з під’їзду, ти згадуєш, що забув вдома папку із необхідними кресленнями для презентації. Звісно, ліфт не працює, а підніматися треба на 9 поверх, але не від цього стискається перелякане серце, а від самої необхідності повертатися, оскільки це – вкрай погана прикмета. Але що ж робити, тремтячої ногою ти переступаєш поріг власної квартири, забираєш кляту папку, і виходячи, починаєш заглядати в усі дзеркала, щоб хоч трохи зменшити силу «прокляття».

Дорога на роботу також може бути не менш екстремальним Фордом Буаяром, або взагалі – мінним полем, на якому треба бути вкрай обачним. На цьому відрізку дня необхідно маневрено обійти декількох підступних противників: всюдисущого чорного кота і невгамовну жінку з пустими відрами. І, не доведи  Господь, тобі ненароком забрести на саму середину перехрестя!!! Але якщо вже так сталося, то краще тобі поспішити до місцевої валютної ворожки, а не на роботу, бо саме на середину перехрестя доріг виливають воду, якою омивають мерця, коли зводять на когось чари. А ще на кожному кроці тебе можуть підстерігати підозрілі індивіди із косими поглядами. У таких випадках мусиш тримати напоготові заряджену зброю – скручені дулі у кишенях. Кажуть, це відвертає відьомський погляд. Для посилення захисту ще радять тричі сплюнути собі під ніс, або через ліве плече.

Як не «прос…ти» своє щастя!

Де б ти не був, і щоб з тобою не відбувалося, завжди варто пам’ятати декілька наступних постулатів: під час їжі не можна дивитись в дзеркало, бо, як кажуть, можна проїсти своє щастя. Одразу ж хочеться запитати, а що буде, якщо дзеркало повісти в туалеті, навпроти унітазу?

Далі. Нічого через поріг не можна передавати, бо інакше – до сварки. Не можна виносити сміття з хати після заходу сонця – нещастя буде.  Гроші в борг не дають і не беруть з рук в руки, тільки через край столу, бо призведе до бідності. Гроші треба брати правою рукою, віддавати лівою. Не можна витирати зі столу рукою і класти хрест-навхрест столові прибори. Не дай боже ставити сумку на підлогу – не буде грошей. У "критичні дні" жінкам не дозволено консервувати - буде не вдала консервація. Облизувати макогін не можна, чоловік облисіє, а якщо їсти з ножа, то є шанси, що обереш жінку «гостру на язик».
Так само застерігають не виливати на стежку воду, в якій прали менструальну білизну, щоб ніхто не потоптав дівочу честь. Не можна обмітати віником незаміжню дівчину, бо так і залишиться в дівках назавжди, але якщо ти вже маєш законного чоловіка, то для тебе дана ситуація отримує кардинально протилежне значення. Як тільки-но хтось починає замітати, варто навпаки одразу підставляти свої ноги під віник, засовуючи їх у самий епіцентр кружляючого пилу та сміття – кажуть, то до багатства!!! Та серед усіх наведених прикмет, найстрашнішою по праву є наступна – коли чорна кішка розбиває дзеркало пустим відром.

А що вже існує прикмет про вагітність, весілля, похорони і небіжчиків, то, мабуть, лише одні зорі знають, звідки у них ростуть ноги.

Вище перелічені забобони – це лише крапля в морі вигадок, серед якого ми всі плаваємо, міцно вчепившись за рятівні кола своїх страхів. Люди не розуміють й половини повір, прикмет та забобонів, але тим не менше, вони продовжують сліпо їх наслідувати, стаючи заручниками обставин. Ну хіба така поведінка належить створінню, яке зараховує себе до високо розвинутої, суперінтелектуальної раси? Одразу ж напрошується запитання: «Куди ми пливемо і чи далеко відійшли від відправної точки?».

Звичайно, хтось може сказати: «Нічого страшного немає в тому, що я тричі сплюну через ліве плече чи скручу в кишені дулю. Це так, на всяк випадок, для перестраховки». Звісно, в цьому немає нічого протизаконного. Але для чого дарувати свою віру сліпому випадку?

Серед різноманіття того, у що люди звикли вірити, вони перестали вірити у найважливіше – у самих себе. А тим часом справжня, невловима, чарівна, світла магія знаходиться в середині забутої людської душі, і лише вона виступає безпосереднім її володарем. На жаль, ми забули туди дорогу, оскільки нас постійно відносить в протилежну сторону поривчатим вітром уявних вітряків. Відтак, люди продовжують поклонятися «чорним кішкам», «пустим відрам» і «розбитим дзеркалам», автоматично наділяючи їх своєю вірою і енергією, несвідомо поцупленою у власної душі.

