Маленьке чоловіче діло

«Малі діти – то малий клопіт, великі діти – то великий клопіт», – часто бідкаються українські жінки, безпорадно при цьому розводячи руками. Зазвичай ці слова ненароком зриваються з їхніх вуст неначе спіле яблуко, якому судилося загубитися серед порослих трав та густого бадилля, відтак його смак залишається відомим тільки дереву, з якого воно впало.

Так вже стали зірки над нашою ненькою Батьківщиною, що лише для українського чоловіка народження та виховання дітей практично не супроводжується жодними клопотами та серйозними переживаннями. Для нього цей процес відбувається напрочуд плавно і навіть якось непомітно, так би мовити, – сам собою, завдяки чудодійній силі природи. Адже у чоловічому розумінні, яке підпитується тонким душевним устроєм, діти – це яскраві квіти життя, які йому потрібно лише засіяти, навмисне чи випадково зронивши пригорщу насіння на благодатну землю. А коли зернята прийнялись, нарешті можна і відпочити, стерши з чола важкі краплі поту, що стікають по скронях після виконання виснажливої та вкрай відповідальної місії, яка полягає в забезпеченні продовження роду людського. Після цього чоловік гордо передає естафету жінці, якій немає кому передати її далі, відтак, вона чи не до кінця свого життя, не покладаючи рук, продовжує щоденну працю над «квітником».

Не раз вона прогинатиметься під нелегкою нішею, що натиратиме їй на спині пекучі мозолі від постійного невтомного носіння. Не раз вона звертатиметься до свого благовірного з проханням допомогти, але він, як і належить голові сімейства, лежатиме на дивані, втупившись у ящик та відсторонено щось їй відповідатиме. Адже на сьогодні він вже виконав своє завдання – скинув у коридорі «тушу вбитого мамонта», тому повинен набратися сили перед наступним походом за здобиччю.

Не даремно кажуть: «У народження дитини – чоловіче діло маленьке», на жаль, таким воно залишається і впродовж усього періоду виховання його нащадка.

Якось один товариш мого чоловіка, який «посіяв» вже двоє діточок, спитав його, чому ми зволікаємо з народженням дитини. Звісно, відповідь на кшталт «ще не готові» його не задовольнила, а навіть доволі розсмішила і він, вирішивши поділитися власним неоціненним досвідом батьківства, сказав: «Насправді, твоє діло – зробити, а далі – то вже бабська справа. Повір, з народженням дитини у твоєму житті нічого кардинально не зміниться, так що, не хвилюйся.., вперед!». А інший знайомий, який при кожній зустрічі не втомлюється агітувати мене щодо поповнення сім’ї та постійно розповідає, які неймовірні враження та емоції подарувало йому народження дитини, на практиці власного батьківства являє собою повну протилежність щойно висловлюваним думкам. Як тільки його дитя підходить до нього з певним проханням-вимогою-потребою, він одразу починає волати за своєю дружиною, навіть не розібравшись, у чому ж справа: «Світлана, тут малий щось хоче, іди сюди». А одного разу я мала нагоду почути у його виконанні цікаву репліку – якось він, перебуваючи у агонії роздратування та нетерпіння, вигукнув до своєї дружини : «Я тобі вже цілу годину бавлю дитину, тепер твоя черга». У цей момент виявилося, що його батьківська самоідентифікація ненароком поступилася перед тривіальним бажанням подивитися футбол.

Дуже часто виховання з боку чоловіка зводиться, в кращому випадку, до перевірки щоденника, в гіршому – до застосування ременя, з яким він, лаючи свою дитину на весь голос, намагається вчити її добрим манерам та хорошої поведінки.

Так, на жаль, представники так званої сильної половини людства беруться виховувати своїх нащадків, коли слова вже не допомагають і через декілька років після «посіву», починають збирати перші жнива:
– Миколо, та скажи вже хоч щось тій дитині, бачиш, зовсім мене не слухає!
– А що я тобі зроблю, що виховала, те маєш!

Існує давня приказка, яка промовляє: «Чоловік за своє життя повинен виростити сина, посадити дерево та побудувати будинок». Український чоловік найкраще справляється з першим завданням, оскільки саме це вимагає від нього мінімум зусиль та максимум задоволення.

