Вірус «суспільного безумства»

Кажуть, часи змінюються. Але насправді змінюються лише запитання і відповіді, а час залишається недоторканним, як український депутат, — йому можна висунути звинувачення, але він ніколи не відповідатиме за скоєне. Час – це щось абсолютно незриме та водночас всюдисуще. Він просто існує, нікого не помічаючи навколо, і лише ми намагаємося надати йому певного образу, якось назвати, поставити у рамки, загнати у клітку, з якої він завжди так вправно вислизає. Адже не даремно існує мудрість, яка, благаючи, промовляє: «На все свій час». Та хіба людина звертає увагу на такі слова.. Звісно, ні, адже вона поспішає загнати час в умовності, які постійно вигадує для себе, своїх рідних, друзів та навіть – для абсолютно незнайомих їй людей. Саме ця тенденція вже давно переросла у так зване «суспільне безумство», ліків від якого ніхто не спішить винаходити, адже ті, хто можуть зробити «вакцину», — самі ж вигадали «вірус».

Завдання №1

Мабуть кожен з нас хоча б один раз в житті відчував себе жертвою суспільного безумства, яке проявляється в речах, що стали вже надто звичними. Саме це дозволяє йому добре маскуватися – досконалий камуфляж для пересічного ока.

Що ж розпочну з себе. Ще зовсім недавно мене доймали запитаннями про заміжжя. Просто за законами жанру це вже давно мало б статися, а я чомусь вперто затягувала сюжет. Моя вушна раковина «забилася» від постійного запитання «чому я не виходжу заміж», як водопровідна труба від зіпсутих залишків їжі. В якийсь момент мені навіть здалося, що я гірше чую.., але звісно це була лише звичайна психосоматика. Більшість розмов з подругами починалися з невичерпної теми про необхідність вийти заміж, а у родинному колі – це була остання нота наших бесід. Та найбільше від мого зволікання страждала бабця. Кожен раз коли у селі, молодша за мене дівчина виходила заміж, моя бабця переживала страшні душевні муки, з якими постійно зі мною ділилася. Іноді складалось враження, що навіть продавщиця, що працює у продуктовому магазині за рогом, знала, що я незаміжня. Адже кожного разу, коли я щось там купувала, вона не чекаючи мого замовлення, наперед готувала маленький пакет, в якому вистачить їжі для одного.

На щастя, я встигла вийти заміж до того, як «невблаганна інквізиція» винесла свій останній вердикт. З цього моменту нічого кардинально не змінилося, окрім того, що одне із запитань вибуло назавжди і я почала купувати більше продуктів у магазині за рогом.

«Стара породілля» — діагноз чи вердикт?

Я гадала, що «присяжні» вже про мене забули, але, ні, вони просто змінили запитання.

Чи знаєте ви, що жінку, яка народжує у 25 років, в українських пологових будинках офіційно називають «старою породіллю». Ніхто не дбає про її почуття, душевний та емоційний стан, головне, вчасно приклеїти ярлик на лоба.

Усвідомлюючи, що я без вороття перейшла у розряд «старих породіль», більшість знизували плечима і здивовано запитували, мовляв, чому я зволікаю. Майже усі мої ровесниці вже давно перейшли у статус «мами», дехто з них міг похвалитися двома, а той трьома діточками, і лише я безцеремонно продовжувала «продувати» своє життя, піддаючи сумніву основну ціль свого перебування на цій планеті – давати продовження людству. Іноді я віджартовувалась, кажучи, що на даному етапі еволюції Земля потерпає від перенасичення людьми, тому якщо я не народжу, вона мені лише подякує. Звісно, мало хто усміхався мені у відповідь, але це був чи не єдиний шанс змінити тему.

Мені часто доводилось чути: «Ти повинна наважитись, раз і все, адже материнство – це непередавані почуття». У такі моменти здавалося, що мені радять стрибнути з парашутом. Якось одна моя знайома намагалася переконати мене в тому, що жінка обов»язково впадає в глибоку депресію, якщо до тридцятирічного віку в неї немає дітей. З нею погодилась би моя бабця, яка вже давно почала депресувати через відсутність власних правнуків.

Зрозумійте мене правильно, я не виступаю проти дітей, навпаки, обожнюю їх, люблю проводити час із донькою моєї близької подруги. Я просто не впевнена, чи сама готова до такої відповідальності. Якщо я ще не відчуваю голосу гену материнства, то чи повинна йти йому наперекір лише для того, аби змінити одне запитання на інше?

Чути та не слухати!

Чого-чого, а запитань у моєму житті вистачає. Багато моїх знайомих, а особливо рідні, не можуть зрозуміти, як це ми з чоловік так безбожно витрачаємо гроші!? Тобто, ходимо на дискотеки, декілька разів на тиждень харчуємось за межами дому, подорожуємо, часто відвідуємо музеї, не пропускаємо жодної прем»єри в кінотеатрі тощо, замість того, аби складати копійчину до копійчину на облаштування помешкання чи купівлю авто. Якось під час розмови зі своєю тіткою я розповіла, що ми з чоловіком плануємо відправитись в тур по Європі, на що вона відповіла: «І що тобі з того? Краще за ті гроші купіть собі гарний м»який куток та плазмовий телевізор». Після цього твердження, тітка одразу переключилась на тему знижок в одному з меблевих магазинів.

Одного разу зовсім випадково я зустріла свого приятеля, з яким не бачилась 10 років. На запитання, як у нього справи, він із виглядом переможця відповів: «Все чудово, купив будинок за містом, японську машину. Це найновіша модель, не знаю, чи ти вже бачила таку.» Він вказав рукою на ряд припаркованих авто, але ідентифікувати в ньому його японського бойового коня мені не вдалося. Чесно кажучи, я можу відрізнити лише іномарку від радянського авто, а щодо точнішої інформації, на кшталт, хто із них японець чи француз – це вже вища математика. Моя необізнаність його трошки розчарувала, відтак, вже з меншим ентузіазмом він запитав: «А у вас яка машина?». Коли я відповіла, що ми з чоловіком не маємо автівки, оскільки через постійні корки на дорогах та неможливість припаркуватись у потрібному місці не надто відчуваємо в ній потребу, мій співрозмовник лише зморщив лоба. Він ніби й не чув того, що я сказала, бо через мить співчутливим тоном промовив: «Не переживайте, ще купите, я також не одразу свою придбав».

Розмовляючи, люди часто не чують одне одного. Вони не повірять, що ви щасливі, якщо причина вашого щастя не занесена до «правильного» списку тих об»єктів, які потенційно можуть викликати дане почуття. А якщо ви не щасливі, вам зможуть допомогти, тільки дайте, будь ласка, правильну відповідь на запитання – а головне – зробіть це вчасно.

Насправді, все про що я написала, це лише одна сторона медалі, якою нас винагороджують за життя. Ви можете обернути її зворотною стороною і абстрагуватись від лицевої, адже варто пам»ятати, що вгодити всім неможливо, тому треба постаратися спершу вгодити собі.