Загадкова усмішка української мучениці

Існують різні хвороби: смертельні і не дуже, з прадавньою історією і з новітнім забарвленням, ті, що вбивають за місяць і ті, які можуть мучити все життя.

Практично на кожну з них існує вакцина і лише одна хвороби її не матиме ніколи. Це особлива хвороба ім’я якої – «соціальна недуга». О, її різновидів є безліч, деякі з них зазнають швидкої мутації, відповідно до змін пріоритетів соціальної моралі, але є й такі, від яких старші лише мамонти.
Декілька років тому, я відчула перші симптоми однієї з таких соціальних хвороб під назвою «Феномен українського незаміжжя». Насправді, вона й не так вже мені дошкуляла, від неї більше страждали ті, хто мене оточував, принаймні вони були свято в цьому переконані. В якийсь момент я почала випадати із «системи», але по при те, мене ще намагалися втиснути, неначе неслухняний «пазл» у красиву картинку.
Дивно, як змінюється до тебе ставлення оточуючих після того, коли ти сказала омріяне і заповітне «так». Це маленьке та непримітне слово, яке ти сотні разів використовуєш кожного дня, в одну мить змінює тебе для всіх, кого ти знала і навіть для тих, з ким ще не встигла познайомитись. З цього моменту на тарілочці, із фальшивим золотим декором, ти отримуєш сувій із чітко виписаними заповідями подружнього життя. Він невеличкий, але ж – який важкий! Розвертаючи його, у ніс вдаряє несвіжий запах столітть, але ти повинна вдихати його неначе найтонший аромат щастя. Заповіді містять необхідні фази трансформації, які необхідно виконати із неабияким завзяттям, адже потім, завдяки їм, суспільство зможе прийняти тебе як справжню заміжню пані. Дотримуючись цих постулатів, ти повинна заповнити одну із соціально важливих ніш, яка не має права пустувати, і перетворитися на маріонетку у руках ідеальної системи під назвою «Держава». Більшість з нас приймає ці правила гри, навіть не підозрюючи, що це гра. Тих, хто виступає проти, не так вже й багато. Вони рідко в голос висловлюють своє невдоволення, оскільки їх все одно ніхто не почує. Звісно, набагато легше жити за заздалегідь готовим сценарієм життя, який тобі крадькома підсовують ще в пологовому будинку.
Я відчула, що настав час вибору. З однієї сторони, мені зовсім не хотілося поповнити «ешелон щасливих дружин», які, здається, навіть усміхаються і сумують неначе за якимись незрозумілими нормами та стандартами. З іншого боку, я й думки не мала з кимсь ворогувати, я просто хотіла бути щасливою, тому вирішила також грати, але за своїми власними правилами, видаючи їх за загальноприйняті.
Я вийшла заміж, але не для того, щоб когось заспокоїти. Та для інших це виглядало на кшталт: нарешті її соціально небезпечні бацили незаміжньої істоти перетворились на позитивні флюїди особи, яка все-таки знайшла своє місце під сонцем.
Варто зауважити, що я народилась у селі, де вже з 20-ти років, а то й раніше, ти стаєш потенційною жертвою зі страшним діагнозом «Незаміжня», який сприймається гірше ніж «Чума». Не вистачає лише одного – відповідного місця за околицями села, куди б, після певного віку, незаміжніх вивозили, як колись це робили з прокаженими.
Мені було 25, а мене ще ніяк не міг навідати той клятий Гіменей зі своїми вузами. Для всіх моїх односельчан я вже давно залишилася за околицями села та « суспільної моралі». Я була єдиною незаміжньою серед усіх своїх однокласниць та навіть більшої половини однокласників, що ще більше погіршувало ситуацію. Мене вже давно «списали» із розряду потенційних наречених та одностайно прийняли рішення, що у мій бік вже ніколи не залетить «стріла кохання» навіть від «Івана –дурня». Та коли вони дізнались, що мої ноги все-таки побували на «рушничку щастя», ситуація набула кардинально іншого забарвлення. У очах більшості я виглядала як воскреслий Лазар.
