– Чому це ви такі щасливі? – несподівано спитав мене чоботар, коли я простягала йому своє улюблене взуття, яке потребувало негайної реанімації. Це запитання подіяло на мою свідомість, як удар дефібрилятора. Мене добряче трусонуло, від чого привітна посмішка плавно сповзла з обличчя аж у замшеві черевики. Я обережно озирнулася довкола і розгублено перепитала:
– Ви до мене звертаєтесь?
– До вас, а до кого ж іще, – промовив чоботар. При цьому він так загадково усміхнувся, що вигину його вуст позаздрила б сама Джоконда. – Ну то що, скажете мені, чому ви такі щасливі? – повторив майстер, не даючи мені часу оговтатись від потужного розряду.
– Та…просто так, – відповіла я, знизуючи плечима.
– А чи знаєте ви, панянко, що «просто так щаслива людина» викликає у пересічного галицького індивіда глибоку підозру? Йому здається, що у «просто щасливої людини» бракує потрібних клепок в голові, або вона просто нездужає на «синдром вар’ята», тому «таким щасливцям» місце у дурдомі, – резюмував знавець людської психології із чоботарським молотом в руках.
– То під який діагноз підпадаю я? – перепитала з цікавості, краєм вуха прислухаючись, чи не мчить вже за мною карета швидкої допомоги із парою накрохмалених гамівних сорочок.
– Та ні, я бачу, що ви – нормальна, –промовив він. – Але більшість «присяжних» із задоволенням винесла б вам інший вердикт. Річ у тому, що люди вважають, ніби для щастя обов’язково потрібна поважна причина, а причин для радості, як відомо, в Україні не дуже багато, не говорячи вже про «щастя просто так». Не вірите мені, – після короткої паузи додав філософ-закамарник, – роздивіться довкола, поспостерігайте за людьми і вам все стане зрозуміло.
Вийшовши з майстерні мені здалося, що я побувала у вігвамі, де під дією їдкого запаху суперклею, виправленої шкіри та монотонних ударів спец-інструментів заново розплющуються очі. І я подумала, невже й справді для того, щоб бути щасливим необхідний пред’явити відповідну причину свого щастя, яка обов’язково повинна світитися у загальносуспільному реєстрі? Такий собі негласний дозвіл більшості на особисте щастя окремого індивіда. Це наче довідка від психіатра: «він щасливий, бо купив нову машину». Так, це правильно, це всім зрозуміло. – А ти чому такий щасливий? – Та просто так, бо небо синє, листочки зелені, і я їх можу бачити. Відповідь неправильна. «Ви помилилися!» – висвітилося на табло яскравими буквами. Червона картка і з поля. У ваших генах ідентифіковано грубий брак, а в особистій програмі світосприйняття – невправну помилку Творця. Для вас реаліті-шоу закінчене. Ваша команда проголосувала проти вас. Ви – слабка ланка. Цікаво, коли ми встигали докотитися до такої витонченої тоталітарщини?
Я озирнулася. Навколо снували люди: понурені голови, прісні обличчя, зашторені очі і навіть тіні на посмішку. Кожен з них, як великий корифей Тарас Шевченко гадав тяжку думу, але дивився при цьому не в небо, а в землю, і бачив лише один квадратний метр під своїми модними черевиками. У кожного в голові крутилася своя карусель буденних клопотів. Мабуть їх вже нудило від невпинного кружляння, але водночас ніхто не наважувався першим злізти із неіснуючого коника, виліпленого з власних відходів. Вони дивилися в нікуди, чи то пак – на кіноплівку щоденних проблем, яка пробігала перед самими очима, затуляючи весь світ. У них було своє кіно, свої мультики, свій сурогат справжньої реальності, в якім і щастя штучне і його причини – вигадані. Перед ними я б точно не ризикнула бути «щасливою просто так». А, можливо, вони й самі такими бувають, просто також відвідали взуттєву майстерню за рогом, як і я?
Талант прихованого мазохіста
З такими думками мене занесло у салон краси, куди приходять на сповідь частіше ніж до церкви. Хто-хто, а висвітлена супрою перукарка чи навіть косоока манікюрниця краще орієнтуються у гріховних коморах людського єства ніж будь-який сучасний священик. Ото вже була сповідь!
Я пробула у салоні лише 15 хвилин, але за цей час встигла почути декілька заїжджено-страждальних історій, на непохитності яких в основному й тримається дружба заміжніх жінок. Напевне, якщо в якогось сучасного телесценариста – одибілювача народних мас настає творчий колапс, він біжить у найближчий салон-перукарню за черговою дозою негативчика. Він підслуховує абсурдність людського страждання, пише про це, на основі цього знімають популярне «мило», люди його дивляться і ще більше страждають. А в результаті налагоджується ідеальне безвідходне виробництво доступного людського горя. Якби ж працівниці модних цирулень та їхні клієнтки про це знали, могли б чесно вимагати свої дивіденди.
Даруйте за цей лірично-мильний відступ. То ж повернімося до наших «псевдо-мучениць».
