Феномен «аморальності янгола»

«Україна – країна замріяних янголів» — це афоризм, який з ідеальною точністю влучив у саме ядро української ментальності і повністю розкрив її суть на тлі історичному, культурному та духовному.

У своїй гнітючій замріяності, на яку вони не мають жодного права, ці чудернацькі створіння забули, для чого їм дані крила, які закам’яніли без неба та вільного польоту. Не помічаючи нікого навколо себе, вони лише звертаються з молитвами про допомогу до того, чиє обличчя насправді ж ніколи не бачили, натомість того, щоб замислитись над запитанням, що вони можуть зробити, аби не тільки чути голос зверху, але й зрозуміти, кому він належить.

Але важко янголам українського походження переступити поріг своєї байдужості та незгуртованості, щоб змінити плазування на зорі, до яких можна доторкнутися. Спихаючи усі невдачі на іронію долі, вони із незрозумілою гордістю та заплаканими очима тільки те й роблять, що сподіваються, ніби наступні змінять на краще їх світ.

Так, час лікує рани, але йому необхідно надати ліки. Чекання – це справа слабких, за яке винагороджують спокоєм, але іноді це може означати смерть. Тому що збайдужіння, на яке захворіла українська нація янголів, ще не врятувало жодної людини. Що ж тоді говорити про цілий народ, який просяк цією отрутою? Вони відучилися довіряти людям і самим собі, відчувши себе непотрібними на землі, яка дарувала їм життя. Вони були змушені, а потім це увійшло у звичку, зрівнювати із чорною землею честь, запорукою якої колись було слово і яке тепер втратило свою незворушність. Соромом було проявляти незаплановану ініціативність, натякаючи на індивідуальність, коли на кожному кроці наголошували, що «я» – остання буква в алфавіті, тим самим зрівнюючи особистість до рівня чорної маси. Саме тому в нас люди все-таки «скромні», бояться виділятися, тому що бути кращим — нібито небезпечно, та i якось не гарно. І зовсім це не особливість нашої православної культури – це відгомін історичної епохи, яку іменували «століттям сатани». Із клітки ми потрапили до джунглів, отримавши аж занадто свободи, яку неможливо вмістити в якусь посудину і почастувати всіх однаковою кількістю.

Такий стан речей втомлює, і ми вкотре хочемо купити в когось нову клітку, в якій можна було б знову відпочити, а для заспокоєння совісті — виставити крила із-за ґрат. Ми прагнемо далі мріяти, бо реальність нас лякає, тому що вимагає занадто вже багато зусиль, як для янголів. Таке враження, що українці ще не готові до польоту, якого так прагнули, – чи то через те, що ще не зовсім остогидло плазування, чи через те, що вже занадто стало звичним.

Загадкова усмішка української мучениці

Існують різні хвороби: смертельні і не дуже, з прадавньою історією і з новітнім забарвленням, ті, що вбивають за місяць і ті, які можуть мучити все життя.