Почалося все з того, що до мене почали вітатися ті, хто ще донедавна наділяли мене поглядом, а якому я відчувала себе потопаючим, якого не варто рятувати. Вони навіть зупинялися зі мною побалакати і у їхніх очах тепер читалося, що я «своя», хоча мені ще потрібно над цим трохи попрацювати, адже до повного визнання далеченько. Тримаючи на руках одне дитя та заколисуючи у візочку інше, мене засипали лавиною стандартних запитань та повчань. Звісно ж, не можна, щоб один індивід засоромив усю чемно вишколену зграю. «Ну коли вже чекати поповнення? Бо вже пора-пора… не тягни, бо ще, не дай Боже, не зможеш потім», – повчали мене Гуру сімейного життя. Тікати було нікуди, хіба що в інший вимір, тому я змушена була приєднатись до їхньої «касти», схрестивши при цьому вказівний та середній пальці на знак несерйозності своїх дій.
Згодом мені дозволили пройти далі і волею-неволею я опинилася у «свята святих», тобто у компаніях заміжніх жінок, які точили ляси у той час як їхні чоловіки – мисливці на мамонтів, займалися своїми суто «чоловічими справами» – також точили ляси за прикриттям риболовлі чи іншої забави.
Протягом цих «чудових» посиденьок, які здавалося тягнуться вічність, ми обговорюємо дуже важливі та значимі теми. Наприклад: «як відіпрати пляму від кетчупу чи зеленої трави із сумішшю мастила на улюбленій сорочці чоловіка?», «як вивести іржу під кришкою унітазу, у ванні чи на плиті?», «які підгузки вбирають найбільше вологи?», «де можна придбати 40 пар повзунків за ціною 39-ти» – і так до безкінечності. Це нагадує мені рекламну заставку серед улюбленого фільму – така ж довга, нудна і обов’язково невчасна.
Та найважчий етап бесіди припадає на тему кулінарії. Одні на перед одних мої співбесідниці діляться новими рецептами ще досі нечуваних страв, які вони переписали з жіночих журналів чи побачили у якомусь кулінарному ток-шоу. Потім звідкись з’являється «чудо-папірець», на якому виписано найкращий спосіб маринування помідорів. Звісно, усі його переписують і вже не можуть дочекатися, коли повернуться додому, щоб втілити його у життя. Переписую його і я та чемно кладу у свою торбинку, але потім вже не можу його віднайти. Адже, розумієте, не знаю як пояснити, але зазвичай такі речі у мене зникають якось самі собою.
Потім починається найлицемірніший етап балаканини. Трохи підвипивши, жінки обговорюють своїх коханих чоловіків. Вони виносять на всезагальне обговорення їхні вади, називають їх невдячними самцями, в яких тільки одне на умі, і які, побачивши молоденьку дівчину, не можуть стримати процес виділення слини. Бідкаються, що не мають часу за собою доглядати, займатися улюбленими справами, постійно бавлять дітей, готують їсти, перуть, а їм ніхто й «дякую» за це не скаже. Потім мої співбесідниці вдаються у спогади, мовляв, як добре бути незаміжній – жодних проблем та обов’язків. Але, добри придивившись, бачиш, що таким чином вони неначе проходять певний ритуал «самозаспокоєння». У такі моменти вони схожі на олігархів, які розповідають, що насправді у їхньому житті гроші не мають жодного значення. Цікаво, кого вони хочуть обдурити: когось, чи самих себе?
Я не хочу обманювати себе, краще обдурити когось. Тому зараз я вдаю, що приймаю правила гри, які для мене є абсолютно чужими і яких я не розумію. Іноді мені здається, що одружуються лише для того, бо так треба, підганяючи свою долю цим безглуздим, у даному випадку, словом «пора». А, можливо, саме через це він чи вона втратить нагоду зустріти свою справжню половинку, яка даремно чекатиме трохи далі на життєвому шляху. Люди женяться, виходять заміж, помилково думаючи при цьому, що отримали щось у власність. Таке враження, що часто ми вступаємо у шлюб, щоб зробити один одного нещасними, а не навпаки. Але найстрашніше те, що зазвичай у такому випадку ми не наважуємось стати щасливішими, втрачаємо відчуття власної радості, а усмішку одягаємо лише як маску на карнавал собі ж подібних.
Звісно, якщо хтось є щасливим від того, що пече комусь пиріжки – це добре, але коли й мене змушують від цього радіти – це погано. Просто для НЬОГО я не хочу бути обов’язком, який потрібно виконувати через штамп у паспорті, я хочу бути бажанням, яке не залежить від випраних сорочок та приготованої вечері.