P.S. Звісно із кожного правила існують винятки, і я особисто з ними знайома у рамках даної теми. Але ці винятки настільки дивують, що у достовірності вищенаведеного узагальнення сумніватись не приходиться.

Митниця -- місце зустрічі змінити не можливо

Усім відомо, що театр починається з вішака. За такою ж аналогією можна стверджувати, що країна починається з митниці. Наприклад, в усіх американських аеропортах на території митного контролю висить великий банер – своєрідна пам’ятка для своїх працівників, на якій великими літерами написано: «Пам’ятайте, ви (працівники митного контролю) – це перше, що бачить людина, відвідуючи нашу країну».

        Так вже геополітично склалося, що саме митниця є першим місцем зустрічі, де відбувається знайомство з тою чи іншою країною. Це інтригуючий початок своєрідного побачення, враження від якого іноді дуже важко стерти, відтак, зазвичай, вони залишаються з тобою аж до самого його завершення. А будуть вони поганими чи хорошими, залежить від багатьох чинників, а особливо від ментальності тих, хто зустрічає вас на барикаді між обома кордонами. 

           Після виснажливого перельоту рідне, свіже, тепле повітря несподівано вдарило в голову наче легкий хміль від ковтка добре вистояного вина. Березнева львівська погода приємно вразила теплом та безхмарним небом. Це неабияк здивувало, адже ті, хто мали можливість жити у Львові, знають, що місто Лева, як безнадійно закоханий поет, завжди заплакане дощем та замріяне у густих, сірих хмарах. Але, як виявилося, моя радість була передчасною, оскільки основний шквал пронизливого вітру та всюдисущий, холод терпляче очікували на прибулих у стінах львівського аеропорту.

Кіно і німці

Чесно кажучи, львівський аеропорт – це надзвичайно цікаве явище з точки зору архітектурного рішення, елементарної практичності, зручності та людського фактору. Літак, яким я прилетіла з Варшави до Львова, вміщував до ста пасажирів, але навіть таку, порівно невелику кількість людей, львівський аеропорт одразу не зміг проковтнути. Спершу в приміщення вдалося втиснутися лише приблизно половині пасажирів, здебільшого українцям, решта ж смирно очікувала своєї черги на вулиці. Усвідомлюючи абсурдність і кумедність цієї ситуації, одна із прибулих панянок, полячка за національністю, іронічно зауважила, промовивши до свого товариша: «Як добре, що на голову нічого не падає. Сьогодні з погодою їм пощастило».

             Після цих слів, наче після заклинання, перед людьми, які стояли на вулиці, з’явився молодик у темно-синій формі, який, наче місцевий «Бонд» взявся рятувати ситуацію. Із набундюченим, похмурим обличчям, активно махаючи при цьому руками, він монотонно завів: «Шановні, не стоїмо в проході, заходимо, заходимо. Давайте, рухаємось, рухаємось. Не стоїмо, не стоїмо». Він промовляв це безупинно, наче платівка, яку заїло на одному місці, і усім своїм виглядом нагадував мені замореного повсякденною рутиною тюремного наглядача, якому вже було байдуже, що і до кого говорити. Але тим не менше, молодик добре впорався із завданням, і вже через декілька хвилин йому все-таки вдалося загнати «усе поголів’я» в тісне і душне приміщення, яке нагадувало легендарні львівські маршрутки. Після цього стало очевидно, що схожі маніпуляції він проробляв не одноразово.

             Заморені довгим перельотом «Чікаго-Варшава-Львів», люди продовжували чекати на перший митний контроль – перевірку документів. Переступаючи з ноги на ногу, спираючись, хто на валізу, хто на сусіда по нещастю, усі терпляче очікували власної черги, яка, незрозуміло чому, рухалася так повільно, наче до самого Чистилища. Час від часу у натовпі мою увагу невпинно привертали двоє чоловіків, які розмовляли між собою німецькою. Я не розуміла, про що вони говорили, але без проблем могла розрізнити палітру емоцій, яка зафарбовувала в той момент їхні обличчя – вони перебували у глибокому трансі та повному шоці -- та найцікавіше чекало на них попереду. Мені так і хотілося назвати цю мініатюру «Кіно і німці».