Практично на кожну з них існує вакцина і лише одна хвороби її не матиме ніколи. Це особлива хвороба ім’я якої – «соціальна недуга». О, її різновидів є безліч, деякі з них зазнають швидкої мутації, відповідно до змін пріоритетів соціальної моралі, але є й такі, від яких старші лише мамонти.
Декілька років тому, я відчула перші симптоми однієї з таких соціальних хвороб під назвою «Феномен українського незаміжжя». Насправді, вона й не так вже мені дошкуляла, від неї більше страждали ті, хто мене оточував, принаймні вони були свято в цьому переконані. В якийсь момент я почала випадати із «системи», але по при те, мене ще намагалися втиснути, неначе неслухняний «пазл» у красиву картинку.
Дивно, як змінюється до тебе ставлення оточуючих після того, коли ти сказала омріяне і заповітне «так». Це маленьке та непримітне слово, яке ти сотні разів використовуєш кожного дня, в одну мить змінює тебе для всіх, кого ти знала і навіть для тих, з ким ще не встигла познайомитись. З цього моменту на тарілочці, із фальшивим золотим декором, ти отримуєш сувій із чітко виписаними заповідями подружнього життя. Він невеличкий, але ж – який важкий! Розвертаючи його, у ніс вдаряє несвіжий запах столітть, але ти повинна вдихати його неначе найтонший аромат щастя. Заповіді містять необхідні фази трансформації, які необхідно виконати із неабияким завзяттям, адже потім, завдяки їм, суспільство зможе прийняти тебе як справжню заміжню пані. Дотримуючись цих постулатів, ти повинна заповнити одну із соціально важливих ніш, яка не має права пустувати, і перетворитися на маріонетку у руках ідеальної системи під назвою «Держава». Більшість з нас приймає ці правила гри, навіть не підозрюючи, що це гра. Тих, хто виступає проти, не так вже й багато. Вони рідко в голос висловлюють своє невдоволення, оскільки їх все одно ніхто не почує. Звісно, набагато легше жити за заздалегідь готовим сценарієм життя, який тобі крадькома підсовують ще в пологовому будинку.
Я відчула, що настав час вибору. З однієї сторони, мені зовсім не хотілося поповнити «ешелон щасливих дружин», які, здається, навіть усміхаються і сумують неначе за якимись незрозумілими нормами та стандартами. З іншого боку, я й думки не мала з кимсь ворогувати, я просто хотіла бути щасливою, тому вирішила також грати, але за своїми власними правилами, видаючи їх за загальноприйняті.
Я вийшла заміж, але не для того, щоб когось заспокоїти. Та для інших це виглядало на кшталт: нарешті її соціально небезпечні бацили незаміжньої істоти перетворились на позитивні флюїди особи, яка все-таки знайшла своє місце під сонцем.
Варто зауважити, що я народилась у селі, де вже з 20-ти років, а то й раніше, ти стаєш потенційною жертвою зі страшним діагнозом «Незаміжня», який сприймається гірше ніж «Чума». Не вистачає лише одного – відповідного місця за околицями села, куди б, після певного віку, незаміжніх вивозили, як колись це робили з прокаженими.
Мені було 25, а мене ще ніяк не міг навідати той клятий Гіменей зі своїми вузами. Для всіх моїх односельчан я вже давно залишилася за околицями села та « суспільної моралі». Я була єдиною незаміжньою серед усіх своїх однокласниць та навіть більшої половини однокласників, що ще більше погіршувало ситуацію. Мене вже давно «списали» із розряду потенційних наречених та одностайно прийняли рішення, що у мій бік вже ніколи не залетить «стріла кохання» навіть від «Івана –дурня». Та коли вони дізнались, що мої ноги все-таки побували на «рушничку щастя», ситуація набула кардинально іншого забарвлення. У очах більшості я виглядала як воскреслий Лазар.
Почалося все з того, що до мене почали вітатися ті, хто ще донедавна наділяли мене поглядом, а якому я відчувала себе потопаючим, якого не варто рятувати. Вони навіть зупинялися зі мною побалакати і у їхніх очах тепер читалося, що я «своя», хоча мені ще потрібно над цим трохи попрацювати, адже до повного визнання далеченько. Тримаючи на руках одне дитя та заколисуючи у візочку інше, мене засипали лавиною стандартних запитань та повчань. Звісно ж, не можна, щоб один індивід засоромив усю чемно вишколену зграю. «Ну коли вже чекати поповнення? Бо вже пора-пора… не тягни, бо ще, не дай Боже, не зможеш потім», – повчали мене Гуру сімейного життя. Тікати було нікуди, хіба що в інший вимір, тому я змушена була приєднатись до їхньої «касти», схрестивши при цьому вказівний та середній пальці на знак несерйозності своїх дій.
Згодом мені дозволили пройти далі і волею-неволею я опинилася у «свята святих», тобто у компаніях заміжніх жінок, які точили ляси у той час як їхні чоловіки – мисливці на мамонтів, займалися своїми суто «чоловічими справами» – також точили ляси за прикриттям риболовлі чи іншої забави.
Протягом цих «чудових» посиденьок, які здавалося тягнуться вічність, ми обговорюємо дуже важливі та значимі теми. Наприклад: «як відіпрати пляму від кетчупу чи зеленої трави із сумішшю мастила на улюбленій сорочці чоловіка?», «як вивести іржу під кришкою унітазу, у ванні чи на плиті?», «які підгузки вбирають найбільше вологи?», «де можна придбати 40 пар повзунків за ціною 39-ти» – і так до безкінечності. Це нагадує мені рекламну заставку серед улюбленого фільму – така ж довга, нудна і обов’язково невчасна.
Та найважчий етап бесіди припадає на тему кулінарії. Одні на перед одних мої співбесідниці діляться новими рецептами ще досі нечуваних страв, які вони переписали з жіночих журналів чи побачили у якомусь кулінарному ток-шоу. Потім звідкись з’являється «чудо-папірець», на якому виписано найкращий спосіб маринування помідорів. Звісно, усі його переписують і вже не можуть дочекатися, коли повернуться додому, щоб втілити його у життя. Переписую його і я та чемно кладу у свою торбинку, але потім вже не можу його віднайти. Адже, розумієте, не знаю як пояснити, але зазвичай такі речі у мене зникають якось самі собою.
Потім починається найлицемірніший етап балаканини. Трохи підвипивши, жінки обговорюють своїх коханих чоловіків. Вони виносять на всезагальне обговорення їхні вади, називають їх невдячними самцями, в яких тільки одне на умі, і які, побачивши молоденьку дівчину, не можуть стримати процес виділення слини. Бідкаються, що не мають часу за собою доглядати, займатися улюбленими справами, постійно бавлять дітей, готують їсти, перуть, а їм ніхто й «дякую» за це не скаже. Потім мої співбесідниці вдаються у спогади, мовляв, як добре бути незаміжній – жодних проблем та обов’язків. Але, добри придивившись, бачиш, що таким чином вони неначе проходять певний ритуал «самозаспокоєння». У такі моменти вони схожі на олігархів, які розповідають, що насправді у їхньому житті гроші не мають жодного значення. Цікаво, кого вони хочуть обдурити: когось, чи самих себе?
Я не хочу обманювати себе, краще обдурити когось. Тому зараз я вдаю, що приймаю правила гри, які для мене є абсолютно чужими і яких я не розумію. Іноді мені здається, що одружуються лише для того, бо так треба, підганяючи свою долю цим безглуздим, у даному випадку, словом «пора». А, можливо, саме через це він чи вона втратить нагоду зустріти свою справжню половинку, яка даремно чекатиме трохи далі на життєвому шляху. Люди женяться, виходять заміж, помилково думаючи при цьому, що отримали щось у власність. Таке враження, що часто ми вступаємо у шлюб, щоб зробити один одного нещасними, а не навпаки. Але найстрашніше те, що зазвичай у такому випадку ми не наважуємось стати щасливішими, втрачаємо відчуття власної радості, а усмішку одягаємо лише як маску на карнавал собі ж подібних.
Звісно, якщо хтось є щасливим від того, що пече комусь пиріжки – це добре, але коли й мене змушують від цього радіти – це погано. Просто для НЬОГО я не хочу бути обов’язком, який потрібно виконувати через штамп у паспорті, я хочу бути бажанням, яке не залежить від випраних сорочок та приготованої вечері.

