Вбити тер’єра!

Кажуть, якщо хочеш змінити щось у своєму житті, почни безпосередньо з себе. Просте, банальне твердження, заїжджене аж до непристойних дір, можливо саме тому його так рідко беруть на озброєння? Бо спершу здається, що може бути легшим, аніж почати себе змінювати, адже ти у повному своєму розпорядженні зранку аж до ранку наступного дня. Для того, щоб почати над собою життєво-слідчий експеримент тобі не потрібно жодного офіційного дозволу, медичної довідки чи церковного благословення. Тебе не притисне за це податкова, не нагряне санепідемстанція, інспекція, омон чи беркут, щоб злупити чергову взяточку за несанкціоноване дійство. Все, що від тебе вимагається – це по-справжньому прокинутись. Прокинутись із монотонного сну в’язкої реальності, зазирнути всередину себе, та так глибоко, щоб аж в голові запаморочилось, набратися побільше сміливості і відшукати у власних надрах запорошеного єства маленьке зморщене створіння, що носить величне ім’я «ЕГО».

          ЕГО – найбільше гальмо нашого життя. Воно сидить на велетенському саморобному троні, зліпленому із дешевої блискучої фольги. Цей трон такий величезний, що ледве вміщується всередині загально статистичної людини, саме тому нам так важко буває пересуватися по житті, адже це – серйозна ноша. 

         ЕГО – це генно-модифікований суспільний продукт для кращого перетравлення людства. Берете одну, ні в чому не винну молочну людину, фаршируєте її всілякими псевдо-потребами, лже-бажаннями, деструктивними відчуттями, селекціонованими почуттями, притрушуєте все це добрячою дозою реклами, робите зверху популярний надпис, прикріплюєте модний ярлик і відправляєте пектися у соціальне житло – і воно (ЕГО) починає зростати шаленими темпами, неначе дикий бур’ян посеред забутої грядки. А ви і є та забута грядка, на якій могло б вродити все, що забажаєте. Але, вибачайте, тепер тільки вашому ЕГО дістаються усі сонячні промені. Ось такий монополіст поглинання життєдайної енергії. І не дай Боже купитись на дешеву комерційну казочку про те, що ЕГО – це невід’ємна частина вашої сутності, яка підштовхує до нових звершень та підсилює відчуття амбітності. Насправді ЕГО – це внутрішня бактерія, яка використовує людський організм як інкубатор для розплодження своїх нездорових імперсько-загарбницьких потреб. 

         Взагалі, ЕГО нагадує мені декоративного, штучно виведеного, пискливого тер’єра, від собаки в якому залишилась тільки одна назва. Але ж він, тер’єр, навіть не підозрює, що його генеалогічне дерево – це стерильна лабораторія.  Він ж бо вважає себе справжнім диким псом, не усвідомлюючи власних розмірів та вигляду. А всі навколо йому потурають, допомагаючи підтримувати собачу ілюзію, в якій він живе. Уявіть на мить, що ваше ЕГО – це маленький надокучливий тер’єр, який вами керує, і смикає за поводок, а ви слухняно йому підкоряєтесь, ототожнюючи це штучне створіння із власною персоною.   

        Але ж рука не піднімається прибити таку гарнюню. Вміє гадина викликати до себе жалість. Його б зробити обличчям усіх благодійних фондів, їм віддавали б гроші навіть останні жебраки. От воно і користується своїм привілейованим становищем. Оскільки ви ототожнюєте ЕГО зі своєю особистістю, здається що його кончина потягне за собою й вашу смерть. Звісно, буде трохи боляче, страшно, відкриються рани, хляпне кров,але не ваша. Головне, не забувати при цьому глибоко дихати, не піддаватися на Його жалібне скавчання-благання, яке часто нагадуватиме ваш власний голос – і все пройде більш-менш гладко. В результаті, «тер’єр» помре, а ви почнете по-справжньому жити. Бо, скільки можна перебувати в «собачій ілюзії»?

      Та якщо у вас слабкі нерви і одразу ж нудить від вигляду першої крові, краще вдатися до менш радикальних методів. Почніть дресирувати своє ЕГО, як собаку. Бо є у всіх тер’єрів спільна риса – якщо їх добре не муштрувати, з часом вони стають надзвичайно агресивними. Тому дресируйте, дресируйте і ще раз дресируйте, хай знає своє псяче місце. Різницю відчуєте вже через декілька днів. А там, через кілька років, з такою муштрою й само склеїть ласти, пардон – лапки. А ви й не відчуєте, ніби щось втратили.  

Талон на щастя

  – Чому це ви такі щасливі? – несподівано спитав мене чоботар, коли я простягала йому своє улюблене взуття, яке потребувало негайної реанімації. Це запитання подіяло на мою свідомість, як удар дефібрилятора. Мене добряче трусонуло, від чого привітна посмішка плавно сповзла з обличчя аж у замшеві черевики. Я обережно озирнулася довкола і розгублено перепитала:

    – Ви до мене звертаєтесь?

    – До вас, а до кого ж іще, – промовив чоботар. При цьому він так загадково усміхнувся, що вигину його вуст позаздрила б сама Джоконда. – Ну то що, скажете мені, чому ви такі щасливі? – повторив майстер, не даючи мені часу оговтатись від потужного розряду.

    – Та…просто так, – відповіла я, знизуючи плечима.

    – А чи знаєте ви, панянко, що «просто так щаслива людина» викликає у пересічного галицького індивіда глибоку підозру? Йому здається, що у «просто щасливої людини» бракує потрібних клепок в голові, або вона просто нездужає на «синдром вар’ята», тому «таким щасливцям» місце у дурдомі, – резюмував знавець людської психології із чоботарським молотом в руках.  

      – То під який діагноз підпадаю я? – перепитала з цікавості, краєм вуха прислухаючись, чи не мчить вже за мною карета швидкої допомоги із парою накрохмалених гамівних сорочок.  

      – Та ні, я бачу, що ви – нормальна, –промовив він. – Але більшість «присяжних» із задоволенням винесла б вам інший вердикт. Річ у тому, що люди вважають, ніби для щастя обов’язково потрібна поважна причина, а причин для радості, як відомо, в Україні не дуже багато, не говорячи вже про «щастя просто так». Не вірите мені, – після короткої паузи додав філософ-закамарник, – роздивіться довкола, поспостерігайте за людьми і вам все стане зрозуміло. 

      Вийшовши з майстерні мені здалося, що я побувала у вігвамі, де під дією їдкого запаху суперклею, виправленої шкіри та монотонних ударів спец-інструментів заново розплющуються очі. І я подумала, невже й справді для того, щоб бути щасливим необхідний пред’явити відповідну причину свого щастя, яка обов’язково повинна світитися у загальносуспільному реєстрі? Такий собі негласний дозвіл більшості на особисте щастя окремого індивіда. Це наче довідка від психіатра: «він щасливий, бо купив нову машину». Так, це правильно, це всім зрозуміло. – А ти чому такий щасливий? – Та просто так, бо небо синє, листочки зелені, і я їх можу бачити. Відповідь неправильна. «Ви помилилися!» – висвітилося на табло яскравими буквами.  Червона картка і з поля. У ваших генах ідентифіковано грубий брак, а в особистій програмі світосприйняття – невправну помилку Творця. Для вас реаліті-шоу закінчене. Ваша команда проголосувала проти вас. Ви – слабка ланка. Цікаво, коли ми встигали докотитися до такої витонченої тоталітарщини?