Манікюрниця, копирсаючись у кутикулах чергової «раби Божої», з аналогічним завзяттям по шматочках викроювала образ своєї гадюки-свекрухи. «От корова, – смаковито промовила вона, – думає, що я приворожила її сина. Каже, ніби я йому щось поробила, бо він тільки мене слухає. Як же вона мені печінки виїла. Якось ми з чоловіком навіть хотіли винайняти окрему квартиру, але шкода зайві гроші викидати». В унісон своїй колезі по цеху інша майстриня скаржилася на свого благовірного. Мовляв, «гад ще той!». Вже тиждень сидить вдома, після того, як вивихнув плече. «Каже й досі болить, – гнівно вибухнула вона, – але я йому не вірю. Симулянт нещасний! Всю середину мені вже вижер. А я йому кажу: а що мені жерти, ти подумав?».
– Та всі ті мужики – козли, – вставила своїх «п’ять копійок» невизначеного віку жіночка, яка, здавалося, весь той час дрімала поки їй робили яскраво-червоний педикюр.
– Так, так, козли, однозначно! – одразу ж підхопили усі, ніби приспів невмирущої народної пісеньки.
Усі, без винятку, демонстрували своє висококалорійне «фе», ремствували, робили «щирі зізнання», кладучи руку на серце з правої сторони. Але у їхніх промовах не було каяття, відтак це мало скидалося на сповідь. Така словесна діарея більше нагадувала неусвідомлену садо-мазохічну розправу над самим собою. Вони, неначе самі смоктали в себе кров. Своїми іклами впивались у власну сонну артерію і пили-пили-пили, думаючи що неабияк при цьому очищуються. Але ж як воно їм добре йшло! Як смакувало!
Жінка на вулиці, штовхаючи перед собою візочок з немовлям, сварилася по телефон зі своїм чоловіком. «Та, щоб нормально прожити, – кричала вона, – потрібно мінімум 100 гривень в день. Я витрачаю набагато менше, а ти ще смієш звинувачувати мене в марнотратстві. То заробляй більше!» Обабіч цієї сценки, розгорталася інша театральна мініатюра: водій виганяв з маршрутки пенсіонера. «У мене теж грошей немає, – волав розгніваний шофер зніченому дідусеві, – що за напасть, одні пенсіонери їздять. У вас сьогодні якийсь парад, чи що?»
В аптеці молоденька фармацевт із виглядом томної дами, близької до втрати свідомості, посвячувала свою напарницю у деталі трагедії ремонтного масштабу. Мовляв, цей клятий ремонт витягує з неї всі гроші і нерви, а будматеріали так невпинно дорожчають, до того ж нервові клітини не відновлюються.
– Мені здається, що не доживу до його закінчення, – відраховуючи здачу, гірко мовила дівчина.
– Та вже якось доживеш, – з глибинним розумінням трагічності моменту підбадьорила її подруга.
– Ой, не знаю, не знаю.
Поганий приклад – смертельно заразний
Куди б я не заходила хтось постійно на щось/когось скаржився, виказував незадоволення, сипав лайкою і гнівними поглядами, дратувався. Це було схоже на хворобливий флешмоб, невидиму інфекцію без встановленого штаму, пандемію ментальної сліпоти, яка поширюється у геометричній прогресії. Бо один негативно заряджений індивід лише за якусь годину може заразити декількох людей. Просто досконала біологічна зброя масово ураження.
Але найбільше мене вразило те, що насправді їм подобалося бути хворими. Люди самі підставляли власні пики під їдкі бацили неформального вірусу. Адже в такому випадку, вони усі – однакові. Вони в одній струї. Можуть підтримати актуальні теми, через які валиться світ, знаються на сучасних тенденціях загального горя, розуміються на масовій моді страждання, а деякі з них самі можуть запропонувати нові проблеми «от-кутюр».
Звісно, до повного розуміння щастя, як такого, їм далеко, хоча у кожного є своє бачення, як його отримати. Але, оскільки мало хто усвідомлює, що воно насправді собою являє, то відповідно усі методи та засоби для його досягнення, апріорі є хибними. Так дивно: більшість з нас навіть не підозрює, що можна бути «щасливим просто так», хоча досконально опанувала мистецтво «як зробити себе нещасним без жодної вагомої на те причини».
Можливо хтось скаже, що я навмисне згущую фарби. Може й так, а може й ні. Зазвичай ми бачимо не далі власних зіниць, бо крутимо в голові свої мультфільми, але якщо їх вимкнути і роздивитися довкола, то таке враження, ніби дійсно вийшов з вігваму, або вігвам у тебе всередині. Помічаєш те, чого досі ніколи не зауважував. Щось жахає, щось навпаки зачаровує з новою силою. Але потроху ти починаєш розуміти: будь-яке справжнє враження, будь-яка реальна емоція того варта.
P.S. Бажаю, щоб кожен відшукав свою майстерню, яка знаходиться за рогом власної душі.
Публікації
