Тест на реальність

Скажіть, ви – реальні?.... Точно? Можете це довести? Але, так, по-справжньому. Здряпавши з себе нашарування ілюзій, наче пересохлу скарлатину з обличчя. Можете довести, що ваша реальність найреальніша, і ви не є звичайним стандартним кодом добре написаної програми, намальованим персонажем популярного мультфільму, голограмою чужого задуму, далеким відлунням незнайомого голосу, незрозумілим візерунком на воді, написаним сусідськими вилами? Як зрозуміти, що зараз ви не спите? Адже сон зазвичай не поступається реальності, яка в свою чергу нагадує справжній кошмар, з якого ніяк не вдається прокинутись. То, де ви зараз?

Як зрозуміти, що ви не є учасником «Шоу виродків»? Озирніться довкола, адже всі показують один на одного пальцем. Можливо, ви вже просто звикли до декорацій і змирилися зі своїм власним відображенням у дзеркалі, тому й не помічаєте справжньої суті речей? Як переконатись, що ви не є музейним експонатом постмодерністського сюрреалізму, що не має в собі жодного сенсу, окрім, як відвертати увагу відвідувачів від істинної краси? Як усвідомити, що ви не товар в магазині з перебитим терміном придатності на обличчі та зміненими інгредієнтами всередині?  

Скажете, абсурд! Звісно, я – реальний! Мабуть Маріо із однойменної комп’ютерної гри мого дитинства так само думав. Якщо слово «думав» взагалі прийнятне в його ситуації.   

То, що таке реальність? Це те, що ми бачимо, чуємо, можемо понюхати, відчути на дотик? Чи, можливо, все набагато простіше та примітивніше і реальність—це лише набір сигналів нейронів головного мозку, адже відправною точкою реальності є наша свідомість, а не місце і час, де щось відбувається. А якщо так, то нас так само легко обдурити, як новонародженого сліпого цуцика.  

  Відповідно до давніх переказів, коли першовідкривач Колумб підходив до берегів Південної Америки, індіанці не одразу помітили його корабель, хоча судно перебувало в полі зору людського ока. Вони вдивлялися в горизонт, проте так і не бачили вітрильника, який вже заходив у бухту. І лише, коли команда висадилася на берег, перед місцевим племенем відкрилась повна картина. Свого часу цю історію жваво підхопили деякі науковці, зауваживши, що даний міф-переказ претендує на цілковиту правду, оскільки людський розум не сприймає те, з чим він не знайомий і чого не здатен пояснити. Якщо тогочасні індіанці  ніколи не бачили вітрильника, вони не знали, як його описати, а отже, у їхній свідомості його не існувало.

Як цікаво, просто, а головне – як зручно для тих, хто добре знається на нейролінгвістичному менеджменті. То ж уявіть на мить, чого ми тільки не бачимо! Адже вся справа лише у підсвідомій  грі слів та образів, які на свідомому рівні перетворюється в оточуючу реальність. Таку, яку треба, але не вам, а комусь.

З цього випливає, що соціальна реальність, в якій нас навчають сприймати навколишній світ і взаємодіяти з ним,— це лише важка декорація, в якій відсутня істинна дія. Таку реальність важко оцінити зсередини, якщо ти живеш серед інтелектуально-морального випорожнення, яким тебе щоденно фарширує суспільна м’ясорубка. Вона перемелює все на своєму шляху: кістки, ідеї, почуття, і засовує цю суміш у всі живі дірки. А крутить її спіраль освітньо-виховна система, яка покликана звузити людську свідомість, ставши посередником між людиною і світом. Мовляв, для чого вам самостійно пізнавати реальність!? Не дай боже, ще все зрозумієте. Тому, ось вам в руки готова картинка: прийнятні форми, досконало виведені прямі лінії, гострі кути, правильно заретушовані тіні – насолоджуйтесь панове! Відтак, освіта — це анестезія, процедура введення наркотичної речовини, яка притупляє нашу чутливість, паралізує мозок, сковує поведінку, звужує свідомість.  А для того, щоб все спрацювати, залізо, як-то кажуть, треба кувати гарячим. Іншими словами, починати треба з малечку. Для цього й існують ясла, садочки, школи і так далі, аж поки хтось не зажене грубого цвяха у вашу домовину.