     Я озирнулася. Навколо снували люди: понурені голови, прісні обличчя, зашторені очі і навіть тіні на посмішку. Кожен з них, як великий корифей Тарас Шевченко гадав тяжку думу, але дивився при цьому не в небо, а в землю, і бачив лише один квадратний метр під своїми модними черевиками. У кожного в голові крутилася своя карусель буденних клопотів. Мабуть їх вже нудило від невпинного кружляння, але водночас ніхто не наважувався першим злізти із неіснуючого коника, виліпленого з власних відходів. Вони дивилися в нікуди, чи то пак – на кіноплівку щоденних проблем, яка пробігала перед самими очима, затуляючи весь світ. У них було своє кіно, свої мультики, свій сурогат справжньої реальності, в якім і щастя штучне і його причини – вигадані. Перед ними я б точно не ризикнула бути «щасливою просто так». А, можливо, вони й самі такими бувають, просто також відвідали взуттєву майстерню за рогом, як і я?     

Талант прихованого мазохіста

      З такими думками мене занесло у салон краси, куди приходять на сповідь частіше ніж до церкви. Хто-хто, а висвітлена супрою перукарка чи навіть косоока манікюрниця краще орієнтуються у гріховних коморах людського єства ніж будь-який сучасний священик. Ото вже була сповідь!

       Я пробула у салоні лише 15 хвилин, але за цей час встигла почути декілька заїжджено-страждальних історій, на непохитності яких в основному й тримається дружба заміжніх жінок. Напевне, якщо в якогось сучасного телесценариста – одибілювача народних мас настає творчий колапс, він біжить у найближчий салон-перукарню за черговою дозою негативчика. Він підслуховує абсурдність людського страждання, пише про це, на основі цього знімають популярне «мило», люди його дивляться і ще більше страждають. А в результаті налагоджується ідеальне безвідходне виробництво доступного людського горя. Якби ж працівниці модних цирулень та їхні клієнтки про це знали, могли б чесно вимагати свої дивіденди.

      Даруйте за цей лірично-мильний відступ. То ж повернімося до наших «псевдо-мучениць».

      Манікюрниця, копирсаючись у кутикулах чергової «раби Божої», з аналогічним завзяттям по шматочках викроювала образ своєї гадюки-свекрухи. «От корова, – смаковито промовила вона, – думає, що я приворожила її сина. Каже, ніби я йому щось поробила, бо він тільки мене слухає. Як же вона мені печінки виїла. Якось ми з чоловіком навіть хотіли винайняти окрему квартиру, але шкода зайві гроші викидати». В унісон своїй колезі по цеху інша майстриня скаржилася на свого благовірного. Мовляв, «гад ще той!». Вже тиждень сидить вдома, після того, як вивихнув плече. «Каже й досі болить, – гнівно вибухнула вона, – але я йому не вірю. Симулянт нещасний! Всю середину мені вже вижер. А я йому кажу: а що мені жерти, ти подумав?».

   – Та всі ті мужики – козли, – вставила своїх «п’ять копійок» невизначеного віку жіночка, яка, здавалося, весь той час дрімала поки їй робили яскраво-червоний педикюр. 

   – Так, так, козли, однозначно! – одразу ж підхопили усі, ніби приспів невмирущої народної пісеньки.

    Усі, без винятку, демонстрували своє висококалорійне «фе», ремствували, робили «щирі зізнання», кладучи руку на серце з правої сторони. Але у їхніх промовах не було каяття, відтак це мало скидалося на сповідь. Така словесна діарея більше нагадувала неусвідомлену садо-мазохічну розправу над самим собою. Вони, неначе самі смоктали в себе кров. Своїми іклами впивались у власну сонну артерію і пили-пили-пили, думаючи що неабияк при цьому очищуються. Але ж як воно їм добре йшло! Як смакувало!

     Жінка на вулиці, штовхаючи перед собою візочок з немовлям, сварилася по телефон зі своїм чоловіком. «Та, щоб нормально прожити, – кричала вона, – потрібно мінімум 100 гривень в день. Я витрачаю набагато менше, а ти ще смієш звинувачувати мене в марнотратстві. То заробляй більше!» Обабіч цієї сценки, розгорталася інша театральна мініатюра: водій виганяв з маршрутки пенсіонера. «У мене теж грошей немає, – волав розгніваний шофер зніченому дідусеві, – що за напасть, одні пенсіонери їздять. У вас сьогодні якийсь парад, чи що?» 

   В аптеці молоденька фармацевт із виглядом томної дами, близької до втрати свідомості, посвячувала свою напарницю у деталі трагедії ремонтного масштабу. Мовляв, цей клятий ремонт витягує з неї всі гроші і нерви, а будматеріали так невпинно дорожчають, до того ж нервові клітини не відновлюються.

    – Мені здається, що не доживу до його закінчення, – відраховуючи здачу, гірко мовила дівчина.

   – Та вже якось доживеш, – з глибинним розумінням трагічності моменту підбадьорила її подруга.

    – Ой, не знаю, не знаю.

Поганий приклад – смертельно заразний

  Куди б я не заходила хтось постійно на щось/когось скаржився, виказував незадоволення, сипав лайкою і гнівними поглядами, дратувався. Це було схоже на хворобливий флешмоб, невидиму інфекцію без встановленого штаму, пандемію ментальної сліпоти, яка поширюється у геометричній прогресії. Бо один негативно заряджений індивід лише за якусь годину може заразити декількох людей. Просто досконала біологічна зброя масово ураження.

   Але найбільше мене вразило те, що насправді їм подобалося бути хворими. Люди самі підставляли власні пики під їдкі бацили неформального вірусу. Адже в такому випадку, вони усі – однакові. Вони в одній струї. Можуть підтримати актуальні теми, через які валиться світ, знаються на сучасних тенденціях загального горя, розуміються на масовій моді страждання, а деякі з них самі можуть запропонувати нові проблеми «от-кутюр».

   Звісно, до повного розуміння щастя, як такого, їм далеко, хоча у кожного є своє бачення, як його отримати. Але, оскільки мало хто усвідомлює, що воно насправді собою являє, то відповідно усі методи та засоби для його досягнення, апріорі є хибними. Так дивно: більшість з нас навіть не підозрює, що можна бути «щасливим просто так», хоча досконально опанувала мистецтво «як зробити себе нещасним без жодної вагомої на те причини». 

    Можливо хтось скаже, що я навмисне згущую фарби. Може й так, а може й ні. Зазвичай ми бачимо не далі власних зіниць, бо крутимо в голові свої мультфільми, але якщо їх вимкнути і роздивитися довкола, то таке враження, ніби дійсно вийшов з вігваму, або вігвам у тебе всередині. Помічаєш те, чого досі ніколи не зауважував. Щось жахає, щось навпаки зачаровує з новою силою. Але потроху ти починаєш розуміти: будь-яке справжнє враження, будь-яка реальна емоція того варта.

