Мені пригадався старий анекдот:
Прокидається якось чоловік зранку і думає, сумно зсунувши брови над переносицею: життя – повне лайно! Жінка – гуляща, діти – невдячні, теща – «змія підколодна», а я – круглий невдаха. Збоку біля його ліжка стоїть невидимий Ангел і записуючи все у блокнот, каже: чоловіче, ну скільки вже можна одне й те саме замовляти?
Смішно, чи не так? Але найсмішніше в цьому анекдоті те, що нічого анекдотичного в ньому немає, лише – гола правда, завуальована у нехитрій викривальній формі.
Життя схоже на довгий ланцюжок різноманітних подій, які міцно спаяні між собою нашими емоціями, словами, вчинками, бажаннями та обов’язками. Кожен наступний день приносить з собою нові можливості, або втрати; нові зустрічі, або розставання; успіх, або невдачу; сміх, або сльози; радість, або розчарування. І впродовж цієї нескінченної низки подій, нас ніяк не відпускає одне прадавнє запитання: Хто ж за цим всім стоїть? Хто ховається в закуліссі, за червоною, важкою завісою, час від часу визираючи у непомітну щілину між щільно завішаними оксамитовими шторами? Хто пише всі сценарії для п’єси під назвою «Життя», і Хто так вправно смикає за мотузки, змушуючи акторів смиренно виконувати відведені їм ролі? Хто усіх карає і милує, направляє і зводить зі шляху.
Читаючи на сцені чергову репліку, ми крадькома кидаємо у бік «театральної завіси» несміливі погляди, в поті чола трепетно фантазуючи над тим, як виглядає головний винуватець цього дійства. Ми так довго мудруємо над запитанням «хто Він?», що навіть не уявляємо, якою простою може бути відповідь. Тому, якби людині все-таки вдалося проникнути у «святая святих», у «закулісся», єдине, що вона б там побачила, було б її власне відображення у дзеркалі. Можливо, вона б розчарувалась, можливо, навпаки – зраділа б – важко сказати напевне, адже неможливо спрогнозувати не прогнозоване.
Так, людина творить свій власний світ за аналогією Творця, який створив її за своєю подобою. Але годі вже про високопарну філософію, перейдемо безпосередньо до реальних прикладів з життя.
«Місце, де зарита собака»
Не так давно один мій добрий товариш «нахапався» протягом трьох днів декілька штрафів за порушення правил дорожнього руху та парківку у недозволеному місці. Нічого подібного з ним раніше не траплялося, оскільки він завжди водив авто доволі акуратно, відтак під час такого «штрафного періоду» був сам не свій від злості, скаржився на відсутність справедливості і проклинав усіх гаїшників. «Що за чортівня зі мною відбувається? От «гади», причепились до мене, як п’явки», – не вщухав повторювати він. Наступного ранку мій товариши розпочав свій день із стабільної ненависті до гаїшників, мудруючи над тим, як дати раду зі всіма штрафами. І що б ви думали? Під вечір його нагородили ще одним – знову за парківку у недозволеному місці, хоча до того він завжди там паркувався.
Чесно кажучи, після цього я боялася з ним зустрітись, але, як виявилось, даремно. Адже при зустрічі він усміхнувся і сказав мені: «У цій ситуації я зрозумів лише одне – якщо мої думки та емоції не змінять свого русла, то до кінця життя працюватиму лише на оплату штрафів». Ми від душі посміялися і «прокляття» відступило само собою.
Приблизно рік тому я разом із групою людей виробляла деякі еміграційні документи. Все йшло чудово, аж поки одного світлого дня у рамках цього процесу зі мною не відбував маленький прикрий інцидент, який не зважаючи на мініатюрні розміри своєї складності, страшенно зачепив мене «за живе». Все доволі швидко залагодилось, але я чомусь ніяк не могла відпустити ситуацію, тому все ще палаючи від обурення, почала обзивати працівників еміграційної служби ідіотами, тупоголовими, психами і так далі. Я настільки вжилася в роль ображеного громадянина, що від тоді мало не щодня згадувала їх «не злим, тихим словом».