За тобою завжди пильнуватимуть, дивитимуться, щоб не зіскочив з гачка загальноприйнятної реальності, яка повинна бути єдиною для всіх. А насправді вона лише одна з багатьох, в якій нам дозволять бути, і якщо ми знаходимо ключі від інших, то краще про це мовчати, оскільки в іншому випадку, тебе привселюдно висміють як божевільного клептомана. І не отямишся, як вже сидиш у комфортному кріслі напроти кваліфікованого спеціаліста, який намагається втиснути тебе назад у відповідне реалістичне обрамлення, з якого ти ненароком викотився. Адже застиглі персонажі з фото-рамок повинні знаходитися там завжди. Це їхнє призначення, і чим правдоподібніше вони усміхатимуться, тим швидше хтось купиться на рамочку.

Яка страшна реальність. Що вона може тобі дати? Лише одну стандартну роль, під яку попадає більшість гомо сапієнс. Кожного дня такі люди займаються однаковими справами. Вони прокидаються і стрімголов, один на перед одного, женуть, намагаючись першими вистрибнути на біжучу стрічку конвеєра, де вони перетворюються на запрограмованих клонів, виконують чужі накази, що, на переконання більшості, робить їх справжніми людьми. Їм дають фальшиві мрії, бажання та інші штучні замінники природних відчуттів лише для того, аби вони забули, чого хочуть насправді. І вони приймають це з вдячністю, з поклоном, навіть із відчуттям провини через те, що не заслужили такого щедрого подарунку. Такої реальності ви прагнете? А можливо ви вже в ній?

Тепер, переконайте мене, що ви – не «Маріо». А краще, переконайтесь в цьому самі. І коли під час цього експерименту стане очевидним, що кожен наступний день схожий на попередній, в голові дзвенить від одноманітних  звуків та думок, і ви постійно долаєте одній й ті самі перешкоди – то може варто нарешті зупинитися і пошукати джойстик від власного життя. І якщо він не у ваших руках, подумайте, коли ви його випустили і чому? Звісно, в пориві одкровення можна просто висмикувати провід живлення. Так робить багато «комп’ютерних героїв», які себе усвідомили. Але, не варто поспішати. Пограйте ще трохи, тільки цього разу  за власними правилами.   

Пекло для Бога

      Існує одна стара легенда, яка голосить, що Бог створив Землю і все живе на ній із невимовної самотності. Але це не принесло йому бажаної розради, відтак, після довгих роздумів скопіював він людину зі своєї подоби, щоб було з ким на рівні поговорити і розділити земну красу. Не знаю, не знаю…, можливо потім Творець не раз пошкодував про свій нерозсудливий вчинок, на який він зважився у хвилину недопустимої слабкості, оскільки тепер людські створіння мало чим відповідають первозданному Божому задуму.

     Ось так, змоделював нас Великий Архітектор за найвищим божественним стандартом, а ми в темпі вальсу умудрилися перетворитися на безпросвітне бидло, безлике стадо, яке систематично робить «нальоти» в церкву з вимогою за п’ять гривень отримати відпущення гріхів та три міхи щастя «на рило». Чому нальоти, а тому, що сьогодні наші молитви більше схожі на нескінченну низку безсоромних вимагань, ніж на святе таїнство розмови з Богом. Ми постійно щось просимо, клянчимо, висуваємо Творцю абсурдні ультиматуми, даємо безглузді обіцянки, звинувачуємо в особистих невдачах, які лише базуються на власній неосвіченості та ліні, кидаємо на тацю декілька пожмаканих купюр з надією купити дешеву «індульгенцію», несвідомо відбуваємо службу Божу, щоб продемонструвати модну спідницю, а вкінці зібрати нові плітки, і при цьому щиро переконані, що все це – прояв глибокої віри справжнього християнина. 

     І як Його ще не знудило від цього спаму? Хоча, ні, декілька разів таки не витримав: льодовиковий період, всесвітній потоп, виверження Везувія, холера і ще декілька заходів масового щеплення проти «людської бактерії». Бо ми вже давно перестали бути людьми, перетворившись на вірус масового ураження, на інтелектуальну заразу, яка тільки множиться і гадить, засмічуючи навколишній простір і час. Але, як показує досвід, жодна з вищенаведених антивірусних програм особливо не допомогла. Одні кажуть, що все це безпосередньо Його господніх рук діло, інші запевняють, що програма під назвою «Земля» сама час від часу дає необхідний збій, перезавантажується, запускає себе заново, струшуючи різноманітний біологічний непотріб. Як би там не було, виявіть до Всевишнього поблажливість, адже Він створив вас за своєю подобою, відтак також має дещо людське – безмежну любов до своїх дітей, яка часто перетворюється на його особисте пекло.

    Так, не солодко Господу тепер приходиться. Мало того, що люди перестали бути людьми, тепер вже не поговориш з ними як з рівнею; ще й Йому кардинально поміняли імідж.

