«Аби не гірше»

Не даремно кажуть: «Звичка – друга натура». Адже вона, зрощена у надрах підсвідомості, замаскована атестатами, дипломами та батьківським вихованням, як ніщо інакше здатна несподівано виказати справжню суть свого власника. Вона наче зрадник, що здає фортецю, опускаючи головну браму, в той час як її мешканці обороняють інший фланг.

До цього хочеться додати: людина проявляється у дрібницях, яких зазвичай не помічає. У такому ж контексті можна говорити й про цілий народ, адже його ментальність – це наче одна чітко виражена звичка, що складається із безлічі дрібничок, кожна з яких несе в собі генетичний код нації.

Українцеві не дай поїсти – дай побалакати про свою біду. Про це він може говорити всюди: в громадському транспорті, на роботі, в магазині, під час сніданку, обіду та вечері, на похороні, на весіллі, і навіть за різдвяним столом, в перервах між колядками. Винятком не є і випадкова зустріч з давно забутим приятелем, колегою по роботі, тіткою Зіною із сусіднього під»їзду чи просто знайомим, яким вже й одразу хочеться викласти детальний рапорт свого життя за останні 5 років, чи 5 хвилин. Звісно, у відповідь на свою відвертість наш земляк вимагає взаємності. Він готовий почути і ваші проблеми, головне щоб вони були важчими за його власні, адже саме це робить українця щасливим. Ми мусимо обмінятися своїми негодами завжди і всюди і так навалити їх на свого співрозмовника, щоб йому сповна вистачило до наступної зустрічі.

Українець не просто говорить про свою біду, він її смакує, скрупульозно пережовуючи кожен добре просмажений та переперчений шматочок. Він боїться щось пропустити, відтак сотні разів, як то кажуть, переливає з пустого в порожнє те, що вже давно втратило актуальність та будь-який сенс.

До прикладу, одна моя подруга ніколи не втомлюється розмовляти про хвороби, якими перехворіли вона чи її знайомі. Практично кожного разу я вислуховую цілу епопею про симптоми, аналізи та діагнози. Іноді під час чергової «пізнавальної» розповіді, мені здається, що я й сама відчуваю признаки тієї чи іншої недуги, відтак починаю розуміти, чому вона так часто хворіє. В такі моменти я намагаюся переключити її увагу на щось інше, але майже кожного разу зазнаю фіаско.

Приятель моєї наступної подруги завжди перебуває в стані постійної глобальної катастрофи, яка проявляється в пробитому колесі його авто, затопленому гаражі чи зламаній риболовній вудці. Будь-які спроби заспокоїти чи розрадити розцінюються ним, як заколот проти його особистості, відтак залишається тільки одне – зробити страждальний вираз обличчя та разом з ним переживати «кінець світу». А моя тітка, яка живе в достатку, постійно бідкається на нестачу грошей, особливо її хвилює те, що ніяк не вдається заощадити на «чорний день» та достойний похорон. Відтак часто вона перебуває у не найкращому гуморі, адже, погодьтесь, постійні думки про власні поминки не дуже заспокоюють.

Таких прикладів є безліч, для цього навіть не варто переходити на персоналії, а лише запитати звичайного українського перехожого, як у нього справи. У більшості випадків ви почуєте: «Аби не гірше». Цю фразу він пред’являє наче візитну картку, яка приклеївшись під кору головного мозку, повільно і впевнено програмує його життя. Так і живемо: не гірше, але й не краще.

Українська біда є унікальною. Вана вилеліяна і випещена наче рідне дитя, в неї стільки вкладено, що поряд все інше втрачає будь-яке значення. Наш побратим володіє своєрідною здатністю у всьому помічати недоліки: він незадоволений завжди, починаючи від ляпаса по задньому місцю, яким його нагородили в пологовому будинку, і закінчуючи вінками на власному похороні. А ті речі, які насправді вимагають незадоволення, він наче й не помічає, адже його хата скраю, а це — те місце, з якого далеко не видно.

Саме з таких людей складається український народ, якого у всьому світі ідентифікують за його проблемами та непроглядними бідами. Це й не дивно, адже ми постійно говоримо про те, як нам погано живеться, витягуючи вперед тремтячу руку з надією, що хтось кине туди декілька монет. А тим часом власна кузня стоїть без діла, ковадло ржавіє, а розпечений метал холоне, а ми продовжуємо сидіти у куточку, завзято співаючи жалібних пісень.

Можливо хтось скаже, що справа лише у поганій звичці, якої варто позбутися…Але як це зробити, коли ми її не помічаємо вже енне століття поспіль?