P.S.  Бажаю, щоб кожен відшукав свою майстерню, яка знаходиться за рогом власної душі.

Конвеєр життя: перший, другий, третій, пішов…

                            – Ви любите дітей?
                            – Так, особливо на обід.
                              (британський гумор)       
 Коли мене запитують, чи люблю я дітей, я без коливань даю ствердну відповідь. Але коли переді мною постає питання, чи хочу я дітей, моя блискавична реакція кудись зникає, і я глибоко замислююсь, мовчки намагаючись відповісти на десяток додаткових запитань, які мимоволі зринають в моїй голові. Таке зволікання змушує оточуючих сумніватись у правдивості моєї першої відповіді, і я починаю ловити косі, підозрілі та осудливі погляди, в яких читається лише одне: «Як це так, щоб жінка та й не хотіла дітей. Це ж якось зовсім не природно!?»  Але, підозрюю, що в даному випадку через них говорить аж ніяк не сила Природи, а вишколений голос «Системи», якому усі сліпо підкоряються, неначе досвідченому гіпнотизеру.

        Справа в тому, що я досягла того пікантного віку, коли просто бути окремою, індивідуальною особистістю – вже замало. Натомість я повинна зав’язати новий «вузлик», дати нове життя, нову людину, яка згодом замінить моє місце у суспільстві, і продовжить його функціонування, а інакше я поступово перетворюся на не рентабельну одиницю, не вигідну для утримання. Але «суспільна машина» – це надзвичайно тонкий винахід. Ніхто не увірветься до вас додому, не гримне по столі, не накладе штраф і не відправить у в’язницю за те, що ви не хочете мати дітей. Ні! Суспільне управління здійснюється через людей, які самі цього не підозрюючи, будуть цькувати один одного, аж поки кожен з них не зробить «так як треба».

        Ви й не уявляєте, скільки разів мене запитували, чому ми з чоловіком досі не маємо дітей. Якби кожного разу при цьому мені давали долар, я була б вже мільйонером. А скільки разів я чула погрозливі попередження, на кшталт: «Дивись, час працює проти тебе, ти не молодієш і твої репродуктивні органи також», «Ти знаєш, що в деяких жінок клімакс наступає в 35, ти цього чекаєш?», «Чого ти тягнеш, не встигнеш й оком моргнути, а там вже старість, і залишишся самотньою та нікому не потрібною» і так далі. А скільки припущень летіло мені в обличчя, які своєю абсурдністю та безапеляційністю здатні довести до сказу навіть кам’яну статую. Основне з них полягає в тому, що ми з чоловіком просто фізично не здатні продовжити власний рід, тому й вигадуємо всілякі відмазки. «Слабі, та й все», – якось поставила нам остаточний діагноз моя далека родичка, байдуже махнувши в мою сторону рукою. Але у кожній бочці дьогтю знайдеться ложка меду, відтак протягом таких розмов завжди настає час інтригуючих закликів, і я одразу починаю відчувати себе  неначе у рекламному ролику. «Ти й не уявляєш, якою будеш щасливою, коли народиш, – поспішають наперед запевнити мене радісні матусі.» «Зараз твоє життя – пусте, неповноцінне і нічого не варте, у ньому немає сенсу. І тільки з народженням малюка ти зрозумієш, що означає по-справжньому жити, – підхоплюють їхню пісеньку інші». «Але ж я живу!», – хочеться їм відповісти, – я живу, радію і відмовляюся вірити в те, що лише народження дитини зробить мене кимось, додасть справжньої вартості та підніме самооцінку.  

Діти – комерція чи творчість?

        Якось я почула від священика доволі несподівані слова. Він сказав: «Материнство і батьківство – це велике покликання. Відтак стати хорошими батьками це те саме, що стати хорошим письменником, скульптором чи лікарем». Чесно кажучи, було дуже дивно почути таке від священнослужителя, тому його слова глибоко мене вразили, запали у саму душу і змусили серйозно замислитися. Адже Материнство та Батьківство – це справді високе, тонке мистецтво, але оскільки ми вже давно поставили його на конвеєр, відтак зовсім не дивно, що в результаті виходить такий неякісний масовий продукт – неадекватні батьки та нещасні діти.

       Я знаю багатьох людей, в житті яких народження та виховання дітей перетворилося на особливо творчий та продуктивний процес. Вони віднайшли себе в ньому, і здається, що більше нічого б так добре у них не вдалося. В той час, як для інших діти – це звичайна рутинна робота, яку не обхідно довести до кінця і вчасно здати, неначе черговий проект. В обох випадках сам процес виглядає приблизно однаково, а от результат – вражає своєю відмінністю.

       Коли мова заходить про те, щоб подарувати цьому світові нове життя, я починають ставити собі багато запитань, які свого часу дехто не встиг собі поставити. «Чому я хочу дитину?», «Чи справді я до цього готова?», «Це моє бажання, чи просто так хочуть мої батьки?», «Чи зможу я її чогось навчити?», «Це справді поклик моєї душі? Чи просто так треба, прийшов вже той час, усі однолітки мої давно вже народили і мені треба?», – скажіть, як часто люди себе про це запитують??? На жаль, більшість з нас занадто швидко запрягаються у стандартний віз, який потім вже не можливо кинути на півдорозі, чи навіть змінити курс його напрямку.

      Якось одна моя знайома заявила: «Кожна жінка повинна народити, бо так треба! Ось, я, наприклад, мрію про близнюків або двійню. Звичайно двоє маленьких дітей – це важко, але один раз відмучусь, тай все». Малувато творчості у цих словах, чи не так? То, чи зможе вона коли-небудь віднайти в собі митця? Але звідки взятися творчості, коли процес народження дітей вже давно перевели на серійне, масове виробництво, яке завжди контролювалося з боку держави відповідними суспільними догмати, релігійними переконаннями, культурними та економічно-політичними чинниками.

Справа державного егоїзму

      Одного разу мені сказали: «Кожна пара повинна залишити після себе потомство – двох нових людей, які замінять їхнє місце у природі». «У природі чи у суспільстві?», – захотілося перепитати. Адже у цих словах лунало ехо чіткої демографічної політики, яка ведеться в більшості країнах сучасності, зокрема в Україні.  Не секрет, що в  нашій державі, як і в багатьох країнах Європи смертність суттєво перевищує народжуваність, що неминуче призводить до старіння нації. Відтак, аби уникнути демографічно-економічного колапсу, людей всіляко стимулюють народжувати. В хід іде відповідна реклама, різноманітні соціальні бонуси, заохочення, грошові винагороди тощо. Адже суспільству необхідна певна кількість нових людей, які згодом займуть у ньому конкретну нішу і почнуть працювати, заробляючи своїм попередникам на пенсійні виплати з державного бюджету. Ось така – проста, нехитра арифметика. Відтак вас всіляко закликатимуть народжувати, переконуватимуть, що діти – це джерело тотального щастя. З екранів телевізорів, з газет, журналів та рекламних щитів вам усміхатимуться щасливі сімейні пари з двома малюками. І згодом, у головах людей відкладеться, що двоє-троє дітей – це природна необхідність. Але повірте, якщо одного дня якась з цих держав виявиться неспроможною утримувати велику кількість населення, наступного ж ранку з’являться нові рекламні заклики та соціальні бонуси, які заохочуватимуть людей звести свою репродуктивну функцію до мінімуму. І одразу ж знайдеться той, хто на це клюне, думаючи, що зробив власний вибір.

