Шлях агресивного воїна

У далекій країні Південно-східної Азії, у сонячному Таїланді існує дуже цікавий і доволі неординарний звичай, який змусив би представника зеленої організації «Грін Піс» тричі перехреститися, а потім у напівпритомному стані написати тремтячою рукою «вагон» петицій, заяв та скарг у відповідні організації по боротьбі з насиллям над тваринами. Справа в тому, що у цій екзотичній країні навмисно ламають усім котам хвости. І не має значення, хто «на жертовнику» –  пухнастий домашній улюбленець, в якому ви душі не чаєте, чи звичайний облізлий, бродячий кіт – усі вони без винятку носять однакове клеймо – переламаний хвіст, яким тварина після такої неприємної процедури більше не володіє.

Самі таїландці пояснюють це таким чином: коли собака виляє хвостиком, у такий спосіб вона виказує свою безмежну радість, а кіт навпаки – виявляє агресію. Відтак, аби убезпечити себе та оточуюче середовище від найменшого прояву негативних емоцій, корінні мешканці Таїланду, які, до речі, вважаються одними з найпривітніших та найщасливіших народів на планеті, вдаються до вищенаведеного негуманного акту. Варто зазначити, що самі таїландці не вважають такі дії жорстокими, адже за їхнім переконанням, вони лише допомагають тварині звільнитись від негативного заряду.

Слухаючи розповідь одного мого знайомого про бідолашних таїландських котів, я мимоволі замислилась над тим, чи існує у світі вірний спосіб, який допоміг би так само легко вирішити питання й людської агресії?

А ми, все «агресуємо»!

Звідки у людей стільки негативу, який має дивовижну здатність відкладатися у наших душах мертвими пластами давно зігнивших почуттів та емоцій, від розпаду яких весь організм отруюється вбивчими газами? Чому в  наших серцях так легко зароджується ненависть, спалахуючи від найменшого зовнішнього подразника, неначе пересушена трава від випадкової іскри? Чому бажання поквитатися з давнім кривдником, відчуття «справедливої помсти» зазвичай виявляється солодшими за велику ложку меду? Ми часто перебуваємо в поганому настрої, постійно на когось злимося, тихо заздримо найближчим друзям, бажаємо невдачі своєму сусіду та провалу колезі по роботі, всією душею ненавидимо свого шефа та нахабну продавщицю із продуктового кіоску за рогом, наділяємо випадкових перехожих льодяними, зверхніми поглядами, а пасажирів у громадському транспорті – стусанами під ребро, криками та матюками.

Якось в одній із львівських маршруток я ненароком наступила якійсь жіночці на ногу. У відповідь вона із глибокою ненавистю у погляді прямим текстом послала мене «на три букви» і вийшла з мікроавтобусу. Чесно кажучи, я втратила дар мови, не говорячи вже про свій хороший настрій, який вилетів у відчинені двері слідом за злісною пасажиркою, неначе пожовклий листок, підхоплений брутальним поривом холодного вітру.

Це було схоже на вибух атомного реактора, який в долі секунди скосив наповал усіх, кому довелося стати його свідком. А скільки таких вибухів припадає на одну людину кожного дня? А тепер подумайте, яку долю радіації вона отримує… На жаль, у більшості випадків агресія, що сидить в середині нас, не піддається усвідомленому контролю з боку її горе-носія, тому вибух може відбутися будь-коли, ударна хвиля якого здатна нанести неабияку шкоду мирному оточенню. Відтак, деякі люди є настільки небезпечними у своїй поведінці, що їх вже давно пора помістити під захисні саркофаги.

Агресивна залежність

Дякувати Богу, ми такими не народжуємось, ми такими стаємо, і це дозволяє повірити у можливість позитивних змін. А поки що подивимось, в якому психологічному кліматі ми зростаємо.

З самого дитинства нам вбивають в голову, що життя – це тернистий, непрохідний шлях, на якому хтось розставив безліч капканів і пасток, відтак, аби цілим і неушкодженим добратися до комфортного «місця під сонцем», варто добре попрацювати ліктями, без перебору розпихуючи тих, хто не проти й собі його зайняти.

У дитсадку ми отримуємо перші уроки «виживання», які водночас є нашими першими уроками агресії: нам наказують остерігатися незнайомих людей, оскільки вони можуть образити, нас вчать «стояти за себе», "давати здачі», і в такий спосіб наше знайомство зі світом починається. У школі ми осягаємо вищі прийоми «самозахисту», які повинні полегшити неминуче зіткнення нашої «маленької шлюпки» із величезним «вітрильником» під назвою «доросле життя»: саме тут починається справжня «муштра» – підготовка до виходу у «відкрите море», і на цьому відрізку нам безупинно торочать про те, яке ж доросле життя – важке та несправедливе. Нас готують до життя, як гладіатора до вирішального двобою, відтак, коли ми стаємо дорослими, то починаємо робити те, що найкраще вміємо – ми починаємо воювати. 

У вищому навчальному закладі «шкільна муштра» набуває більш витончених форм, але її суть залишається незмінною. Відтак ми виходимо у «відкритий океан» із непід’ємним баластом безлічі страхів, комплексів, упереджень, агресії, стереотипів та нав’язаних потреб і бажань, водночас наші вітрила зв’язані мотузками умовностей та суспільних стандартів, а неповороткий, старий, заржавілий штурвал ледь піддається міцно стиснутим долоням – можна лише уявити, яка доля чекає на такий корабель у безмежному просторі життєвих вод.   

Часто наше життя схоже на плавання в бухті негативної інформації, в яку ми помилково забрели, збившись з правильного курсу. Вона ллється звідусіль – з телеекранів та радіоприймачів, з газет, журналів і книг, з Інтернету та вулиці, з наших власних вуст. Але проблема не в тому, що вона існує, біда в тому, що ми без неї більше не можемо жити.

Одна моя знайома кожен день вишукує у телепрограмі всілякі ток-шоу, де люди, так би мовити, «продають своє горе», тобто діляться із глядачами своїми проблемами, стражданнями та болями, а вона із задоволенням «купує» цей товар. Кожен раз в моменти «телевізійної скорботи» моя знайома прилипає до голубого екрану із напіввідкритим ротом, і в мене складається враження, що таким чином вона отримує від даного перегляду певну підзарядку. А скільки існує телепередач, які в деталях відтворюють звірські вбивства, розповідають про серійних маніяків та інших психів, виставляючи результати їхніх злодіянь у рядок, неначе переможні трофеї – і я знаю купу людей, які нізащо не пропускають такої пікантної трансляції. До цього негативного клубка можна віднести й щоденні новини, які для багатьох стали своєрідною «пігулкою для підсилення головного болю».  Наприклад, моя бабуся щодня ревно слідкує за новинами, передивляючись їх по всіх каналах. Після кожного такого перегляду у неї сильно піднімається кров’яний тиск, але тим не менше, у світі не існує жодної відомої мені сили, яка змогла б в цей час відтягнути її від телевізора.

Якось, зовсім випадково, після перегляду одного фантастичного фільму, мене осінило, чому ми завжди змальовуємо інопланетян дуже агресивними, хоча й гадки не маємо, якими вони можуть бути насправді. У нашому уявленні, жителі позаземних цивілізацій – це брутальні напівлюди із нестримним бажанням поневолювати, знищувати і вбивати. Але справа не лише в однотипній уяві письменників-фантастів, а радше – у нашій власній підсвідомій поведінці, у нашій внутрішній агресії, яка лягає калькою на все, що ми робимо.