«Церковь и Бог – близнецы-братья»

  В п’ятому чи шостому класі нам ввели новий предмет «Катехизис», який читали монахині з району. Пам’ятаю, з приводу цього в мене виникли доволі суперечливі почуття: з одного боку, цікаво було послухати про Господа, особливо після радянського застою, але щось в цих розповідях і манері викладання аж ніяк не клеїлося.

     На першому ж уроці одна монахиня спитала учнів прямо в лоб: «Хто вірить в Бога?» Це запитання прозвучало так, ніби йшлося про безапеляційну силу Комуністичної партії, а не Всевишнього, відтак більшість дітей лише зніяковіло переглянулись. «Піднімайте руки, не соромтесь, -- продовжила «наречена Христа», -- бо хто не вірить в Бога, той потрапить прямо в пекло, тому ми прийшли до вас, щоб показати дорогу до Раю». Налякати учнів їй вдалося, і в класі одразу з’явився набожний ліс рук.    

    Потім ми вчили молитви, розповідали їх перед всім класом і нам ставили за це оцінки. «Ісусові не дуже сподобалася твоя четвірка за знання «Отче наш», -- резюмувала монахиня, або: -- «Ти засмутив Господа цією трійкою, «Вірую» можна було б вивчити і краще». Також нас змушували ходити до церкви, а список халявщиків щопонеділка вивішували на шкільній дошці оголошень. «Хто вже посповідався?» --  звучало стабільне запитання перед великими церковними святами. – «Поспішіть, бо в останні дні сповідаються найбільші грішники, потім подивимося, чи є такі у нашому класі». Загалом складалося таке враження, ніби одну ідеологію замінили іншою, аби чимось заповнити вакуум в дитячих головах, і через два роки такої науки я почала ненавидіти урок «Катехизису» на рівні з фізкультурою. 

    Із вчень монахинь, які базуються на християнських церковних догмах, я зрозуміла, що Бога треба сильно боятися, оскільки він жорстоко карає неслухняних, ми всі – його раби, відтак суть нашого земного життя полягає в тому, щоб славити його ім’я, приносити жертви і через страждання рачкувати до Царства Вічного. Ну що ж, з цього випливає, що Бог – це егоїст із запущеним «синдромом Нарциса» та чітко вираженими антигуманними нахилами задавненого садизму, який створив окрему планету, заселив її рабами, щоб забезпечити себе дифірамбами 24 години на добу, а того, хто відмовляється виконувати його вищу волю, Він жорстоко карає і відправляє у пекло на вічні муки, тобто іншими словами, -- у в’язницю строгого режиму, де над полоненими дозволено знущатися і піддавати всіляким тортурам.

    Клас! Прикольний Бог вимальовується! Йому б до психіатра сходити, а не світом керувати. Ну, як Господь, який випромінює всеохоплюючу любов, може бути таким психом і садистом у відношенні до своїх ж власних дітей? Ні, Господь якраз тут ні до чого. Він не має нічого спільного з тим маразмом, який йому приписують. Просто в останні дві тисячі років у нього був кепський піарник – той самий дурисвіт, який придумав інквізицію і хрестові походи, поставивши під цими масовими акціями фірмовий підпис Бога, тільки самого Всевишнього забув про це повідомити. Так він працює й донині. От його б до психіатра і відправити.

«Тьорки по-церковному»

   Я ніколи не могла зрозуміти, чому для розмови з Господом, який є моїм творцем і вищим батьком, потрібен посередник у рясі? Невже він володіє якимось особистим каналом зв’язку зі Всевишнім, знає його персональний номер мобільного чи особисту електронну скриньку? Хто нагородив його правом відпускати чи не відпускати гріхи, адже це на пряму суперечить вченню Ісуса не судити інших? Чи має право залитий жиром батюшка, (що вочевидь є наслідком систематичних постів) який носить на руці золотий годинник за декілька тисяч євро і роз’їжджає на новенькому мерседесі, закликати парафіян до самопожертви та зречення земних благ в ім’я віри Господньої? І взагалі, цікаво, який сенс мають для Бога наші пожертви, що вимірюються в грошовому еквіваленті? Знати б, який курс на сьогодні Він встановив за наші гріхи? Але переживати не варто, адже священики за любки допоможуть вам в цьому зорієнтуватися.

      Як тільки подзвоню до своєї бабці в село, завжди чую про збори на церкву, і не по 5 гривень, а по сто-двісті, адже храм – це не те місце, де розмінюються на дріб’язки. Як каже одна моя знайома: «Пішов третій транш». А списки тих, хто з різних причин «не скинулися» в спільний котел, вивішують при вході до Господнього дому. Все так само як в школі, тільки учні вже давно виросли, але чомусь так і не порозумнішали. Цікаво, як би це прокоментував сам Всевишній?