      Яскравим свідченням цьому є Китай, який вже давно потерпає від перенаселення. Китайців закликають народжувати лише одну дитину, мовляв, «одному малюку ви зможете дати набагато більше, ніж двом чи трьом».  А порівняно нещодавно там з’явилася нова течія «життя без дітей». За допомогою відповідної соціальної реклами людям демонструють переваги особистого щастя над сімейним. А коли витончені методи не допомагають, до особливо непокірних застосовуються каральні методи закону. Якщо в китайській сім’ї народжується друга дитина, на її батьків накладається високий штраф, а якщо вони вирішили народити втретє, на них чекатиме кримінальна відповідальність. Але найгірше полягає втому, що така демографічна політика штовхає деяких батьків викидати своїх новонароджених доньок на смітник, оскільки за тамтешніми законами лише хлопчик успадковує все батьківське майно і майно своєї дружини. І якщо в сім’ї першою народилася саме дівчинка, від неї відмовляються, намагаючись зачати сина. Ось так суспільні стереотипи беруть гору над материнським інстинктом.    

       Народження та кількість дітей завжди вважалися справою державних інтересів. Так, наприклад, ще у древній Спарті хлопчиків, які з’являлися на світ з будь-якими фізичними відхиленнями, одразу ж вбивали, скидаючи в глибоке провалля. Адже більше двох тисяч років тому Спарта вважалася «фабрикою досконалих воїнів», відтак якщо ти не міг вправно махати кованим мечем, то твоє життя не мало жодного сенсу. Для чого в такому випадку годувати додатковий рот? Амазонки, які сповідували чистий матріархат, топили своїх новонароджених синів, не моргнувши й оком,оскільки боялися, аби згодом чоловіки не взяли над ними верх. В Османській Імперії на хлопчиків чекала не краща доля. В родинах високого рангу, усіх синів, окрім найстаршого, вбивали, аби уникнути між ними подальших міжусобиць за престол чи землю, які неминуче ведуть до розвалу країни.

       В сучасних цивілізованих країнах відбувається те саме, тільки методи більш витонченіші, а цілі трохи інші та краще завуальовані. То ж скажіть мені, будь-ласка, хто з вищенаведених прикладах поводився найбільш природніше?

       Особисто я переконана, що народження дітей – це справді прекрасний природній процес, саме тому його неможна перетворювати на комерцію. Це має бути поклик душі та результат усвідомленого бажання, вибору і повної готовності стати творцем ще одного життя.  

«Покоління ковбаси»

Існує таке поняття як «синдром жертви», яке у популярній психології більше відоме під назвою «стокгольмський синдром». Під цим терміном розуміють взаємну або односторонню симпатію, яка виникає між жертвою і агресором. В історії відомі шокуючи факти, коли заручники співчували своїм поневолювачам, виправдовували їхні вчинки і навіть починали ототожнювати себе з ними, переймаючи їхні ідеї та вважаючи свою жертву необхідною для досягнення «спільної» мети. Після визволення деякі заручники навіть починали сумувати за втраченим зв’язком, який у них «зав’язався» із нападниками.

При цьому варто зауважити, що таке парадоксальне явище, як «синдром жертви» може виникнути у різних сферах, на різних площинах, починаючи від політичних, масштабних відносин і закінчуючи вузько-побутовими.

Читаючи про «стокгольмський синдром», я мимоволі подумала про те, наскільки яскраво це поняття ілюструє стосунки між Україною та Росією, які протягом останніх 20-ти років вражають здоровий глузд своєю хворобливістю. У цьому контексті Росія, спадкоємиця СРСР, виступає у ролі негласного агресора, який давлячись власними імперіалістичними амбіціями, не втомлюється розробляти нові плани захоплення, в той час як Україна – це лише несвідомий заручник, якого нарешті визволили із затяжної облоги, але, на диво, він не проти туди знову повернутись.  

Як показує історія, українці завжди боролися за Свободу своєї Батьківщини, але коли вони нарешті її отримали, то занадто вже швидко почали скиглити, сумуючи за «добрими колишніми часами». Ревні націоналісти, які ще вчора били себе в груди по накрохмаленій вишитій сорочці та гордо піднімали жовто-блакитний прапор на головних площах України, сьогодні понуро сидять у своїх маленьких задушних кухнях, згадуючи із ностальгією радянську добру ковбасу, дешеве масло та декілька тисяч рублів на ощадній книжці, які канули в Лету. Відтак, напрошується абсолютно природне, логічне запитання: «У чому ж справа?» Невже кілограм смачної московської ковбаси здатен переважити сто років боротьби за незалежність, тонни людських жертв та ні з чим незрівнянне відчуття власної свободи? І в такі моменти хочеться сказати: «Люди, не ковбасою єдиною!». 

Безумовно, Україна мала достатньо часу, щоб полюбити та ототожнитись зі своїм загарбником, який «по-братському» називав її своєю «молодшою сестрою», ховаючи за спиною, на всяк випадок, заряджений пістолет. Адже 80-річна радянська стратегія, яка вправно видавала поневолення за двосторонній взаємовигідний союз братніх народів, була розроблена найвправнішими  «ілюзіоністами» того часу і досконало підтримувалася їхніми найкращими учнями.  Тому, з однієї сторони, зовсім не дивно, що наші діти та батьки часто тужать за «тими добрими часами», коли всюдисуща комуністична партія впевнено вела їх за собою під червоним стягом, даруючи усім однакову, примітивну стабільність та винагороджуючи «особливо покірних» блискучими медалями. В таких умовах вони відчували себе впевнено та захищено, хоча насправді ніхто нікого не захищав, а лише пильно стежив, аби несвідомі заручники не переступили чіткі межі невидимої в’язниці.

Та коли великий «політичний Фантом» розчинився у повітрі і залізна завіса нарешті піднялась, люди, які жили за непроглядною радянською ширмою, відчули себе повністю беззахисними та розгубленими перед просторим світом, який в один голос вітав їх із визволенням від політичної узурпації. Обдурені, обдерті до нитки, позбавлені усіх заощаджень, без відчуття стабільності та чіткого плану на майбутнє – саме такими постали «братні народи» перед чужими обіймами «нового світу», після розпаду СРСР. Натомість вони отримали Свободу. Але, від кого і для чого? Відповідь на це питання для більшості з них й досі залишається незрозумілою. Їм здалося, що їх покинули напризволяще – їх перестали вести за собою, а вони, за іронією долі, не вміють самостійно прокладати маршрут.

Тому частково їхню ностальгію можна виправдати. Але, мене дивує інше. Коли ще зовсім молоді, юні люди, які знайомі з Радянським Союзом виключно завдяки підручникам з історії,  починають підхоплювати цю ж саму «жалібну пісеньку», неначе плакальниці на похороні абсолютно незнайомої людини.