Синтетика почуттів

«Ви щасливі?», – просте запитання, чи не так? Але чому, зазвичай, людям так важко на нього відповісти? Даючи відповідь на дане запитання, яке у своїй суті є найпростішим з усіх існуючих, людина скидається на учасника складної інтелектуальної вікторини – вона починає інтенсивно думати, глибоко занурюючись у непрохідні нетрі звивин головного мозку, або просто розгублюється, знизуючи при цьому плечима, неначе школяр, який недовчив вчорашній параграф. У таких випадках у відповідь лунає набір стандартних фраз: «Ну.., не знаю…я…я не знаю..», або «Не знаю, я ніколи про це серйозно не замислювався, треба добре подумати»; «Так, …напевне,  бо в мене є все для того, щоб бути щасливим, ну, принаймні, я так думаю, хоча, хто його знає, що таке щастя..»; «Ой, навіть не знаю, що сказати. Дуже складне запитання» і так далі. А одного разу я почула взагалі геніальну фразу: «От якби мені хтось навів стандарт щасливої людини, то лише тоді, відповідно до конкретних критерій, я зміг би сказати, щасливий я чи ні.»

Насправді основна наша помилка полягає в тому, що запитуючи себе, чи ми щасливі, ми починаємо думати. У людському розумінні щастя намертво прив’язане міцною мотузкою до безлічі матеріальних, зовнішніх атрибутів, які перетворюють його на величезну валізу, напхану різним мотлохом, яку важко нести, але якось вже не пасує викидати. Це такий собі своєрідний джентльменський набір «правильних елементів», окроплений «святою водицею» її «Святістю» Суспільною Мораллю, за яким і проводиться ідентифікація рівня особистого щастя. Відтак, наше щастя залежить від покупки дорогого авто, від кредиту на квартиру, від нових мештів, престижної роботи і одразу ж випаровується до останньої краплини через пропущений автобус, затори на дорогах, завалений іспит та ненароком розбиту кришталеву вазу.

В результаті, відчуття нашого щастя постійно скаче, неначе збожеволівша ртуть на термометрі, яка залежить від мінливих умов зовнішньої погоди, і ми поволі втрачаємо розуміння температури власного внутрішнього комфорту.

Щастя схоже на весняного метелика, який, легко махаючи своїми кольоровими крилами, завжди кружляє в декількох метрах від людини, і якщо вона не намагатиметься його схопити, а натомість спокійно простягне до нього руку, він обов’язково сяде на розкриту долоню. Але, на жаль, ми вже розівчилися насолоджуватися красою літаючих, живих метеликів, тому завжди намагаємося їх зловити, висушити і прибити цвяхом до стіни. Таким чином, нам здається, що ми міцно тримаємо щастя за горло, та насправді, душимо самі себе.

Якось одного мудреця спитали: «Ти щасливий?», на що він, не роздумуючи, відповів: «Так». «А що в тебе для цього є»? – одразу ж пролунало наступне запитання. «Щастя», – спокійно сказав мудрець.

А ви щасливі?

Опіум для законослухняних

Всі ми – наркозалежні. Тільки одного приваблює тонка доріжка білосніжного кокаїну, акуратно вимощена на блискучій поверхні дзеркала; другий любить вдихати трав’яний димок п’янкої маріхуани; третій отримує задоволення від міцності алкогольних лещатах; четвертий знаходить насолоду у легкій пивній піні; п’ятий не може і дня прожити без солодкого присмаку гіркого шоколаду; шостий відчуває своєрідну ейфорію від синтетичних емоцій, народжених черговим телесеріалом; сьомий ладен продати свою душу, аби отримати чергову дозу самоствердження на чужому грунті, восьмий зловживає лікувальними препаратами, а у дев’ятого життя не може «запуститись» без ковтка вранішньої, свіжо змеленої кави чи без нової сукні. Перелік можна продовжувати ще дуже довго.

 Так, кожен з нас ловить кайф по-своєму, але основа у нього одна – примітивна людська звичка, залежність, зрощена на банальній слабкості та нав’язаних бажаннях.

Наш світ просто кишить спокусами, які тримаються на грубому наркотичному стержні, тільки-от для деяких з них хтось включив «зелене світло», вміло замаскувавши під невід’ємні елементи соціальної маскультури, а на інші наклав «червоне табу» і пригрозив низкою покарань за відхилення від «наркотичної» норми. Відтак, на основі цього можна спостерігати дуже смішну картину, коли одні наркомани починають засуджувати інших, за те, що ті отримують неправильний кайф, який видобувають неправильні «бджоли».