     Сьогодні церковна інституція нагадує мені рекет, відтак, більшість приходить туди, як «на стрєлку» з Богом. Навідався до церкви, заплатив «бабло», пардон, вніс пожертву, перетер з батюшкою, і можеш йти спокійно додому, всі твої грішки розвіялися перед всеперемагаючою силою друкованої банкноти. А за нескромний додатковий гонорарник настоятель храму Господнього може висунути тебе в ранг святих і вибити пряму путівку до Царства Небесного. Ну чим не успішний бізнес: масові торги «індульгенціями», які є символічним відкупом від власної душі, узаконеним права на особисту нікчемність.

     Чи схвалив би Всевишній таку вакханалію, і вашу безпосередню участь в її болотному-смердючому місиві? Питання дуже особисте, а тому настільки незручне, як черевики, що на розмір менші. Та все-таки спробуйте в них трошки походити: обов’язково натрете болючі мозолі, а коли міхурі тріснуть і витече весь гній, тоді й міняйте взуття на більш незручне.     

Проти Дарвіна

Як важко бути людиною! От, наприклад, вовк. Йому легко бути собою. Він народжується вовком, таким і помирає, навіть якщо його виховали пухнасті рожеві пуделі. Його надовго не обдуриш, не заб’єш вовчі баки улесливим собачим скавчанням, не втримаєш печеними ласощами, адже рано чи пізно він все одно втече до лісу. Пощастило ж тварині – не докладаючи жодних зусиль, завжди знає, хто він і що йому робити. Не те що людина, постійно перебуває в лещатах всіляких сумнівів і так легко перетворюється з собаки у свиню. Взагалі, за життя людина приміряє різні іпостасі тваринячого світу. Та найважче чомусь їй втриматися саме у своїй рідній людській подобі.

Так, важко бути людиною! Тільки упусти момент, і не отямишся, як станеш козликом. І ніби нічого такого підозрілого не пив, не ликав з калюжі воду, а процес якось запустився. І якщо нічого з цим не робити, то непомітно для себе перетворишся на справжнього козла, що й жодна Оленка не допоможе. Бо це вам не казка, а справжнє життя, де козлів завжди вистачає, а брак в «оленках» тільки росте.

Хтось не з тієї калюжі п’є, а комусь варто зробити лише один необдуманий крок наліво і ти вже стала сукою. І ніби справно виконувала всі команди, тяжко працювала, щиро намагалася бути вірною. Кого ж тепер винити невідомо: себе чи невмілого дресирувальника?    

А ще є жаба. Ой-йо-йо-й! Від неї спасіння практично немає. Як вчепиться за горло, то сам нею стаєш. На очах зеленієш, розпухаєш, раз у раз висовуючи довгого липкого язика з надією вкотре щось перехопити. І якщо козла може порятувати Оленка, то справжню жабу перетворити  назад в людину практично неможливо. Навіть найпалкіший поцілунок принца не допоможе.

Також є змії підколодні, які люблять клубочитися на людських серцях, смердючі скунси, завжди охочі зробити комусь западло та багато інших представників тваринного світу, які заселяють фауну людської душі.

Та не зважаючи на те, що в людській натурі живе так багато «звірят», я не вірю в еволюцію! Нехай Дарвін тисячу разів перевертається у своєму гробі, нехай всі вчені світу назвуть мене єретиком, нехай мої переконання горітимуть у спопеляючому вогні холодних наукових доказів, я все-одно не повірю, що людина – це лише випадок, збіг незапланованих обставин, генетичний прокол, збій в досконалій системі під назвою Природа.