Через декілька місяців настав час істини і усі мої знайомі отримали необхідні документи, а я – «велику дулю» і купу проблем. З моїми документами відбувалася справжня містика, яку не міг збагнути ніхто. Я отримувала їх на доопрацювання тричі, і кожного разу причина вражала своєю оригінальністю: спершу мені сказали, що в одній графі не вистачає хрестика; потім, що хрестиків забагато, а замість підпису має стояти печатка; третій раз виявилось, що печатки взагалі не потрібно, хоча водночас все ще бракує два підписи і однієї галочки. І це при тому, що мої документи були аналогічно оформлені порівняно з документами інших людей, тобто так, як вимагає стандарт. Мій адвокат запевняв, що за всю свою практику стикнувся з таким вперше. «Знаєш, мені здається, що там, у еміграційній службі, хтось справді зійшов з глузду», – резюмував він.
І тут я пригадала, як обзивала усіх ідіотами та психами, і мені стало страшно. Я уявила собі Ангела, який наче у вищезгаданому анекдоті, стояв у цей момент поруч мене з блокнотом і ручкою в руках і записував: «Усі – ідіоти. Як скажеш! Буде виконано!» Після того я пообіцяла собі більше не обзивати людей такими словами, принаймні тих, від кого безпосередньо залежу.
Одна моя подруга вже цілий рік перебуває у виснажливих пошуках роботи – і все безрезультатно. Удача постійно вислизає з її рук, не зважаючи на численні спроби. Не допомагає нічого, ані гарний вигляд, ані рівень IQ, ані диплом престижного університету США, рік навчання якого коштує 40 тисяч доларів. Коли мова заходить про чергову співбесіду, не має значення, минулу чи майбутню, її «пісенька» насичена стабільно незмінними словами: все погано, економіка розвалюється, робочих місць не вистачає, рівень безробіття лише зростає, всі роботодавці – придурки, везе тільки ідіотам. Ненавиджу усіх!».
Водночас пригадую, коли вона ще вчилась в університеті то постійно говорила: «Здобути навчання – не дуже хитра штука, а от знайти роботу – це вже серйозна проблема. Я постійно думаю про те, що не зможу отримати роботу. Навіть не знаю, як тоді сплачуватиму кредит за навчання». Ну що ж, виявляється, її Ангел також у цей момент не зівав…
Якщо добре подумати, таких випадків набереться, як кажуть, «вагон з причепом», але все життя в одній статті не перекажеш. Хоча ще на два класичні випадки місце знайдеться.
Перший. Мабуть практично кожен з нас хоча б раз в своєму житті їхав в тролейбусі чи в трамваї «зайцем», і мабуть, в більшості випадків, як на зло, саме тоді серед пасажирів, неначе перевертень з’являвся контролер. В цей момент «серце втікало в п’ятки» і ви починали клясти «закон підлості». Але повірте, він тут ні до чого. Невже ви думаєте, що вищі сили карають вас таким чином за порушення певних суспільних правил? Звісно, ні, оскільки їм на них наплювати. Вся справа лише у вас. Дозвольте дещо спитати. Зайшовши у трамвай без квитка, про що ви думаєте? Не помилюсь, якщо скажу, що всі думки в цей момент спрямовані на те, як би уникнути зустрічі з контролером. Але, не зважаючи на те, хочете ви його побачити чи ні, ви все одно про нього думаєте, відтак притягуєте його персону до себе, неначе магнітом.
Другий приклад. Ви готувалися до екзамену в поті чола, вивчили всі білети, окрім одного, останнього, 125-го, на який вже не вистачило ні сили ні часу. Розвиток подій передбачити не важко: звичайно вам попадеться саме той єдиний білет, в якому ви – повний профан. Як таке могло трапитись? Це наче виграти в лотерею навпаки, витягнувши з паперової когорти саме той листочок, якого найбільше не бажаєш. Невже в такий спосіб вищі сили знову покарали вас за нестаранність та лінь? Звичайно, ні! Просто, йдучи на екзамен, єдине про що ви думали, був той лиховісний 125-тий білет, який улещений такою увагою, сам скочив вам до рук.
Думки і слова – це велика сила, яка сягає самих Небес, підхоплена «горобцями», яких вже не спіймаєш. Ви можете погоджуватися з цим, або не погоджуватися, вірити, або не вірити. Діло – ваше. Але наступного разу, думаючи про щось погане, дайте волю своїй фантазії: уявіть собі Ангела, який в цей момент може стояти поруч з блокнотом і ручкою в руках, записуючи кожне ваше слово, кожну думку, як прямий наказ до виконання.
Публікації