«Поцілунок Ангела»

Кажуть, що спершу новонароджене дитя потрапляє у руки ангела, а не лікаря, який приймає пологи. У цей момент відбувається прадавній ритуал. Ангел прикладає свій вказівний палець над верхньою губою дитини, аби та назавжди забула обійми попередньої долі і прийшовши у цей світ знову, змогла прожити нове життя, не обтяжуючи його тягарем минулого. Ось звідки у нас ця дивна вм’ятина під носом, яку називають «поцілунком Ангела».

Але якби ж небесний охоронець виявив більше розуміння до свого підопічного та разом із цим турботливим жестом, який змушує нас забути, ким ми були у минулому, допоміг нам зрозуміти, ким ми повинні стати у майбутньому. Якби ж він зумів вберегти нас від помилок, які, можливо, ми повторюємо вже не одне життя, знову і знову доводячи свою недосконалість. Якби ж вказав людині правильний шлях до власного щастя – до пізнання самого себе. Скажімо, він міг би залишити, точні інструкції чи особливу карту, як туди дістатися у стислі терміни. Або дати хоча б маленьку підказку, яка допомогла б зрозуміти, куди повернути: наліво чи направо? Так і хочеться гукнути: «Гей, Ангеле, ти ж був колись людиною!» Але у відповідь він залишає лише скупий і непомітний поцілунок, як нагадування про своє існування.