Уявіть на якусь мить, що ви – мавпа. Живете собі спокійно в гармонії з навколишнім середовищем, їсте банани, спарюєтеся за чистим внутрішнім імпульсом, виховуєте потомство відповідно до природніх законів, досхочу спите, відпочиваєте і займаєтеся лише тим, чим хочеться. І тут – бац!!! – несподівано у вашій голові зароджується щось абсолютно неконтрольоване, яке згодом назвуть думкою. І все. Пішло-поїхало. В якийсь момент вам стає нудно, з’являється відчуття, ніби чогось не вистачає. Вам хочеться більшого, а чого саме, ще не розумієте (варто зауважити, що відчуття невизначеності у людини так і не зникло, не зважаючи на тисячолітню так звану «еволюцію»). Ви не розумієте, коли це сталося, але ловите себе на тому, що щиро ненавидите свого сусіда по гілляці, якому перепало сьогодні на три банани більше. І хоча ви ситі по самі зав’язки, все одно продовжуєте його за це ненавидіти. Ще одна думка – і вам хочеться лише чужої самки, відтак починаєте заздрити тим, у кого вона є, бажаючи їм зла. Вам вже не подобається спати на дереві, прагнете більшого комфорту, а тому з’являється бажання керувати іншими, щоб вони його для вас забезпечили. З цього виникає брехливе відчуття вищості над іншими, вам вже не вистачає звичайних слів вдячності, натомість хочеться більш значущої винагороди, золота, грошей, поклоніння, влади. Ще одна думка – і ви вже вигадали колесо, запустили електричний струм, звели в небо хмарочоси і винайшли ядерну зброю, а всередині так і залишилися на тому перехідному етапі, коли хочеться чогось більшого, а чого саме незрозуміло.

Ну не повірю я, що з такої умиротвореної тварини, як мавпа ненароком вилізла така нелогічна істота, як людина. Ні, «homo sapiens» створили окремо – це я знаю точно, просто ще до кінця не розумію, хто саме і для чого. І тут мене назвуть єретиком на іншій стороні барикади. Та, байдуже, адже барикади зводять лише вузьколобі фанатики.

Я не вірю в еволюцію за Дарвіном, зате я вірю в еволюцію навпаки, яка полягає в тому, що ми не пішли від тварин, ми туди прямуємо. Роздивіться довкола, подивіться на людей, зазирніть у їхні очі, і ви побачите явні признаки цього зворотного процесу. Я не маю на увазі всіх, але багатьох, в поведінці яких проявляються чіткі ознаки братів наших молодших, з якими нас прагнув породичати видатний науковець.

Так, важко бути представником людської раси. Важко втримати стрілку внутрішнього стержня на поділці «людяність», і відповісти собі чесно, на скільки відсотків ти людина. Звісно питання нелегке, але тільки правдива відповідь на нього може показати, в яку сторону тебе підхопить наступна хвиля еволюції.  

З днем незалежності, дорогі раби!

Усі прагнуть бути незалежними. Це бажання однаково притаманне величним імперіям, карликовим державам, цілим народам та маленькій особистості, загубленій на кухні панельної квартири. Гроші, золото, поклади нафти, наявність ядерної зброї – ось необхідні умови незалежності для сучасної країни, за які вона сповна розплачується своїми громадянами, розкидаючись ними без жалю, немов фальшивими грошима, а вони при цьому відчувають себе такими безцінними. А якщо говорити про окрему людину – то на яких підставах їй дається незалежність, і скільки потрібно за це платити?
Якщо ви даєте комусь гроші за те, щоб бути незалежним, тоді до повного розуміння, що таке справжня свобода, вам дуже далеко. І я не маю на увазі конкретно Вас, я звертаюсь до всіх, і до себе зокрема. На жаль, так робить переважаюча більшість, практично усі. Одразу ж хочеться крикнути: «Ми не винні, бо нас так навчили! Ми не винні, що живемо у світі, де незалежність перетворилася на товар, чи радше сказати на дороговартісну послугу.» Так, розумію, несвідомою жертвою бути вигідно, але, з іншого боку, у кожного є своя, незалежна голова на плечах, то ж давайте іноді нею користуватися за вищим призначенням! Давайте самостійно думати!

Нам постійно торочать: за незалежність потрібно боротися, її необхідно заробити тяжкою працею, як це робили наші прадіди. І ми боремося, заробляємо, платимо, і в процесі цих торгів стаємо все більше залежними. Від чого? Та, абсолютно від усього.
Перше, що спадає на думку, пережований аж до окисленої рідини вислів: «Незалежний, бо багатий», чи навпаки «багатий, бо незалежний». Це як у прислів’ї «чому бідний, бо дурний, а чому дурний, бо бідний», важко услідкувати, де причина, а де наслідок. Але сьогодні я не про це.

Свобода — це неусвідомлена уярмленість.
Геннадій Малкін.
Отже, щоб бути незалежним потрібні гроші, а значить необхідно працювати, і не просто час від часу, а завжди, поки сили вистачить, адже незалежним хочеш відчувати себе постійно. Іноді зможеш відпочивати: на вихідні, наприклад, на державні і церковні свята, два тижні влітку і два тижні, коли випаде сніг. Не хвилюйся, трохи ярма нікому не завадить. Адже, що таке ложка робочо-рабського меду у цілій бочці незалежності! От і перша наживка пішла! Відчуваєш, як холодний металевий гачок мирно приземлився на дно твого шлунку і зачепився за його слизьку стінку? Це твоя робота, якою ти будеш дорожити, і боятимешся втратити, неначе третє око, яке дарує тобі просвітлений шлях незалежності.