             Не зважаючи на те, що паспорти та усі додаткові документи перевіряли четверо осіб, моя черга підійшла аж через годину, хоча я не була в ній останньою. Крізь товстезне скло на мене з-під лоба глянула дівчина близько 25-ти років, нагороджуючи мене професійним беземоційним поглядом. «Паспорт» -- це єдине слово, що злетіло з її вуст впродовж усього нашого німого контакту. Хвилину-другу вона мовчки роздивлялася мій паспорт, скрупульозно гортаючи сторінку за сторінкою. Складалося таке враження, що вона, наче криптограм, намагається щось розшифрувати на його сторінках. (Бувалі та досвідчені кажуть, що в таких випадках люди кладуть у паспорт 20 доларів, аби потім уникнути перевірки багажу та швидше пройти митний контроль. Але тоді я ще не знала про цей захисний ритуал, коріння якого сягають глибоких і темних закутків української ментальності.) Тим не менше дівчина вимушено віддала мені паспорт і переді мною відчинилися двері до найцікавішої «кімнати атракціонів» -- кімнати «кривих дзеркал».

Тут людей не дуже люблять

         У наступному приміщенні, де стояло два величезних сканера-рентгена, утворилося ще дві живих черги – складалося таке враження, що усі ті, хто пройшов перший митний контроль, виходять звідси ще повільніше, ніж сюди заходили. Кожен чемно клав свої валізи на доріжку, яка пропускала їх через рентген-сканер і зупинялася перед носом працівника митного контролю, який скидався у цей момент на жадібного розкрадача гробниць. Кожна валіза, кожна сумка була розкрита, а їхні нутрощі безцеремонно випотрошені. Митники передивлялися чи не кожну річ, будь-яку дрібничку, вертіли в руках, підставляли до віконця, зважували на руці, -- здавалося, цьому не буде ні кінця ні краю. Одна жіночка, яка стояла позаду мене, ніби сама про себе спитала вголос: «Господи, що вони шукають»? «Вони особливо нічого не шукають, просто чекають на «зелену двадцяточку», -- несподівано відповів їй чоловік, який також чекав у черзі. «Хай краще закопають мене на території аеропорту, не дам ні копійки», -- твердо відповіла жінка.

              Через декілька хвилин розгорнулася наступна драма. Жінка середнього віку поскаржилась, що не може знайти свою валізу. Через декілька хвилин вона несподівано вигукнула, вказуючи на чоловіка, який вже пройшов митний контроль і прямував до виходу: «Дивіться, у цього чоловіка в руках моя валіза, зупиніть його, будь-ласка! Я вас прошу, люди!». «Такого не може бути, шукайте далі», -- холодно відповів їй охоронець. Промайнуло ще хвилин 5-10 і стало очевидно, що валізи-таки немає, а чоловіка вже й слід вистиг. Та винного у халатності не поспішали шукати, відтак жінка розвела руками, іронічно всміхнулась, і промовила: «Кожного разу, коли прилітаю в Україну відчуваю, що мені потрібен психолог».

                Через 40 хвилин прийшла черга і до моїх валіз. «Що везете?», -- промовила владним тоном жінка на вигляд років під п’ятдесят, даючи мені зрозуміти, що зараз я – на її території. Яскравий макіяж, чорні, тонко вискубані брови, вишнева помада, чорне як смола волосся, заплетене у пишну зачіску та пронизливий контрольний погляд, який працює краще ніж будь-який рентген чи сканер. «Нічого особливого, одяг, взуття, ноутбук…», -- спокійно злітало з моїх вуст. «Справді? Відкривайте валізу», -- із ледь вловимою долею сарказму промовила вона, мовляв, знаємо ми вас, я таких як ти одним лівим зубом можу розкусити. Чемно, без зайвої метушні, я відкрила валізу, а вже наступної миті моя «мила співрозмовниця», всунула туди обидві руки, неначе у пухке тісто. На жаль, їй так не вдалося з нього нічого «спекти» і вона вимушена була сказати: «Наступний!».

                   Після цього слова, наче від серця відлягло і я попрямувала до омріяного виходу. Я йшла і думала, що за весь час мого перебування на території львівського аеропорту ніхто не сказав мені: «добрий день», «будь ласка», «прошу», «до побачення», або «щасливо». А на останок у моїй голові зринула непевна думка: «Цікаво, якби тут повісити такий ж банер, що красується на території американських аеропортах, це б щось змінило..?».