Ось і почалось нове людське життя наповнене бажанням, мріями та надією знайти власне місце у цьому світі, відшукати своє щастя. Але чомусь дуже скоро у своїх пошуках ми збиваємось на манівці. В якийсь момент нами перестає керувати природне бажання бути просто щасливими, замість правильного шляху ми обираємо коротший і розпочинаємо гонитву за синтетичними замінниками щастя. Ми оточуємо себе бездушними та мертвими предметами, чекаючи від них набагато більшого, ніж вони спроможні дати. Починаємо спекулювати на власній потребі бути щасливими, перетворюємо почуття на бізнес, і продаємо їх один одному за мізер.

Ми вже давно перетворили своє життя на ярмарок, на якому можна купити все окрім власного щастя, а ми й надалі продовжуємо торгувати, вкотре не помічаючи безглуздості цього заняття.

У своєму прагненні отримати щастя будь-якою ціною ми перетворюємось на егоїстичних сліпців, які відштовхуючи щастя власними руками, водночас вимагають його обов»язкової присутності.

Ми шукаємо щастя усюди і якими ж ображеними себе відчуваємо, коли так його і не знаходимо. Тоді залишається лише одне: нарікати на долю, всесвіт, вищі сили і звичайно на Ангелів, які не компетентно виконують свою роботу. Якби ж вони могли перевищити свої службові повноваження і підказати своєму підопічному, що об»єкт його пошуку, насправді знаходиться на відстані одного погляду, спрямованого не у далечінь, а всередину своєї душі. Та чи не побоїться людська істота зазирнути так далеко…

Ангели завжди стоять поруч і опустивши свої важкі крила додолу, чекають, коли ж ми наважимось на цей крок. Вони не можуть зробити це замість нас, оскільки для цього світу — ми «чиста книга» і ніхто не має права гортати її сторінок, навіть небесні створіння. І лише від нас залежить, що саме написати на білосніжному полотні долі та які фарби використати для власного пейзажу життя. Відповідно до своїх бажань і потреб, ми можемо написати власний сценарій перебування на цій землі, або дозволити комусь іншому наповнити нашу «книгу» незрозумілими та випадковими словами. Ми можемо «малювати», або спостерігати, як хтось це робить замість нас, використовуючи ту палітру кольорів, яка нам ніколи не подобалася. Ми можемо будувати, або слухати чужі накази стосовно зведення чужої фортеці.

Кожен з нас народжується творцем із невичерпним потенціалом до вдосконалення своєї майстерності. Але натомість дуже часто ми вибираємо роль рабів і потрапляємо у полон обставин, стаючи заручниками випадковостей.

Разом із поцілунком Ангела ми отримуємо свободу вибору, але дуже рідко наважуємось стягнути червону стрічку з цього подарунку.

«Аби не гірше»

Не даремно кажуть: «Звичка – друга натура». Адже вона, зрощена у надрах підсвідомості, замаскована атестатами, дипломами та батьківським вихованням, як ніщо інакше здатна несподівано виказати справжню суть свого власника. Вона наче зрадник, що здає фортецю, опускаючи головну браму, в той час як її мешканці обороняють інший фланг.

До цього хочеться додати: людина проявляється у дрібницях, яких зазвичай не помічає. У такому ж контексті можна говорити й про цілий народ, адже його ментальність – це наче одна чітко виражена звичка, що складається із безлічі дрібничок, кожна з яких несе в собі генетичний код нації.

Українцеві не дай поїсти – дай побалакати про свою біду. Про це він може говорити всюди: в громадському транспорті, на роботі, в магазині, під час сніданку, обіду та вечері, на похороні, на весіллі, і навіть за різдвяним столом, в перервах між колядками. Винятком не є і випадкова зустріч з давно забутим приятелем, колегою по роботі, тіткою Зіною із сусіднього під»їзду чи просто знайомим, яким вже й одразу хочеться викласти детальний рапорт свого життя за останні 5 років, чи 5 хвилин. Звісно, у відповідь на свою відвертість наш земляк вимагає взаємності. Він готовий почути і ваші проблеми, головне щоб вони були важчими за його власні, адже саме це робить українця щасливим. Ми мусимо обмінятися своїми негодами завжди і всюди і так навалити їх на свого співрозмовника, щоб йому сповна вистачило до наступної зустрічі.