Наступний атрибут – машина, як же без неї, адже це – першочергова необхідність для незалежного пересування. Але, якщо незалежності тобі й далі бракує, то можеш придбати ще одне авто для дружини чи просто для певності, щоб міцніше закріпити всередині свого шлунку металічний гачок. Тепер вже не зірвешся. Тепер у тебе є кредит, але ти не залежний від розкладу громадського автотранспорту, від підвищення тарифів на проїзд, і в якусь мить стаєш настільки залежним від улюбленої пересувної іграшки, що вже не здатен вийти на своїх двох за молоком у сусідній кіоск. Тяжко нести, ноги болять і впадло!

А власне житло – це взагалі окрема історія і ще один кредит. Коли люди купують квартиру або будинок, то автоматично переходять у фоновий режим добровільного заручника, думаючи, що зірвали при цьому джек-пот незалежності. От і сидять там цілими днями, адже потрібно якось виправдати таке незалежне і сміливе рішення. Обладнують свої помешкання домашніми кінотеатрами, тренажерами, міні-барами і все менше бувають на свіжому повітрі, рідше зустрічаються з друзями, не ходять в театри і кіно. На цьому етапі вищезгаданий сумнозвісний гачок вже ніяк не висмикнути зсередини, хіба що вирвеш його разом з половиною внутрішніх органів. Бо він вже давно проліз крізь стінку шлунку, зачепився за печінку, пройшов крізь нирки, сплутавши їх однією міцною ліскою.
Виходить повний абсурд: чим сильніше прагнеш отримати незалежність, тим більше впадаєш в залежність від самого процесу та безлічі речей, які його супроводжують.

Ти залежний від комфорту, від випуску новин, від прогнозу погоди, від горнятка вранішньої кави, від таблетки «анальгін», від улюбленої тарілки. Ти залежний від думки оточуючих. Тобі вкрай важливо, щоб вони бачили тебе незалежним, а інакше ти не зможеш у це повірити. Ти залежний від вигаданого статусу, існування якого необхідно підтримувати, неначе серцебиття недоношеного. Але весь трюк полягає у тому, що для тебе цей стан не мине ніколи. Це наче безкоштовна перепустка у реанімацію незалежності, де щодня необхідно ставити собі на груди дефібрилятори, від чого згодом виробляється спотворена залежність; це наче пожиттєвий абонемент у добровільне рабство, де тобі постійно допоможуть тримати відповідну форму, необхідну конфігурацію. Система завжди знайде, що тобі запропонувати, щоб зміцнити відчуття твоєї незалежності. Для когось це буде ще одна яхта, а для іншого – нова пара взуття, куплена на літньому розпродажі. Так, система завжди знайде, що тобі підсунути, головне, скільки ти готовий заплатити.

Свобода — це можливість володіти собою без компаньйонів.
Борис Крутієр.
Ми заздримо зіркам шоу-бізнесу, знаменитостям. Думаємо, оце вже вони багаті та незалежні! А хочете розкажу дещо дуже цікаве і смішне?! Так ось, їдучи на гастролі, Мадонну супроводжують персональні лікарі, кухарі, продукти, ціла кухня і пральні машинки, загалом – 60 фургонів. Співачка Мерайя Кері взагалі боїться… ходити. Біля неї постійно крутиться «асистент з випадкових підхоплювань», який слідкує за тим, щоб вона не впала. Також у зірки є окремий помічник, який відповідає за чисті рушники, в той час, як інший носить за співачкою запаси високоякісного туалетного паперу. А от репер Cee Lo Green переплюнув усіх. Він завів собі окремого асистента, головний і єдиний обов’язок якого полягає в тому, щоб вчасно класти до реперського рота свіжу жуйку.
Не знаю, про яку незалежність тут йде мова, коли дехто з них навіть в туалет вільно не сходить, поки дупа не зачує рідну кришку унітазу, покриту золотим напиленням.

Наступні, кому ми заздримо це політики і різнокаліберні чиновники. От вони вже незалежні, багаті і мудрі, бо керують державою, цілим народом! Якби не так! Замаскувалися під серйозних мужів, а самі застрягли у перехідному періоді, наче непезрілі підлітки. Загралися у гру під солодкою назвою «Влада», і не помітили, як стали небезпечно залежними від політичного казино. Тільки на карту ставляться не фішки а живі люди і грається не на власні гроші. А ви їм продовжуйте заздрити, можливо, одного дня доростете до їхнього рівня незалежності!