«Ковбасний синдром», або «повний розковбас»

Одна моя знайома не пропускає нагоди, щоб потужити «за добрими радянськими часами». «От колись добре жилось, – починає вона завжди з однієї й тої самої фрази, – морозиво «Пломбір» коштувало 27 копійок, зошит в клітинку – 3, а яка ж дешева і добра була ковбаса!!!». Співаючи дифірамби Радянському Союзу, моя знайома випускає з уваги, що в той час середня зарплата становила 80 рублів, полички магазину завжди пустували, через постійні дефіцити люди півжиття проводили у чергах, і лише той, хто, як кажуть, був «при трамваях», міг дістати пару модних джинсів чи якогось смаколика. Звісно, більшість радянських громадян умудрялися відкласти на ощадну книжку вражаючі суми грошей. Але, якби зараз асортимент усіх продуктових магазинів зменшився б принаймні в декілька десятків разів, а вся фешн-індустрія перейшла в руки державної фабричної монополії, то гадаю, людям вдалося б зекономити не менше.

 Мені справді смішно слухати, коли мої однолітки, або навіть молодші від мене «нові українці» тужливо згадують радянські часи, неначе очевидці небувалого чуда, яке більше ніколи не повториться. Оскільки все, що я пам’ятаю з того періоду, це: темно-синя шкільна форма, яка нестерпно «кусала»; червона зірочка на грудях із портретом молодого Ілліча ( ну, не встигла я стати піонером, хоча дуже цього хотіла); вишневі сандалі, довгокоса лялька у радянському національному строї, брила шоколадного масла на столі та кольорові кульки на перше травня. Відтак, мені стає цікаво, звідки у їхніх головах беруться усі ці думки та переживання, адже насправді вони їм не належать?

Але завдяки вищенаведеній «народній творчості», СРСР тепер завжди асоціюватиметься для мене, в першу чергу, з «великою палкою московської ковбаси», яка постає «головним героєм» у всіх розмовах та спогадах про «колишні добрі часи». І, чесно кажучи, в цей момент мені стає навіть трохи сумно, оскільки я ніяк не можу пригадати її легендарного смаку.

Відтак, у мене напрошується кумедне запитання: «Що спільного між ковбасою і Радянським Союзом?» А відповідь дуже проста: це – люди, які ніяк не можуть їх відпустити.  

Та якщо вже бути до кінця відверто, то Радянський Союз нагадує мені гігантську фабрику клонів, які на виході з конвеєра отримували однакові сценарії життя, однакові мрії, цілі, бажання і потреби. Кожному видавався пайок з ідентичним наповненням, щоб уникнути серед сірої маси зайвих конфліктів. Усі однаково думали, однаково одягалися, жили в однакових квартирах, наповнених ідентичними меблями, їздили на однакових машинах, зажди їли одне й те саме, ходили на стандартні однакові роботи, отримували однакову зарплату, за однаковим стандартом святкували, одружувалися, родили дітей і помирали. І за всім цим наглядав новоспечений Бог, Комуністична партія, яка пильнувала, щоб ніхто не відхилився від «сценарію», від «норми», від «утвердженого стандарту». 

Вибір? Ніхто не знав, що це за слово. Та й навіщо? Адже усі були переконані, що живуть в найкращі країні світу, водночас не маючи жодної можливості перевірити правдивість цього лозунгу. 

СРСР – це була особлива в’язниця, без металевих решіток на вікнах та тяжких засувів на дверях, але тим не менше, ніхто не мав права покидати її бетонних стін. І саме за нею тужать більшість «колишніх в’язнів». Скажете, бувають і гірша «тюрми». Не заперечую. Але, чи можна вигадати гіршу в’язницю ніж ту, яку людина із вдячністю приймає?  

Відтак, з огляду вищенаведені думки, стає очевидно, що Україна – це просто жертва із високо розвинутим «стокгольмським синдромом», але найгірше те, що даний психологічний розлад ніхто не спішить лікувати, недооцінюючи його руйнівних наслідків.  

Білосніжка по-сучасному

Я була шокована – шокована до глибини власних кісток. Я відчувала обурення, що пропалювало наскрізь усі рівні моєї свідомості, неначе сірчана кислота тонку матерію. Я не могла повірити власним вухам, навіть не знала, як відреагувати на почуте, але не зважаючи на моє внутрішнє збентеження,факт залишався фактом – твердим, непохитним і недоречним, неначе кам’яна брила посеред голого степу.

В полон такий емоцій я потрапила декілька років тому під час перегляду однієї специфічної новини. Приємної зовнішності диктор з ідеально поставленим голосом народного речника говорив про наступне: «Сьогодні представниці міжнародного феміністичного руху подали в Міжнародну організацію з прав людини відкритий лист, в якому вони вимагають вилучити з усіх книжкових магазинів світу казку «Білосніжка і сім гномів». Феміністки пояснюють це тим, що дана казка пропагує експлуатацію жіночої праці чоловіками, принижуючи гідність представниць прекрасної половини людства. Адже, йдеться про те, що нещасна Білосніжка змушена була прислужувати  сімом чоловікам-гномам заради даху над головою і шматка хліба. Відтак, активістки звертаються до усіх батьків з проханням припинити читання даної казки перед сном своїм маленьким донькам, оскільки це програмує у їхній підсвідомості рабовласницьку покору перед чоловіком».

Після цієї новини диктор одразу ж переключився на іншу, а я ще довго не могла втекти з емоційної в’язниці, в яку потрапила після його слів. Я лише дякувала Господу, що всесвітньо відомих братів Грімм більше немає серед нас, оскільки вони б не змогли пережити такої «чудо-інтерпретації» своєї казки, на якій виросло не одне покоління.

Мабуть, того дня я ненароком зависла на певній інформаційній частоті, і мій мозок, неначе радіоприймач, почав відловлювати відповідні сигнали, які були притаманними даній хвилі. Відтак, як тільки-но шквал моїх емоцій, викликаний попередньою новиною, почав губитися серед буденних справ, я одразу ж наштовхнулася на іншу – ще більш безглуздішу.

Йшлося про те, що одна американська жінка подала до суду на свого чоловіка за те, що він відкрив перед нею двері у магазині і вирішив пропустити її вперед. Обурена жінка заявила, що даний жест її надзвичайно образив і принизив, оскільки вона вважає себе рівнею з будь-яким чоловіком, а такий «архаїчний» вчинок демонструє зворотне». Та найбільше мене вразило те, що знайшлося безліч людей, які її підтримали, і позивачка виграла справу, отримавши моральну компенсацію від свого чоловіка у вигляді публічного вибачення.

 В цей момент мені пригадалася одна фраза, яка свого часу пролунала з вуст геніального науковця Альберта Ейнштейна. Якось він сказав: «У світі безмежними є тільки дві речі, перша – це космос, а друга – людська дурість».

Ось так, крок за кроком, спираючись на дедуктивний метод неперевершеного Шерлока Холмса, я дійшла до роздумів про «Фемінізм».