Українець не просто говорить про свою біду, він її смакує, скрупульозно пережовуючи кожен добре просмажений та переперчений шматочок. Він боїться щось пропустити, відтак сотні разів, як то кажуть, переливає з пустого в порожнє те, що вже давно втратило актуальність та будь-який сенс.

До прикладу, одна моя подруга ніколи не втомлюється розмовляти про хвороби, якими перехворіли вона чи її знайомі. Практично кожного разу я вислуховую цілу епопею про симптоми, аналізи та діагнози. Іноді під час чергової «пізнавальної» розповіді, мені здається, що я й сама відчуваю признаки тієї чи іншої недуги, відтак починаю розуміти, чому вона так часто хворіє. В такі моменти я намагаюся переключити її увагу на щось інше, але майже кожного разу зазнаю фіаско.

Приятель моєї наступної подруги завжди перебуває в стані постійної глобальної катастрофи, яка проявляється в пробитому колесі його авто, затопленому гаражі чи зламаній риболовній вудці. Будь-які спроби заспокоїти чи розрадити розцінюються ним, як заколот проти його особистості, відтак залишається тільки одне – зробити страждальний вираз обличчя та разом з ним переживати «кінець світу». А моя тітка, яка живе в достатку, постійно бідкається на нестачу грошей, особливо її хвилює те, що ніяк не вдається заощадити на «чорний день» та достойний похорон. Відтак часто вона перебуває у не найкращому гуморі, адже, погодьтесь, постійні думки про власні поминки не дуже заспокоюють.

Таких прикладів є безліч, для цього навіть не варто переходити на персоналії, а лише запитати звичайного українського перехожого, як у нього справи. У більшості випадків ви почуєте: «Аби не гірше». Цю фразу він пред’являє наче візитну картку, яка приклеївшись під кору головного мозку, повільно і впевнено програмує його життя. Так і живемо: не гірше, але й не краще.

Українська біда є унікальною. Вана вилеліяна і випещена наче рідне дитя, в неї стільки вкладено, що поряд все інше втрачає будь-яке значення. Наш побратим володіє своєрідною здатністю у всьому помічати недоліки: він незадоволений завжди, починаючи від ляпаса по задньому місцю, яким його нагородили в пологовому будинку, і закінчуючи вінками на власному похороні. А ті речі, які насправді вимагають незадоволення, він наче й не помічає, адже його хата скраю, а це — те місце, з якого далеко не видно.

Саме з таких людей складається український народ, якого у всьому світі ідентифікують за його проблемами та непроглядними бідами. Це й не дивно, адже ми постійно говоримо про те, як нам погано живеться, витягуючи вперед тремтячу руку з надією, що хтось кине туди декілька монет. А тим часом власна кузня стоїть без діла, ковадло ржавіє, а розпечений метал холоне, а ми продовжуємо сидіти у куточку, завзято співаючи жалібних пісень.

Можливо хтось скаже, що справа лише у поганій звичці, якої варто позбутися…Але як це зробити, коли ми її не помічаємо вже енне століття поспіль?

Вірус «суспільного безумства»

Кажуть, часи змінюються. Але насправді змінюються лише запитання і відповіді, а час залишається недоторканним, як український депутат, — йому можна висунути звинувачення, але він ніколи не відповідатиме за скоєне. Час – це щось абсолютно незриме та водночас всюдисуще. Він просто існує, нікого не помічаючи навколо, і лише ми намагаємося надати йому певного образу, якось назвати, поставити у рамки, загнати у клітку, з якої він завжди так вправно вислизає. Адже не даремно існує мудрість, яка, благаючи, промовляє: «На все свій час». Та хіба людина звертає увагу на такі слова.. Звісно, ні, адже вона поспішає загнати час в умовності, які постійно вигадує для себе, своїх рідних, друзів та навіть – для абсолютно незнайомих їй людей. Саме ця тенденція вже давно переросла у так зване «суспільне безумство», ліків від якого ніхто не спішить винаходити, адже ті, хто можуть зробити «вакцину», — самі ж вигадали «вірус».

