Існує таке поняття як «синдром жертви», яке у популярній психології більше відоме під назвою «стокгольмський синдром». Під цим терміном розуміють взаємну або односторонню симпатію, яка виникає між жертвою і агресором. В історії відомі шокуючи факти, коли заручники співчували своїм поневолювачам, виправдовували їхні вчинки і навіть починали ототожнювати себе з ними, переймаючи їхні ідеї та вважаючи свою жертву необхідною для досягнення «спільної» мети. Після визволення деякі заручники навіть починали сумувати за втраченим зв’язком, який у них «зав’язався» із нападниками.
При цьому варто зауважити, що таке парадоксальне явище, як «синдром жертви» може виникнути у різних сферах, на різних площинах, починаючи від політичних, масштабних відносин і закінчуючи вузько-побутовими.
Читаючи про «стокгольмський синдром», я мимоволі подумала про те, наскільки яскраво це поняття ілюструє стосунки між Україною та Росією, які протягом останніх 20-ти років вражають здоровий глузд своєю хворобливістю. У цьому контексті Росія, спадкоємиця СРСР, виступає у ролі негласного агресора, який давлячись власними імперіалістичними амбіціями, не втомлюється розробляти нові плани захоплення, в той час як Україна – це лише несвідомий заручник, якого нарешті визволили із затяжної облоги, але, на диво, він не проти туди знову повернутись.
Як показує історія, українці завжди боролися за Свободу своєї Батьківщини, але коли вони нарешті її отримали, то занадто вже швидко почали скиглити, сумуючи за «добрими колишніми часами». Ревні націоналісти, які ще вчора били себе в груди по накрохмаленій вишитій сорочці та гордо піднімали жовто-блакитний прапор на головних площах України, сьогодні понуро сидять у своїх маленьких задушних кухнях, згадуючи із ностальгією радянську добру ковбасу, дешеве масло та декілька тисяч рублів на ощадній книжці, які канули в Лету. Відтак, напрошується абсолютно природне, логічне запитання: «У чому ж справа?» Невже кілограм смачної московської ковбаси здатен переважити сто років боротьби за незалежність, тонни людських жертв та ні з чим незрівнянне відчуття власної свободи? І в такі моменти хочеться сказати: «Люди, не ковбасою єдиною!».
Безумовно, Україна мала достатньо часу, щоб полюбити та ототожнитись зі своїм загарбником, який «по-братському» називав її своєю «молодшою сестрою», ховаючи за спиною, на всяк випадок, заряджений пістолет. Адже 80-річна радянська стратегія, яка вправно видавала поневолення за двосторонній взаємовигідний союз братніх народів, була розроблена найвправнішими «ілюзіоністами» того часу і досконало підтримувалася їхніми найкращими учнями. Тому, з однієї сторони, зовсім не дивно, що наші діти та батьки часто тужать за «тими добрими часами», коли всюдисуща комуністична партія впевнено вела їх за собою під червоним стягом, даруючи усім однакову, примітивну стабільність та винагороджуючи «особливо покірних» блискучими медалями. В таких умовах вони відчували себе впевнено та захищено, хоча насправді ніхто нікого не захищав, а лише пильно стежив, аби несвідомі заручники не переступили чіткі межі невидимої в’язниці.
Та коли великий «політичний Фантом» розчинився у повітрі і залізна завіса нарешті піднялась, люди, які жили за непроглядною радянською ширмою, відчули себе повністю беззахисними та розгубленими перед просторим світом, який в один голос вітав їх із визволенням від політичної узурпації. Обдурені, обдерті до нитки, позбавлені усіх заощаджень, без відчуття стабільності та чіткого плану на майбутнє – саме такими постали «братні народи» перед чужими обіймами «нового світу», після розпаду СРСР. Натомість вони отримали Свободу. Але, від кого і для чого? Відповідь на це питання для більшості з них й досі залишається незрозумілою. Їм здалося, що їх покинули напризволяще – їх перестали вести за собою, а вони, за іронією долі, не вміють самостійно прокладати маршрут.
