янгол і клітка«Україна – країна замріяних янголів» — це афоризм, який з ідеальною точністю влучив у саме ядро української ментальності і повністю розкрив її суть на тлі історичному, культурному та духовному.

У своїй гнітючій замріяності, на яку вони не мають жодного права, ці чудернацькі створіння забули, для чого їм дані крила, які закам’яніли без неба та вільного польоту. Не помічаючи нікого навколо себе, вони лише звертаються з молитвами про допомогу до того, чиє обличчя насправді ж ніколи не бачили, натомість того, щоб замислитись над запитанням, що вони можуть зробити, аби не тільки чути голос зверху, але й зрозуміти, кому він належить.

Але важко янголам українського походження переступити поріг своєї байдужості та незгуртованості, щоб змінити плазування на зорі, до яких можна доторкнутися. Спихаючи усі невдачі на іронію долі, вони із незрозумілою гордістю та заплаканими очима тільки те й роблять, що сподіваються, ніби наступні змінять на краще їх світ.

Так, час лікує рани, але йому необхідно надати ліки. Чекання – це справа слабких, за яке винагороджують спокоєм, але іноді це може означати смерть. Тому що збайдужіння, на яке захворіла українська нація янголів, ще не врятувало жодної людини. Що ж тоді говорити про цілий народ, який просяк цією отрутою? Вони відучилися довіряти людям і самим собі, відчувши себе непотрібними на землі, яка дарувала їм життя. Вони були змушені, а потім це увійшло у звичку, зрівнювати із чорною землею честь, запорукою якої колись було слово і яке тепер втратило свою незворушність. Соромом було проявляти незаплановану ініціативність, натякаючи на індивідуальність, коли на кожному кроці наголошували, що «я» – остання буква в алфавіті, тим самим зрівнюючи особистість до рівня чорної маси. Саме тому в нас люди все-таки «скромні», бояться виділятися, тому що бути кращим — нібито небезпечно, та i якось не гарно. І зовсім це не особливість нашої православної культури – це відгомін історичної епохи, яку іменували «століттям сатани». Із клітки ми потрапили до джунглів, отримавши аж занадто свободи, яку неможливо вмістити в якусь посудину і почастувати всіх однаковою кількістю.

Такий стан речей втомлює, і ми вкотре хочемо купити в когось нову клітку, в якій можна було б знову відпочити, а для заспокоєння совісті — виставити крила із-за ґрат. Ми прагнемо далі мріяти, бо реальність нас лякає, тому що вимагає занадто вже багато зусиль, як для янголів. Таке враження, що українці ще не готові до польоту, якого так прагнули, – чи то через те, що ще не зовсім остогидло плазування, чи через те, що вже занадто стало звичним.