Завдання №1

Мабуть кожен з нас хоча б один раз в житті відчував себе жертвою суспільного безумства, яке проявляється в речах, що стали вже надто звичними. Саме це дозволяє йому добре маскуватися – досконалий камуфляж для пересічного ока.

Що ж розпочну з себе. Ще зовсім недавно мене доймали запитаннями про заміжжя. Просто за законами жанру це вже давно мало б статися, а я чомусь вперто затягувала сюжет. Моя вушна раковина «забилася» від постійного запитання «чому я не виходжу заміж», як водопровідна труба від зіпсутих залишків їжі. В якийсь момент мені навіть здалося, що я гірше чую.., але звісно це була лише звичайна психосоматика. Більшість розмов з подругами починалися з невичерпної теми про необхідність вийти заміж, а у родинному колі – це була остання нота наших бесід. Та найбільше від мого зволікання страждала бабця. Кожен раз коли у селі, молодша за мене дівчина виходила заміж, моя бабця переживала страшні душевні муки, з якими постійно зі мною ділилася. Іноді складалось враження, що навіть продавщиця, що працює у продуктовому магазині за рогом, знала, що я незаміжня. Адже кожного разу, коли я щось там купувала, вона не чекаючи мого замовлення, наперед готувала маленький пакет, в якому вистачить їжі для одного.

На щастя, я встигла вийти заміж до того, як «невблаганна інквізиція» винесла свій останній вердикт. З цього моменту нічого кардинально не змінилося, окрім того, що одне із запитань вибуло назавжди і я почала купувати більше продуктів у магазині за рогом.

«Стара породілля» — діагноз чи вердикт?

Я гадала, що «присяжні» вже про мене забули, але, ні, вони просто змінили запитання.

Чи знаєте ви, що жінку, яка народжує у 25 років, в українських пологових будинках офіційно називають «старою породіллю». Ніхто не дбає про її почуття, душевний та емоційний стан, головне, вчасно приклеїти ярлик на лоба.

Усвідомлюючи, що я без вороття перейшла у розряд «старих породіль», більшість знизували плечима і здивовано запитували, мовляв, чому я зволікаю. Майже усі мої ровесниці вже давно перейшли у статус «мами», дехто з них міг похвалитися двома, а той трьома діточками, і лише я безцеремонно продовжувала «продувати» своє життя, піддаючи сумніву основну ціль свого перебування на цій планеті – давати продовження людству. Іноді я віджартовувалась, кажучи, що на даному етапі еволюції Земля потерпає від перенасичення людьми, тому якщо я не народжу, вона мені лише подякує. Звісно, мало хто усміхався мені у відповідь, але це був чи не єдиний шанс змінити тему.

Мені часто доводилось чути: «Ти повинна наважитись, раз і все, адже материнство – це непередавані почуття». У такі моменти здавалося, що мені радять стрибнути з парашутом. Якось одна моя знайома намагалася переконати мене в тому, що жінка обов»язково впадає в глибоку депресію, якщо до тридцятирічного віку в неї немає дітей. З нею погодилась би моя бабця, яка вже давно почала депресувати через відсутність власних правнуків.

Зрозумійте мене правильно, я не виступаю проти дітей, навпаки, обожнюю їх, люблю проводити час із донькою моєї близької подруги. Я просто не впевнена, чи сама готова до такої відповідальності. Якщо я ще не відчуваю голосу гену материнства, то чи повинна йти йому наперекір лише для того, аби змінити одне запитання на інше?

Чути та не слухати!