«Якби ж море було пивом!!!»

Якось я завела суперечку з одним своїм співробітником на пивну тему. Чоловік близько п’ятдесятилітнього віку запевняв мене, що пиво – це невинний, практично безалкогольний напій, двома літрами якого можна сміло почастувати себе під час вечері, і навіть перехилити кухоль за обідом, серед робочого дня. «Та це – просто компот», – засміявся мій співрозмовник. Я навела йому статистичні дані, за якими в Україні процвітає пивний алкоголізм серед підлітків 13-14 років, і який за своєю шкодою нічим не поступається перед залежністю від міцніших напоїв. У відповідь він безцеремонно розсміявся мені прямо в обличчя, і додав із виглядом царя Соломона, стомленого безглуздою бесідою: «Та що ти слухаєш тих дурнуватих статистів, який там пивний алкоголізм. То дійсно якийсь п’яний написав. Ось тобі досвід живої людини – я  п’ю пиво вже 30 років, майже кожен день, і, як бачиш, не страждаю від залежності. Колись, в добрі часи, український козак одним махом перехиляв три літри медовухи і не ставав алкоголіком. Ось, яке в нас сильне генетичне коріння».

В ці дибати час від часу вклинювався наш спільний знайомий, який повністю підтримував мого опонента, і мало не крутив біля скроні, коли звертався до мене.

«Так, пиво – це круто. Його п’ють успішні люди, ковалі свого життя, які досягають успіху. Пий пиво, будь вільним і сильним», – голосить нам реклама вустами зірок шоу-бізнесу та спорту. «Так, це правильний наркотик, підсядь на нього, будь на гачку», – звучить той самий зміст  іншими словами.

Історія номер 2. Прихована залежність

Один знайомий мого знайомого пішов на прощальну вечірку, присвячену його доброму другові, який наступного дня вилітав за кордон на невизначений термін. Але, на здивування усіх присутніх він «витримав» тільки 10 хвилин, сказав своєму близькому товаришеві: «Щасливо, бажаю успіху», і побіг додому. Причина його вчинку відкривається в наступних словах: «Розумієш, по телебаченню йде остання серія мого улюбленого серіалу. Я дивився його майже рік, тому якщо на власні очі не побачу, чим все закінчилось, просто не витримаю». Ну чим, не наркозалежний?! Просто замість шприца його пальці стискають пластмасовий пульт, а це не так вже й лякає.

Існують різні види наркоманії: одні супроводжуються чітко вираженими хворобливими симптомами, і вбивають наповал через декілька років, або й місяців, в той час як інші протікають майже непомітно, і здавалося б практично безболісно, відтягуючи «останній акорд» на пізніше.

Якщо від усіх наркоманів вилучити предмет їхньої залежності (чи-то білу смужку героїну, чи нову модну сукню, куплену на літньому розпродажі), вони мало чим відрізнятимуться один від одного у своїй поведінці. У всіх почнеться ломка, тільки у кожного своя. Спробуйте сказати жінці, яка присіла на черговий «мильний кайф» і вже давно живе життям Донни Хосіти, а не власним, що від сьогодні її улюблений телесеріал – поза законом. Або вирвіть брутально з рук каво-маніяка горнятко міцної кави, пояснивши, що від тепер вживання бадьорого  напою серйозно каратиметься. До слова, варто зробити екскурс в період «сухого закону», під час якого більшість людей ладна була віддати півжиття за одну пляшечку контрабандного спиртного. Це сьогодні, маючи необмежений доступ до алкоголю, ми відчуваємо себе повністю від нього незалежними. Але, щоб сталося, якби завтра з прилавків магазинів зникла остання пляшка??? Мабуть, той, хто ще вчора кричав, що пиво – це компот, першим кинувся б на пошуки прихованих складів пінного напою.

Нам постійно кажуть: дивись, це «добре», а це «погано», це «правильні» люди, а це – «неправильні», цей наркотик можна вживати, а цей – ні в якому разі, і ми ведемось на чужу правду, як сліпі кроти.

Варто пам’ятати, що кожен наркотик спотворює реальність в залежності від сили своєї дії, а той, хто часто звертається до його магічної сили, насправді підсвідомо прагне вирватися із звичних декорацій хоча б на якийсь час. І відповідно до того, наскільки сильно людину задовбала її реальність, настільки й сильним буде наркотик

Тому, не зважаючи на те, що у вас в руках сьогодні – граната чи вибухівка уповільненої дії – причина одна й та сама, і результат відповідно буде однаковим.