Феміністичний «перевертень»

Феміністичний рух зародився ще на початку 18 століття і з того часу він суттєво допоміг жінкам утвердитися у тих сферах, в яких до того вони не мали права навіть на власну думку. Він допоміг їм стати повноправними членами суспільства, гордими, впевненими та самодостатніми особистостями. Але мене цікавить інше: коли саме «фемінізм» втратив своє істинне покликання, перейшовши ту фатальну, тонку грань, за якою його активісти почали використовувати ті методи впливу, на противагу яким цей рух був створений? Коли він перейшов від «захисника» до «нападника»? Коли прекрасна та витончена жінка почала перетворюватися на істоту, що прагне «коня на бігу зупинити і в палаючу хату зайти»? Коли представниця прекрасної половини людства почала приміряти на себе маску іншої статі, розкидаючись при цьому судовими позовами за вияв галантності та витончені знаки уваги? Коли справжній джентльменський жест став вважатися підсудною справою, а казка, що пропагує добро та любов – суспільним «перевертнем»? В який момент представниці феміністичного руху почали боротися з пустопорожніми млинами, озброївшись при цьому безглуздою агресією, яка іде на вітер?

Відтак дуже смішно спостерігати за тим, як сучасні жінки постійно скаржаться на чоловіків, які не здатні заспівати серенаду перед вікном, пробратися в опочивальню до коханої через балкон чи спромогтися на ряд інших романтичних подвигів. А можливо жінкам варто припустити, що їхні чоловіки не зовсім відчувають себе чоловіками біля чоловікоподібної жінки, або просто бояться потрапити до в’язниці за таку романтику…

Якось я дорікнула своєму знайомому, що сучасне суспільство не продукує більше таких чоловіків, які б оспівували своїх коханих у віршах. На що він мені відповів, що сучасне суспільство також й не продукує і жінок, які б надихали чоловіків стати поетами. Спершу його слова мене надзвичайно обурили, але потім, трохи подумавши, я зрозуміла, що в дечому він має рацію.  

Цікаво, чи могли передбачити засновниці феміністичного руху те, що з отриманням «права голосувати», їм перестануть дарувати квіти «просто так», звузивши цей галантний жест до декількох офіційних дат в календарі? Чи підозрювали вони, що нарешті отримавши можливість займати високі суспільні посади і чини, їм перестануть цілувати руку, обмежуючись міцним рукостисканням? Чи могли вони собі уявити, що на вишуканий ляпас їм даватимуть здачу з подвійною чоловічою силою? Чи знали вони, що зерна, якими вони засіяли поле суспільної свідомості, дадуть такий неочікуваний та спотворений продукт? Чи цього вони хотіли? А головне – чи хочемо цього ми сьогодні?  

Безумовно, «фемінізм» подарував кожному наступному поколінню жінок безліч переваг, але водночас він їх багато й в чому обмежив, хоч і ненавмисне.

Я на всі сто відсотків погоджуюсь, що чоловік та жінка є абсолютно рівними між собою, як дві половинки одного цілого. Але така вже людська природа, яка полягає в тому, що одна з половинок завжди намагається показати свою значимість над цілим.  

Але я щиро вірю, що одного прекрасного дня людство нарешті віднайде ту ідеальну «золоту середину», від якої його постійно так брутально переважує у різні сторони, неначе на шальках несправних терезів – і тоді вже ніщо не зможе нас більше поділити на частини. І всім стане байдуже, хто в домі головний та яка епоха за вікном: матріархат чи патріархат.

Куди приводять мрії…!?

Якось одного американського мільйонера спитали: «Скажіть, будь ласка, у чому криється секрет вашого успіху? А відтак, що б ви порадили людині, яка прагне стати мільйонером?» На що він, не замислюючись, відповів: «Спитайте себе, що ви можете робити безкоштовно. І саме це заняття принесе вам найбільші гроші». Ось такою виявилася порада успішного чоловіка – не очікувано простою, без жодних хитромудрих рецептів та пихатих повчань.

Здоровий глузд підказує, що працею, яка не оплачується, великих статків не здобути. Але тут криється одна тонка хитрість, яка не одразу відкривається прагматичному розуму. Справа в тому, що людина безкоштовно може робити лише те, що приносить їй справжнє задоволення. А якщо вона трудиться над тим, що любить, то так чи інакше, підсвідомо вкладає в свою працю частинку власної душі, свій талант, свою внутрішню енергію, і в підсумку отримує досконалий результат, вражаючий кінцевий продукт, який завжди має попит і ціниться дуже дорого.

Мрії – рушійна сила прогресу

Всі, без винятку, про щось мріють, тільки мало хто вірить, що його мрія може перетворитися на реальну справу цілого життя і принести неабиякий дохід. Але зазвичай ми не маємо часу це перевіряти, оскільки постійно кудись поспішаємо, намагаємось встигнути перехопити у когось престижну роботу, набити свої кишені та гаманці шелесткими паперовими купюрами, водночас забуваючи про те, що гроші – це лише засіб, додатковий результат і супутня частина нашої праці, а не самоціль.

 З іншого боку, в людських головах міцно вкоренилася помилкова думка, що справжнього тріумфу та високих кар’єрних звершень добиваються лише окремі щасливці, до яких з самого народження прихильні зорі та небеса. Відтак, ми самі заносимо їх у розряд «обраних», зводимо на блискучий п’єдестал недосяжності, спостерігаємо за успіхами їхнього життям благоговійно-засмученими очима, переконуючи себе в тому, що їм просто неймовірно таланить. Зазвичай наші погляди приковані до зовнішньої позолоти їхнього життя, за сліпучим світлом якої не видно щоденної тяжкої праці, самовідданості, наполегливості та багатьох невдач, з яких зітканий великий успіх. А вони – лише звичайні люди, які по при усі суспільні упередження та стереотипи, не побоялися піти слідом за своїми мріями і повірили у власні можливості.

Життя повне прикладами, коли прості люди, озброївшись лише власним талантом, мріями, вірою та наполегливістю, підкоряли недосяжні вершини. Візьмемо, хоча б історію заснування всесвітньо відомої пошукової системи «Google». Цікаво те, що ідея знаменитого пошуковика зародилася не під час  виснажливих обговорень декількох десятків мега-професіоналів, і не вході довгих розробок багатомільйонного проекту – вона прийшла в голову двом звичайним студентам Стенфордського університету. Рівно 14 років тому вони створили безкоштовну пошукову систему для закладу, в якому навчались, а вже через два роки нею користувалось більше 10 тисяч людей в день.

Після такого успіху хлопці намагалися запропонувати «свій товар» декільком Інтернет-компаніям, але все безрезультатно, оскільки їм говорили, що «пошуковики є безперспективними і грошей на них не заробиш». Та хлопці не опустили руки. Вона все-таки знайшли певне фінансування, і залучившись підтримкою деяких друзів та знайомих, заснували власну компанію, яка знаходилася в орендованому гаражі, а сервер – у спальні одного із засновників. Мабуть тоді хлопці й гадки не мали, що всього через декілька років їхній некомерційних проект стане популярним на весь світ і принесе їм мільярди.  

