Лови момент!

Декілька років тому моя мама спитала своєї 98-літньої бабусі (царство їй Небесне): «Ви стільки прожили, відчуваєте, що хоч трохи нажилися»? У відповідь моя прабабця усміхнулася і сказала: 

– «От тобі – 40. Ти відчуваєш, що нажилася на ці роки?»

 – Звичайно, ні, – замислено відповіла мама і додала, – іноді здається, що тільки вчора мені було 18.

– Мені теж, – сумно промовила бабуся.    

Минуле. Куди воно зникає, невпинно засмоктуючи роки у незвідану, всепоглинаючу «чорну діру», що живиться виключно людською пам’яттю? Дивно, але ми взагалі не відчуваємо минулого, постійно плутаємось у подіях 20-ти- і однорічної давнини, які здаються нам однаково близькими та далекими від даного моменту, і лише червоно-чорні цифри календаря допомагають нам класифікувати власні спогади у часових рамках. «Перше вересня» у першому класі, перший «Останній дзвоник», перше кохання, перший поцілунок, випускний, закінчення університету, власне весілля і так далі – здається, все це відбулося тільки вчора, якимось чином зуміло розміститись у тісних рамках однієї доби, водночас пробігши перед очима миттєвим спалахом свіжої пам’яті.

Минуле. Його можна зловити лише у вигляді застиглої широкої посмішки на пожовклій фотокартці, приклеїти на картонний листок старого альбому, і час від часу струшувати з нього пил, вдаючись у екскурс «назад». Якщо минуле таке ж плоске і однобоке, як звичайне кольорове фото, чому ж ми так часто підмінюємо ним своє справжнє, трьохвимірне життя?  

Знайомі примари

А як щодо майбутнього, за тимчасовими «сонячними зайчиками» якого ми так любимо бігати? Кожен день ми намагаємось його наздогнати, та чи «вартує ця гра свічок», адже, якщо майбутнє починається вже сьогодні, то куди ми біжимо? Але люди продовжують будувати хиткі пісочні замки із своїх непевних, рожевих мрій, різноманітних страхів та нав’язаних бажань, і починають в них жити, в той час як власна, справжня оселя залишається пустою і недоглянутою.

На жаль, більшість з нас іде дорогою життя із щільно приставленим до очей біноклем, який дозволяє зазирати далеко «вперед», або «назад», все залежить лише від того, в яку сторону обернутися. Тому ми так часто боляче падаємо і спотикаємось, адже через таку «далекозорість» розівчилися бачити в радіусі одного метра.

У мене є багато знайомих, які в свої 20 з «хвостиком» вже дуже стурбовані розвитком власної пенсії та питанням «куди прилаштувати свою трудову книжку?». Так, одна моя добра приятелька відмовилась від роботи, яка їй дуже подобалася, лише через те, що там не оформляли за «трудовою», натомість вона влаштувалася на іншу, хоч і ненависну їй, проте – за всіма законами та правилами. Тепер вона може спати спокійно, адже висока пенсія їй забезпечена, питання тільки в тому, як відмучити наступні 30 років на робочому місці, яке викликає систематичні «рвотні рефлекси» вже сьогодні?

Інша моя колежанка якось серйозно мені заявила на чергових посиденьках: «Я народила двох дітей, щоб на старості не бути самотньою, бо смертність серед чоловіків зараз дуже висока. До того ж, якщо з однією дитиною, не дай Боже, щось станеться, тьху-тьху-тьху, то в мене залишиться інша. Звісно з двома маленькими дітьми важко, але зараз відмучусь, а потім вже буду вільна». Чесно кажучи, іноді деякі людські судження розривають мій мозок навпіл, але, що ж робити, кожен має право на власну думку і помилку.

Годуючи собою ненажерливі фантоми минулого та майбутнього, ми так часто ігноруємо одну-єдину мить, яка і називається життям. Відтак, починаємо жити минулими особистими образами, невдачами на роботі, розбитими мріями чи далекоглядними планами, які лише смішать Бога. Завтрашні обов’язки не дозволяють нам насолодитися сьогоднішнім вечором, ми постійно думаємо над тим, що будемо робити наступного дня, або журимося над вчорашніми втраченими можливостями.

Експеримент

Прокинувшись одного сонячного ранку, я вирішила, що сьогодні житиму цей день лише однією миттю, перебуваючи «тут і зараз». На має превелике здивування, мені не вдалося протриматися навіть декілька хвилин, які б не були заплямовані думками, що не стосуються поточного моменту. Коли я чистила зуби, то зловила себе на скрупульозному обдумуванні зачіски, яку зроблю на вечірку, що має відбутися через два тижні. Коли я одягалася, то пригадала, як тиждень тому моя подруга позичила у мене мою улюблену спідницю і повернула її з плями, які вже не відпираються. В моїй голові мимоволі почали прокручуватися кадри нашої, ще доволі свіжої, сварки: через декілька секунд я настільки в неї занурилась, що знову пережила ті самі неприємні відчуття. А коли отямилась, то гарний вранішній настрій змело, неначе коров’ячим язиком – я була такою ж сердитою, як і тоді.

Протягом цілого подальшого дня зі мною траплялися аналогічні провали. Я довго не могла відпустити зверхній тон продавщиці, яким вона мене нагородила: «треба було як слід поставити її на місце», – картала я себе за м’якість та слабодухість, гуляючи вулицею. Несподівано я отримала стусан в плече від випадкового перехожого, який навіть не пригальмував, щоб вибачитися, і мене мало не роздерло на атоми від люті. Я продовжувала йти тротуаром, дивлячись собі під ноги, і зосереджено думала над тим, куди ж опускається рівень культури теперішнього покоління. Я настільки поринула у свої невтішні роздуми, що здалося, ніби весь тягар людської неосвіченості в одну мить звалився мені на плечі.

Дивно, лише тоді, коли я спробувала жити в цьому моменті, «тут і зараз», то зрозуміла, наскільки далекою я є від нього.

Уругвайський новеліст Хуан Карлос Онетті сказав: «Я не є письменником, окрім тих моментів, коли пишу». Адже людина – це те, що вона робить в даний момент. То ж, якщо ви катаєтесь на велосипеді, будьте велосипедистом, якщо читаєте книгу, будьте просто читачем, якщо граєте у волейбол, будьте лише гравцем у волейбол, якщо працюєте на роботі, будьте працівником, коли виходите з роботи, залишайте всі свої справи на офісному столі, а коли гуляєте парком, дозвольте собі невеличку розкіш не думати, хто ви.