Тому частково їхню ностальгію можна виправдати. Але, мене дивує інше. Коли ще зовсім молоді, юні люди, які знайомі з Радянським Союзом виключно завдяки підручникам з історії, починають підхоплювати цю ж саму «жалібну пісеньку», неначе плакальниці на похороні абсолютно незнайомої людини.
«Ковбасний синдром», або «повний розковбас»
Одна моя знайома не пропускає нагоди, щоб потужити «за добрими радянськими часами». «От колись добре жилось, – починає вона завжди з однієї й тої самої фрази, – морозиво «Пломбір» коштувало 27 копійок, зошит в клітинку – 3, а яка ж дешева і добра була ковбаса!!!». Співаючи дифірамби Радянському Союзу, моя знайома випускає з уваги, що в той час середня зарплата становила 80 рублів, полички магазину завжди пустували, через постійні дефіцити люди півжиття проводили у чергах, і лише той, хто, як кажуть, був «при трамваях», міг дістати пару модних джинсів чи якогось смаколика. Звісно, більшість радянських громадян умудрялися відкласти на ощадну книжку вражаючі суми грошей. Але, якби зараз асортимент усіх продуктових магазинів зменшився б принаймні в декілька десятків разів, а вся фешн-індустрія перейшла в руки державної фабричної монополії, то гадаю, людям вдалося б зекономити не менше.
Мені справді смішно слухати, коли мої однолітки, або навіть молодші від мене «нові українці» тужливо згадують радянські часи, неначе очевидці небувалого чуда, яке більше ніколи не повториться. Оскільки все, що я пам’ятаю з того періоду, це: темно-синя шкільна форма, яка нестерпно «кусала»; червона зірочка на грудях із портретом молодого Ілліча ( ну, не встигла я стати піонером, хоча дуже цього хотіла); вишневі сандалі, довгокоса лялька у радянському національному строї, брила шоколадного масла на столі та кольорові кульки на перше травня. Відтак, мені стає цікаво, звідки у їхніх головах беруться усі ці думки та переживання, адже насправді вони їм не належать?
Але завдяки вищенаведеній «народній творчості», СРСР тепер завжди асоціюватиметься для мене, в першу чергу, з «великою палкою московської ковбаси», яка постає «головним героєм» у всіх розмовах та спогадах про «колишні добрі часи». І, чесно кажучи, в цей момент мені стає навіть трохи сумно, оскільки я ніяк не можу пригадати її легендарного смаку.
Відтак, у мене напрошується кумедне запитання: «Що спільного між ковбасою і Радянським Союзом?» А відповідь дуже проста: це – люди, які ніяк не можуть їх відпустити.
Та якщо вже бути до кінця відверто, то Радянський Союз нагадує мені гігантську фабрику клонів, які на виході з конвеєра отримували однакові сценарії життя, однакові мрії, цілі, бажання і потреби. Кожному видавався пайок з ідентичним наповненням, щоб уникнути серед сірої маси зайвих конфліктів. Усі однаково думали, однаково одягалися, жили в однакових квартирах, наповнених ідентичними меблями, їздили на однакових машинах, зажди їли одне й те саме, ходили на стандартні однакові роботи, отримували однакову зарплату, за однаковим стандартом святкували, одружувалися, родили дітей і помирали. І за всім цим наглядав новоспечений Бог, Комуністична партія, яка пильнувала, щоб ніхто не відхилився від «сценарію», від «норми», від «утвердженого стандарту».
Вибір? Ніхто не знав, що це за слово. Та й навіщо? Адже усі були переконані, що живуть в найкращі країні світу, водночас не маючи жодної можливості перевірити правдивість цього лозунгу.
СРСР – це була особлива в’язниця, без металевих решіток на вікнах та тяжких засувів на дверях, але тим не менше, ніхто не мав права покидати її бетонних стін. І саме за нею тужать більшість «колишніх в’язнів». Скажете, бувають і гірша «тюрми». Не заперечую. Але, чи можна вигадати гіршу в’язницю ніж ту, яку людина із вдячністю приймає?
Відтак, з огляду вищенаведені думки, стає очевидно, що Україна – це просто жертва із високо розвинутим «стокгольмським синдромом», але найгірше те, що даний психологічний розлад ніхто не спішить лікувати, недооцінюючи його руйнівних наслідків.
Публікації