А чого лише вартий випадок Марка Цукерберга, засновника знаменитого «Facebook»! Задуманий у 2004 році як безкоштовний сайт для спілкування студентів Гарварду, Facebook перетворився на першу в світі соціальну мережу, і сьогодні журнал «Forbes» оцінює річні продажі сайту в 150 млн. доларів.

Так само і Білл Гейтс не народився комп’ютерним генієм, він ним став, а Мадонна отримала корону поп-королеви аж ніяк не в спадок, вона сама її «викувала» щоденною працею.

Хтось може сказати, що такі прориви під силу лише одиницям. Але я мушу їх розчарувати. Адже паростки схожих історій прорізають грунт нашої реальності всюди і повсякчас, варто лише озирнутися, а їхні герої – це люди з повсякденного життя – це ваші друзі, знайомі, сусіди, випадкові перехожі, які можливо ще не стали мільйонерами і не добились шалених успіхів, але хтозна, що чекає їх за наступним поворотом. Хоча справа тут не в грошах, які згодом самі прилипають, як банний лист, а в тому, щоб знайти себе і отримувати задоволення від того, чим займаєшся.

Наприклад, одна близька подруга моєї знайомої 15 років тому почала займатись йогою. Згодом, отримавши певні навики та полюбивши це заняття всім своїм серцем, вона вирішила давати безкоштовні уроки усім охочим у парку, просто неба. З кожним днем її любительська група розширювалась, а позитивні відгуки досягали найвіддаленіших куточків міста. Відтак, рівно через півроку їй запропонували стати інструктором йоги в одному спортклубі. Сьогодні подруга моєї знайомої вважається одним з найкращим інструктором йоги в Чикаго (США) – вона відкрила власну студію, дає приватні уроки, хоча все ще раз в тиждень продовжує вести безкоштовні заняття в парку.

Як «запустити» свою мрію?

Перше, що вам потрібно, це чітко визначитися, чого ви хочете. Саме це рішення можна вважати запорукою подальшого успіху.

Друге. Після того, як ви зрозуміли, чим хочете займатись, не спішіть будувати «Наполеонівські плани», завойовуючи світ семимильними кроками. Спершу влаштуйте собі невеличкий тест – зосередьтесь на своїх внутрішніх почуттях та емоціях, а не на зовнішніх факторах. Саме це допоможе остаточно переконатись, чи прийняте рішення – правильне, а справа, якою ви займаєтесь – дійсно ваша. Це дуже важливо, оскільки лише тоді, коли людина робить те, що любить, вона відчуває душевний комфорт, внутрішнє піднесення, радість, ейфорію, чисте бажання, а не «тяжкий меч» примусу над головою. Час в такі моменти тече по-іншому. У вас навіть можу відкритися дивовижні знання та навики, які ви раніше ніде не здобували. І в цьому немає нічого дивовижного, адже існує безліч прикладів, коли люди отримували «вітку першості» у тих професіях, в яких у них нема диплому. Головне, вибрати свій власний життєвий шлях, тоді на ньому траплятиметься багато дороговказів, які перетворять життя на захоплюючу подорож.

Третє. Подумайте, чи змогли б ви цим займатися просто так, абсолютно безкоштовно? Просто спробуйте насолодитись процесом, не думаючи про результат.

Четверте. Те, що ви знайшли себе – лише початок великої справи, відтак сумніви та перешкоди все ще навідуватимуться до вас, неначе «податкова міліція». До того ж, працювати прийдеться, не покладаючи рук, бо, як кажуть у народі: «Не Святі горшки ліплять», відтак, якщо хочете отримати бажане, тоді краще якомога вище закотити рукави. Щоб втілити свою мірю в життя, потрібно міцно взяти її за руку і повести, неначе малу дитину. А потім, коли прийде час, вона сама поведе вас за собою, розкриваючи нові, незвідані горизонти.

П’яте. Якщо ваша мрія не збігається з вашою роботою, не поспішайте звільнятись, спалюючи за собою всі мости. Залиште собі запасний варіант, певну страхівку, і займіться паралельно тим, що вам подобається. Якщо ви, до прикладу, бухгалтер, не припиняйте рахувати, просто разом з тим почніть малювати, якщо вам завжди цього хотілось. Купіть у найближчих канцелярських товарах білі аркуші паперу, фарби чи олівці і виділіть своєму улюбленому заняттю одну годину вдень, або хоча б – 20 хвилин, і через деякий час ви почнете помічати певні зміни у власному житті. А ще краще – запишіться в гурток, адже зараз існує безліч вечірніх курсів, навіть уроки он-лайн. Таким чином ви познайомитесь з новими людьми, розірвете звичне рутинне коло, в якому щодня обертаєтесь – а це завжди додаткові можливості. І не переживайте, що не вистачить часу, головне мати сильне бажання. Бо, як голосить стара українська мудрість: «Як захочеш, то на гору скочиш, а як не захочеш, то й з гори не злізеш». Найважливіше – рухатись на зустріч своїй мрії, хоча б навіть із найменшою швидкістю, бо ви – не Магомет, і гора до вас сама не прийде.

Шосте. Пам’ятайте, ніколи не пізно «запустити» свою мрію.

Якось я прочитала статтю про одного чоловіка, якого у 53- річному віці звільнили з компанії, де він працював все своє життя (штат Каліфорнія, США). Передпенсійний вік перешкоджав йому знайти нову роботу, щоб й надалі виплачувати кредит за житло та покрити інші рахунки.

Одного дня, втомившись від чергової невдачі, він вийшов на свою невеличку ділянку біля дому, робота на якій зажди приносила йому задоволення. Грядки були запущеними, порослими бадиллям, відтак чоловік одразу ж кинувся їх обробляти. « Я настілки поринув у це заняття, що всього через 10-15 хвилин абсолютно забув про невдалі пошуки роботи. Вперше за декілька останніх місяців відчай та смуток нарешті відпустили мою душу», –  ділився далекими спогадами чоловік. Від того дня промайнуло 20 років. З того часу він започаткував власний бізнес – невеличкий магазин, продукти до якого надходять  прямісінько з його улюбленої грядки, яка вже встигла розростися у велике господарство.  

Все нове завжди лякає глибиною своєї невідомості. Ми боїмося, що нас неправильно зрозуміють, висміють, вкажуть у нашу сторону пальцем, покрутять біля скроні, повісять на чоло ярлик «білої ворони» і більше не сприйматимуть серйозно. Ми боїмося зазнати невдачі, оступитися, виявитися не такими як усі, відтак рідко наважуємося вийти за межі власної в’язниці, хоча водночас захоплюємось тими, які не побоялися зламати грати загальноприйнятих стереотипів. Але варто пам’ятати, що літають лише ті, хто не побоявся показати свої крила. І сьогодні вони попивають переможний іскристий напій, хоча ще декілька днів тому навіть не підозрювали, що зможуть придбати найдорожчу пляшку шампанського.  