То кого можна назвати по-справжньому незалежним? Чи існують такі люди взагалі? Як заробити свою незалежність, знайти чи просто… взяти? А можливо для цього не потрібно докладати жодних зусиль? Можливо це таке саме природне та необтяжливе відчуття як дихання, і ми народжуємося вільними, а вже згодом обростаємо брехливими потребами здобувати примарну незалежність.
То що таке бути по-справжньому вільним? Це стан душі, консистенція мозку, частота думок, природжене знання, прадавній інстинкт, що передається через генетичну пам’ять, чи це рахунок у банку, товщина гаманця і наповнення кишень? Хто може дати нам незалежність? Престижна робота, суспільний статус, дороге вбрання, впливові знайомі, власний диллер?

Насправді, в умовах сучасної демократії, яка є лише витонченою, «вилизаною» копією рабовласницького ладу, бути незалежним неможливо апріорі, це навіть протизаконно. Раби повинні працювати, а не думати і філософствувати. Відтак сучасна демократія і незалежність індивідуальної особистості речі взаємовиключні.
Чую-чую, як усі хором закричали: «А нам так добре, ми щасливі, і це найголовніше!» Звісно, одна річ реально виторчувати від того, що ти раб, чітко усвідомлюючи своє становище. А коли думаєш, що ти й досі сизокрилий птах, а насправді вже давно непомітно перетворився на звичайну повзучу сорокоручку, яка ледве вигрібає біля робочого станка, то, погодьтеся, якось це не справедливо. Обманом пахне!

Марина Цвєтаєва написала: «Свобода – це крила, тільки коли вони розгорнуті і в польоті, а за спиною – це тягар». То дайте собі чесну відповідь: як часто ви користуєтесь своїми крилами, як часто ви літаєте? Чи просто носите їх за спиною, ще й постійно за це платите.

Пошукові кола Пекла

Для того, щоб зрозуміти, хто він, Будді знадобилось 7 довгих років. Весь цей час він просидів під одним деревом, їв лише кілька фініків на день і безперервно медитував, щоб достукатися до свого божественного начала. Так, шлях до власної сутності нелегкий. Для того, щоб віднайти себе, люди відрікаються від світської суєти, стають аскетами, вдаються до виснажливого паломництва, на певний період відмовляються від їжі та сну, накладають на власні вуста обітницю мовчання. Половина з них стає просвітленими, деяких заносять в ранг святих. А ще, кажуть, що трапляються серед них й безсмертні і навіть – напівбоги.
Маячня, скаже більшість! Нісенітниця якась, та й годі! Кому це потрібно? Просто у них була купа вільного часу, мабуть! А у нас, простих смертних, законослухняних громадян, цілий набір повсякденних обов’язків: рахунки за комунальні послуги, невиплачені кредити, не винесене сміття, гора брудного посуду, цілий кошик не праної білизни.

А й справді, шукати себе у нас немає часу, адже спершу ще стільки всього потрібно знайти. Наприклад, університет. До його пошуків варто підійти особливо ретельно, адже він – наче злітна смуга для вашого «літачка», принаймні, так кажуть «давно забуті пілоти». Далі потрібно знайти хорошого хлопця, і щоб був саме такий, як описує свіжий номер модного журналу, і щоб бабки з сусідньої лавки назвали вас мальованою парою. Потрібно відшукати найкращу подружку і симпатичне кафе, де можна обмінюватися черствою випічкою вчорашніх пліток. Також необхідно знайти роботу, щоб добре платили, і нову квартиру, щоб не діставали сусіди; багатого чоловіка чи коханця за потребою; компактну, «поюзану» машину і модну сумочку, що пасуватиме до ідеальних червоних босоніжок, які ти шукала усе своє життя. А ще варто підшукати перукаря, якому будеш довіряти; манікюрницю, яка добросовісно стерилізує інструменти; продавщицю, в якої завжди свіже м’ясо; фітнес-клуб для того, щоб завжди бути в струї, а не в формі; путівку на море за оптимальну ціну, щоб похизуватися загаром перед друзями; закрутити кілька вигідних знайомств та віднайти добре провірений метод, щоб поквитатися з недругами.