Чого-чого, а запитань у моєму житті вистачає. Багато моїх знайомих, а особливо рідні, не можуть зрозуміти, як це ми з чоловік так безбожно витрачаємо гроші!? Тобто, ходимо на дискотеки, декілька разів на тиждень харчуємось за межами дому, подорожуємо, часто відвідуємо музеї, не пропускаємо жодної прем»єри в кінотеатрі тощо, замість того, аби складати копійчину до копійчину на облаштування помешкання чи купівлю авто. Якось під час розмови зі своєю тіткою я розповіла, що ми з чоловіком плануємо відправитись в тур по Європі, на що вона відповіла: «І що тобі з того? Краще за ті гроші купіть собі гарний м»який куток та плазмовий телевізор». Після цього твердження, тітка одразу переключилась на тему знижок в одному з меблевих магазинів.

Одного разу зовсім випадково я зустріла свого приятеля, з яким не бачилась 10 років. На запитання, як у нього справи, він із виглядом переможця відповів: «Все чудово, купив будинок за містом, японську машину. Це найновіша модель, не знаю, чи ти вже бачила таку.» Він вказав рукою на ряд припаркованих авто, але ідентифікувати в ньому його японського бойового коня мені не вдалося. Чесно кажучи, я можу відрізнити лише іномарку від радянського авто, а щодо точнішої інформації, на кшталт, хто із них японець чи француз – це вже вища математика. Моя необізнаність його трошки розчарувала, відтак, вже з меншим ентузіазмом він запитав: «А у вас яка машина?». Коли я відповіла, що ми з чоловіком не маємо автівки, оскільки через постійні корки на дорогах та неможливість припаркуватись у потрібному місці не надто відчуваємо в ній потребу, мій співрозмовник лише зморщив лоба. Він ніби й не чув того, що я сказала, бо через мить співчутливим тоном промовив: «Не переживайте, ще купите, я також не одразу свою придбав».

Розмовляючи, люди часто не чують одне одного. Вони не повірять, що ви щасливі, якщо причина вашого щастя не занесена до «правильного» списку тих об»єктів, які потенційно можуть викликати дане почуття. А якщо ви не щасливі, вам зможуть допомогти, тільки дайте, будь ласка, правильну відповідь на запитання – а головне – зробіть це вчасно.

Насправді, все про що я написала, це лише одна сторона медалі, якою нас винагороджують за життя. Ви можете обернути її зворотною стороною і абстрагуватись від лицевої, адже варто пам»ятати, що вгодити всім неможливо, тому треба постаратися спершу вгодити собі.

Павуки у головах

Стереотипи. У нашій свідомості їх безліч, наче зірок на небі. Серед них є великі і маленькі, важливі та менш значущі, відомі та безіменні, паравані і новонароджені, ті, що гріють і ті, які лише світять. Можна навіть сказати: «Якщо стереотипи запалюють – це означає, що вони комусь потрібні». Але на відміну від небесних світил, які у всі часи надихали закоханих та поетів, стереотипи – не такі прекрасні. До того ж, вони живуть всередині нас, відтак, є більш реальнішими ніж видаються.

Проти стереотипу не попреш. Особливо коли він, закравшись під кору головного мозку, вже встиг огорнути його своєю липкою павутиною. Йому там добре: тепло і приємно, є що їсти, тому він міцно триматиметься за своє місце під сонцем.

Найблагодатніший грунт для зрощення стереотипів – національна відмінність. Це наче чорнозем, на якому родить навіть зіпсуте зерно.

Наприклад, кожному галичанину хоча б раз в житті доводилось зустрічатись із стереотипом, який живе у православній душі половини російськомовного населення України та більшості росіян. Вони свято переконані, в тому, що по прибутті до Львова поряд із друзями та знайомими їх обов»язково зустрічатимуть танки у повній бойовій готовності. І не дай Боже вимовити слово російською!!! Адже у кожному львівському кутку засідає «патріот з оселедцем на голові», який лише молиться про зустріч із «мовним відступником». Таким людям не поясниш, що третина львівського населення є російськомовним, а танків немає навіть в музеях та полігонах.

«Я тобі цукерку, а ти мені душу»

Звісно, галичани також не є безгрішними. Адже у їхніх головах, як і у більшості населення пострадянських країн, міцно засіли безліч стереотип, зрощених ще за часів «залізної завіси». Один з них впевнено голосить: «Америка – це зло у плоті із отруйними та всюдисущими щупальцями»!

