Павуки у головах

Стереотипи. У нашій свідомості їх безліч, наче зірок на небі. Серед них є великі і маленькі, важливі та менш значущі, відомі та безіменні, паравані і новонароджені, ті, що гріють і ті, які лише світять. Можна навіть сказати: «Якщо стереотипи запалюють – це означає, що вони комусь потрібні». Але на відміну від небесних світил, які у всі часи надихали закоханих та поетів, стереотипи – не такі прекрасні. До того ж, вони живуть всередині нас, відтак, є більш реальнішими ніж видаються.

Проти стереотипу не попреш. Особливо коли він, закравшись під кору головного мозку, вже встиг огорнути його своєю липкою павутиною. Йому там добре: тепло і приємно, є що їсти, тому він міцно триматиметься за своє місце під сонцем.

Найблагодатніший грунт для зрощення стереотипів – національна відмінність. Це наче чорнозем, на якому родить навіть зіпсуте зерно.

Наприклад, кожному галичанину хоча б раз в житті доводилось зустрічатись із стереотипом, який живе у православній душі половини російськомовного населення України та більшості росіян. Вони свято переконані, в тому, що по прибутті до Львова поряд із друзями та знайомими їх обов»язково зустрічатимуть танки у повній бойовій готовності. І не дай Боже вимовити слово російською!!! Адже у кожному львівському кутку засідає «патріот з оселедцем на голові», який лише молиться про зустріч із «мовним відступником». Таким людям не поясниш, що третина львівського населення є російськомовним, а танків немає навіть в музеях та полігонах.

«Я тобі цукерку, а ти мені душу»

Звісно, галичани також не є безгрішними. Адже у їхніх головах, як і у більшості населення пострадянських країн, міцно засіли безліч стереотип, зрощених ще за часів «залізної завіси». Один з них впевнено голосить: «Америка – це зло у плоті із отруйними та всюдисущими щупальцями»!

Не можу не пригадати одного львівського професора, який викладав історію світової преси в університеті, в якому я навчалась. Кожна його лекція, не зважаючи на тему, була окроплена справжньою та відвертою зневагою до Сполучених Штатів Америки. Глобальне потепління, озонові дірки, нещадне забруднення навколишнього середовища, інформаційні війни тощо – все це, на його думку, було логічним наслідком існування імперії зла під назвою США – найбільшим розсадником капіталізму, розпусти та егоцентризму. Психологічний портрет середньостатистичного американця, який склався в уяві професора, змусив би здригнутись навіть Джека Різника. Отже – «це особа із нижчими за середній рівень розумовими здібностями, спрямованими виключно на задоволення власних споживацьких потреб, відтак у неї відсутня душа та голос совісті. Вона вірить лише у силу зеленої банкноти, любить секс, наркотики, гамбургери та кока-колу. Її цікавить тільки власна персона, тому на всіх решту – наплювати. З цього випливає, що у неї знівельована потреба у створенні сімейного затишку, а з рідним вона бачиться лише в суді».

Кожної лекції професор закликав нас не піддаватися спокусам «капіталістичного світу», який легко та непомітно може занапастити розгублену душу, підгодовуючи її солодкими цукерками у гарній обгортці. Під час кожного наступного сеансу «екзорцизму», який він нам влаштовував, я думала лише одне: як такий освічений чоловік може перебувати в полоні таких стереотипів…Що вже говорити про звичайні, пересічні уми…

Не такий чорт, як його малюють

Так склалося, що на певний період часу я поїхала жити, — куди б ви думали, — так, у розсадник капіталізму, розпусти та егоцентризму. Але перед тим як здійснити свою подорож більшість моїх знайомих та приятелів почали нагороджувати мене «цінними вказівками», особливо, багато «важливої» інформації надали ті люди, які ніколи навіть й не стояли біля живого заокеанського мешканця.

Тим не менше мені казали: «Куди ж ти зібралась їхати? Це ж зовсім інший світ із своїми законами та правилами. Але, як вже так вирішила, то головне, будь обережною. На вулицях ні з ким заводь бесід, бо знаєш, які вони ті америкоси – не люблять, щоб їх доймали зайвими запитаннями. Якось не так глянеш, не так скажеш, ще й в суд подадуть, адже вони це діло люблять. І що ж ти там будеш їсти? Адже всюди одна хімія, дивись, які товсті ходять». Дехто категорично заявляв, мовляв, американці надзвичайно замкнуті у собі, відтак, мені прийдеться не дуже солодко, адже не буде з ким й словом обмовитись, а ми слов»яни так цього потребуємо. Я чула й таке: « Американці – страшенні трудоголіки, живуть лише роботою, тому думають тільки про те, як заробити багато грошей та мало витратити. Тому вони відверті скупердяї». А один знайомий мені сказав, що я ніколи не стану американкою, оскільки для корінних жителів завжди залишатимусь особою нижчого сорту, яка зароблятиме лише стільки, скільки відведено для такого рангу. А коли я відповідала, що не маю жодного бажання змінювати свою національність, ані в паспорті, ані в душі, він лише додав: «То чого їдеш?»

Часто такі розмови закінчувались сварками, адже складалося враження, що мене відпроваджують у Марокко, де я житиму в гаремі у якості 27 дружини.

На щастя, прогнози моїх знайомих та друзів не знайшли свого підтвердження у реальному, далекому заокеанському житті. Як не дивно, але грубошкірі капіталісти та егоцентристи виявилися постійно усміхненими та напрочуд привітними людьми. Вони без вагань відкликаються на прохання про допомогу і якось навіть по-дитячому ніяковіють, коли не в силі чимось зарадити. Вони – надзвичайно комунікабельні, легко знайомляться на вулиці, у магазині, ліфті, роблять незнайомими людям компліменти та бажають їм гарного настрою на весь день. Так, вони люблять свою роботу, оскільки вона дає їм відчуття самореалізації та незалежність, але водночас американці обожнюють відпочивати, особливо, подорожувати, відтак, без скреготу в душі витрачають великі суми на своє дозвілля.

Звісно, США – це не рай на землі, як декому вимальовується. Але це вже інша історія про інші стереотипи.