Потрібно знайти час для захисту дисертації, для здобуття різних ступенів, для підтримки суспільного статусу, для народження дітей, а потім знайти для них хороший садочок, школу, університет, допомогти підшукати роботу, житло, достойну пару ( адже вони ще нічого не тямлять у пошуках), а тоді – внуки, і тебе знову запускає по третьому пошуковому колу.
Гляньте, ми стільки всього встигли, а знайти час для того, щоб зрозуміти, хто ми і чого насправді хочемо, так і не викроїли. Думали, потім, завтра, з понеділка, після того, як повернуся з відпустки, коли вийду на пенсію.

Ну що ж, можеш собою пишатися! Виконав все за рецептом, як в аптеці, як книжка пише, як заповідають у церкві. То, чому ж, мій друже, ти такий невеселий? Адже ти зробив стільки добрих справ! Народив двійко дітей, правда, бачиш їх лише на великі свята; збудував будинок, в якому живуть ти, твоя дружина і луна ваших минулих сподівань; засадив рідну вулицю деревами, половину з яких вже зрубали, бо в їхніх кронах плуталися електричні дроти. На роботі тобі висловили глибокі слова вдячності, сказали, який ти неоціненний працівник, вручили похвальну грамоту і відправили експресом на пенсію.

І що тепер? Більша половина життя вже прожита, а основної відповіді й досі немає. Гостинці перестали вилітати із широких рукавів життя, нікому їх туди засипати. І що, починати все спочатку? Немає сили і бажання. До того ж, не зрозуміють, засміють. Тішить лише одне: ти прожив своє життя так, як проживає його більшість. Звісно, легше від цього по-справжньому не стає, але принаймні, є кого звинуватити у власних здобутках.

Справа не в тому, щоб за життя стати Буддою, просвітленим, святим, безсмертним чи напівбогом, а в тому – щоб стати самим собою, щоб віднайти власну сутність, щоб бути щасливим навіть тоді, коли довкола рахунки за комунальні послуги, несплачені кредити, не винесене сміття, гора немитого посуду і повний кошик не праної білизни.

То ж, не чекайте завтра, наступного понеділка, закінчення відпустки чи емоційної пенсії, коли вже нічого не захочеться. Відправляйтеся на пошуки себе вже сьогодні. Зробіть маленький крок собі назустріч. Дозвольте своїй особистості себе розпізнати, бо замість вас це не зможе зробити жодне дзеркало, скільки б в нього не дивився. То ж, краще загляньте у себе!

Евтаназія кохання

       Чи варто рятувати кохання, коли воно помирає? Чи варто стримувати його за руку, яка безжально холоне на стерильно-білому простирадлі вчорашнього дня? Чи варто підтримувати його кволе серцебиття щоденною дозою вицвілих почуттів, частувати його пересмаженими залишками згасаючої надії, годувати пігулками солодко-глазурованих клятв, всередині яких спресований полин тривіального обов’язку. Як довго житиме кохання, коли його легені підключені до апарату штучного дихання, коли з його вен стирчать пластмасові трубки, а очі спрямовані туманним поглядом у синтетичне небо, за яким ховається твоя душа.

Як зрозуміти, що вже досить?Як змиритися і відпустити, відключити штучний клапан, висмикнути провід, піддати евтаназії і знайти в собі сили усміхнутись йому на прощання? Адже кохання народжене для польоту, а не для тління в задушній палаті твоїх страхів. Не тримай його прикутим до металевих пружин своєї гордині, не хорони у своєму лоні, перетворюючи себе на цвинтар. Не бійся, відпусти. Нехай востаннє розправить свої затерті крила, які одразу ж осиплються попелом вдячності до твоїх ніг, нехай ще раз вдихне свіжого повітря, яке розірве його зсередини на мільярди невидимих молекул німої покори.

Не треба, не бреши йому, запевняючи, що завтра все буде по-іншому, адже вас двох не обманиш. Не лий пересолені сльози над його відкритими ранами, зжалься. Не плач над ледь жевріючим вогнищем кохання – це не допоможе йому розгорітися, навпаки – лише підсилять біль неминучого згасання. То ж просто насолоджуйся останніми хвилинами біля догораючого жару, із вдячністю приймаючи його прощальне тепло, адже воно було призначене лише для тебе. Забирай все до останньої іскри, тільки дозволь йому догоріти.

Кохання ніколи не просить пощади, не благає про порятунок, то ж не треба вимушених жертв, демонстративної допомоги. Просто розімкни долоні. Не викручуй його з надією втамувати спрагу останніми краплинами киплячої води. Воно вже давно віддало тобі усі свої соки. Невже ти не чуєш, як болісно тріщить його пересушена шкіра у твоїх міцно стиснутих кулаках, ще мить і її розірве на тисячу живих шматків. Не чекай цієї миті, і не відтягуй її на потім, адже кохання ні в чому не винне.