Не можу не пригадати одного львівського професора, який викладав історію світової преси в університеті, в якому я навчалась. Кожна його лекція, не зважаючи на тему, була окроплена справжньою та відвертою зневагою до Сполучених Штатів Америки. Глобальне потепління, озонові дірки, нещадне забруднення навколишнього середовища, інформаційні війни тощо – все це, на його думку, було логічним наслідком існування імперії зла під назвою США – найбільшим розсадником капіталізму, розпусти та егоцентризму. Психологічний портрет середньостатистичного американця, який склався в уяві професора, змусив би здригнутись навіть Джека Різника. Отже – «це особа із нижчими за середній рівень розумовими здібностями, спрямованими виключно на задоволення власних споживацьких потреб, відтак у неї відсутня душа та голос совісті. Вона вірить лише у силу зеленої банкноти, любить секс, наркотики, гамбургери та кока-колу. Її цікавить тільки власна персона, тому на всіх решту – наплювати. З цього випливає, що у неї знівельована потреба у створенні сімейного затишку, а з рідним вона бачиться лише в суді».

Кожної лекції професор закликав нас не піддаватися спокусам «капіталістичного світу», який легко та непомітно може занапастити розгублену душу, підгодовуючи її солодкими цукерками у гарній обгортці. Під час кожного наступного сеансу «екзорцизму», який він нам влаштовував, я думала лише одне: як такий освічений чоловік може перебувати в полоні таких стереотипів…Що вже говорити про звичайні, пересічні уми…

Не такий чорт, як його малюють

Так склалося, що на певний період часу я поїхала жити, — куди б ви думали, — так, у розсадник капіталізму, розпусти та егоцентризму. Але перед тим як здійснити свою подорож більшість моїх знайомих та приятелів почали нагороджувати мене «цінними вказівками», особливо, багато «важливої» інформації надали ті люди, які ніколи навіть й не стояли біля живого заокеанського мешканця.

Тим не менше мені казали: «Куди ж ти зібралась їхати? Це ж зовсім інший світ із своїми законами та правилами. Але, як вже так вирішила, то головне, будь обережною. На вулицях ні з ким заводь бесід, бо знаєш, які вони ті америкоси – не люблять, щоб їх доймали зайвими запитаннями. Якось не так глянеш, не так скажеш, ще й в суд подадуть, адже вони це діло люблять. І що ж ти там будеш їсти? Адже всюди одна хімія, дивись, які товсті ходять». Дехто категорично заявляв, мовляв, американці надзвичайно замкнуті у собі, відтак, мені прийдеться не дуже солодко, адже не буде з ким й словом обмовитись, а ми слов»яни так цього потребуємо. Я чула й таке: « Американці – страшенні трудоголіки, живуть лише роботою, тому думають тільки про те, як заробити багато грошей та мало витратити. Тому вони відверті скупердяї». А один знайомий мені сказав, що я ніколи не стану американкою, оскільки для корінних жителів завжди залишатимусь особою нижчого сорту, яка зароблятиме лише стільки, скільки відведено для такого рангу. А коли я відповідала, що не маю жодного бажання змінювати свою національність, ані в паспорті, ані в душі, він лише додав: «То чого їдеш?»

Часто такі розмови закінчувались сварками, адже складалося враження, що мене відпроваджують у Марокко, де я житиму в гаремі у якості 27 дружини.

На щастя, прогнози моїх знайомих та друзів не знайшли свого підтвердження у реальному, далекому заокеанському житті. Як не дивно, але грубошкірі капіталісти та егоцентристи виявилися постійно усміхненими та напрочуд привітними людьми. Вони без вагань відкликаються на прохання про допомогу і якось навіть по-дитячому ніяковіють, коли не в силі чимось зарадити. Вони – надзвичайно комунікабельні, легко знайомляться на вулиці, у магазині, ліфті, роблять незнайомими людям компліменти та бажають їм гарного настрою на весь день. Так, вони люблять свою роботу, оскільки вона дає їм відчуття самореалізації та незалежність, але водночас американці обожнюють відпочивати, особливо, подорожувати, відтак, без скреготу в душі витрачають великі суми на своє дозвілля.

Звісно, США – це не рай на землі, як декому вимальовується. Але це вже інша історія про інші стереотипи.