Шлях агресивного воїна

У далекій країні Південно-східної Азії, у сонячному Таїланді існує дуже цікавий і доволі неординарний звичай, який змусив би представника зеленої організації «Грін Піс» тричі перехреститися, а потім у напівпритомному стані написати тремтячою рукою «вагон» петицій, заяв та скарг у відповідні організації по боротьбі з насиллям над тваринами. Справа в тому, що у цій екзотичній країні навмисно ламають усім котам хвости. І не має значення, хто «на жертовнику» –  пухнастий домашній улюбленець, в якому ви душі не чаєте, чи звичайний облізлий, бродячий кіт – усі вони без винятку носять однакове клеймо – переламаний хвіст, яким тварина після такої неприємної процедури більше не володіє.

Самі таїландці пояснюють це таким чином: коли собака виляє хвостиком, у такий спосіб вона виказує свою безмежну радість, а кіт навпаки – виявляє агресію. Відтак, аби убезпечити себе та оточуюче середовище від найменшого прояву негативних емоцій, корінні мешканці Таїланду, які, до речі, вважаються одними з найпривітніших та найщасливіших народів на планеті, вдаються до вищенаведеного негуманного акту. Варто зазначити, що самі таїландці не вважають такі дії жорстокими, адже за їхнім переконанням, вони лише допомагають тварині звільнитись від негативного заряду.

Слухаючи розповідь одного мого знайомого про бідолашних таїландських котів, я мимоволі замислилась над тим, чи існує у світі вірний спосіб, який допоміг би так само легко вирішити питання й людської агресії?

А ми, все «агресуємо»!

Звідки у людей стільки негативу, який має дивовижну здатність відкладатися у наших душах мертвими пластами давно зігнивших почуттів та емоцій, від розпаду яких весь організм отруюється вбивчими газами? Чому в  наших серцях так легко зароджується ненависть, спалахуючи від найменшого зовнішнього подразника, неначе пересушена трава від випадкової іскри? Чому бажання поквитатися з давнім кривдником, відчуття «справедливої помсти» зазвичай виявляється солодшими за велику ложку меду? Ми часто перебуваємо в поганому настрої, постійно на когось злимося, тихо заздримо найближчим друзям, бажаємо невдачі своєму сусіду та провалу колезі по роботі, всією душею ненавидимо свого шефа та нахабну продавщицю із продуктового кіоску за рогом, наділяємо випадкових перехожих льодяними, зверхніми поглядами, а пасажирів у громадському транспорті – стусанами під ребро, криками та матюками.

Якось в одній із львівських маршруток я ненароком наступила якійсь жіночці на ногу. У відповідь вона із глибокою ненавистю у погляді прямим текстом послала мене «на три букви» і вийшла з мікроавтобусу. Чесно кажучи, я втратила дар мови, не говорячи вже про свій хороший настрій, який вилетів у відчинені двері слідом за злісною пасажиркою, неначе пожовклий листок, підхоплений брутальним поривом холодного вітру.

Це було схоже на вибух атомного реактора, який в долі секунди скосив наповал усіх, кому довелося стати його свідком. А скільки таких вибухів припадає на одну людину кожного дня? А тепер подумайте, яку долю радіації вона отримує… На жаль, у більшості випадків агресія, що сидить в середині нас, не піддається усвідомленому контролю з боку її горе-носія, тому вибух може відбутися будь-коли, ударна хвиля якого здатна нанести неабияку шкоду мирному оточенню. Відтак, деякі люди є настільки небезпечними у своїй поведінці, що їх вже давно пора помістити під захисні саркофаги.

Агресивна залежність

Дякувати Богу, ми такими не народжуємось, ми такими стаємо, і це дозволяє повірити у можливість позитивних змін. А поки що подивимось, в якому психологічному кліматі ми зростаємо.

З самого дитинства нам вбивають в голову, що життя – це тернистий, непрохідний шлях, на якому хтось розставив безліч капканів і пасток, відтак, аби цілим і неушкодженим добратися до комфортного «місця під сонцем», варто добре попрацювати ліктями, без перебору розпихуючи тих, хто не проти й собі його зайняти.

У дитсадку ми отримуємо перші уроки «виживання», які водночас є нашими першими уроками агресії: нам наказують остерігатися незнайомих людей, оскільки вони можуть образити, нас вчать «стояти за себе», "давати здачі», і в такий спосіб наше знайомство зі світом починається. У школі ми осягаємо вищі прийоми «самозахисту», які повинні полегшити неминуче зіткнення нашої «маленької шлюпки» із величезним «вітрильником» під назвою «доросле життя»: саме тут починається справжня «муштра» – підготовка до виходу у «відкрите море», і на цьому відрізку нам безупинно торочать про те, яке ж доросле життя – важке та несправедливе. Нас готують до життя, як гладіатора до вирішального двобою, відтак, коли ми стаємо дорослими, то починаємо робити те, що найкраще вміємо – ми починаємо воювати. 

У вищому навчальному закладі «шкільна муштра» набуває більш витончених форм, але її суть залишається незмінною. Відтак ми виходимо у «відкритий океан» із непід’ємним баластом безлічі страхів, комплексів, упереджень, агресії, стереотипів та нав’язаних потреб і бажань, водночас наші вітрила зв’язані мотузками умовностей та суспільних стандартів, а неповороткий, старий, заржавілий штурвал ледь піддається міцно стиснутим долоням – можна лише уявити, яка доля чекає на такий корабель у безмежному просторі життєвих вод.   

Часто наше життя схоже на плавання в бухті негативної інформації, в яку ми помилково забрели, збившись з правильного курсу. Вона ллється звідусіль – з телеекранів та радіоприймачів, з газет, журналів і книг, з Інтернету та вулиці, з наших власних вуст. Але проблема не в тому, що вона існує, біда в тому, що ми без неї більше не можемо жити.

Одна моя знайома кожен день вишукує у телепрограмі всілякі ток-шоу, де люди, так би мовити, «продають своє горе», тобто діляться із глядачами своїми проблемами, стражданнями та болями, а вона із задоволенням «купує» цей товар. Кожен раз в моменти «телевізійної скорботи» моя знайома прилипає до голубого екрану із напіввідкритим ротом, і в мене складається враження, що таким чином вона отримує від даного перегляду певну підзарядку. А скільки існує телепередач, які в деталях відтворюють звірські вбивства, розповідають про серійних маніяків та інших психів, виставляючи результати їхніх злодіянь у рядок, неначе переможні трофеї – і я знаю купу людей, які нізащо не пропускають такої пікантної трансляції. До цього негативного клубка можна віднести й щоденні новини, які для багатьох стали своєрідною «пігулкою для підсилення головного болю».  Наприклад, моя бабуся щодня ревно слідкує за новинами, передивляючись їх по всіх каналах. Після кожного такого перегляду у неї сильно піднімається кров’яний тиск, але тим не менше, у світі не існує жодної відомої мені сили, яка змогла б в цей час відтягнути її від телевізора.

Якось, зовсім випадково, після перегляду одного фантастичного фільму, мене осінило, чому ми завжди змальовуємо інопланетян дуже агресивними, хоча й гадки не маємо, якими вони можуть бути насправді. У нашому уявленні, жителі позаземних цивілізацій – це брутальні напівлюди із нестримним бажанням поневолювати, знищувати і вбивати. Але справа не лише в однотипній уяві письменників-фантастів, а радше – у нашій власній підсвідомій поведінці, у нашій внутрішній агресії, яка лягає калькою на все, що ми робимо.