Я – в окопі!

Скільки живу, стільки переконуюсь, що вгодити всім навколо – це марна справа, яка не піддається практичній реалізації. Це щось зі сфери неможливого, відтак описувати таке явище не беруться навіть найдосвідченіші фантасти. Адже тут існує один прихований трюк, відповідно до якого, чим більше намагаєшся робити все «правильно», тим більше знайдеться таких собі «професійних обвинувачувачів», які із задоволенням сунуть тебе носом у «мокре місце».

Завжди і усюди знайдуться «добродії», які краще за тебе знають, як тобі необхідно жити, яку обрати роботу, коли виходити заміж, як виховувати чоловіка, коли заводити дітей, на що витрачати гроші – вони можуть говорити і говорити, а їхнім порадам не буде ні кінця ні краю. В таких ситуаціях волею-неволею відчуваєш себе ніби на лаві підсудних перед суворими обличчями поважних присяжних, які із зарозумілим виглядом вирішують, де поставити кому у славнозвісному вислові: «Казнить нельзя помиловать». Повчально махаючи вказівним пальцем, «народні обвинувачувані» змушують тебе постійно виправдовуватися, щось пояснювати та відчувати себе зобов’язаним за щедрі дари їхнього неоціненного досвіду.

Я вже досягла того віку, коли за всіма правилами етикету дівчину не личить питати, скільки їй років. Але, мабуть, це чи не єдине неписане моральне правило, якого все ще, якимось дивом, дотримуються в нашому суспільстві. Все решту – питай, не соромся! Так вже повелося, що українська дівчина найбільше страждає від надокучливості двох основних запитань: перше – коли вже заміж? Друге – коли вже підуть діти? Ці два запитання, неначе гігантські малярійні комарі-кровопивці літають над її головою і щомить погрожують боляче вжалити. Руки болять відмахуватися, голова крутиться від постійного чатування, але, що зробиш, така вже дівоча доля, – скажуть вам у «залі суду».

Якось одна моя знайома, маючи певні проблеми із грудьми, звернулася до відповідного спеціаліста. Лікар-мужчина, років за 40, після деяких аналізів та маніпуляцій, безцеремонно поставив їй діагноз, вигукнувши прямо в обличчя: «Родити вам треба, шановна, вже і негайно. Вік підпирає, що ви собі думаєте!!!». В той період моя подруга не мала хлопця, тому вирішила просто віджартуватись, промовивши до лікаря із серйозним виглядом: «То, можливо, допоможете?».  Так, смішно і грішно! Адже лікар порадив, чи то радше, наказав своїй пацієнтці народити, ніби виписав рецепт, за яким у аптеці без проблем можна купити потрібні ліки.

Іноді, коли я зустрічаюсь із своїми родичами та деякими знайомими, то відчуваю себе ніби в окопі. Звідусіль зі свистом летять тисячі бойових куль у вигляді запитань і порад, шляхів відступу не видно, тому кричати і звати на допомогу немає сенсу, все одно ніхто не почує твого голосу. І ти продовжуєш сидіти в «окопі», міцно притискаючи до грудей револьвер, заряджений останнім патроном і думаєш, на кого направити дуло – у чергового нападаючого чи собі у скроню.

На щастя, з часом я навчилася трохи абстрагуватися від таких нападів. «Кулі» й надалі продовжують свистіти біля вуха, але я слухаю шум вітру; над головою все ще дзинчать «комарі», але я не піднімаю на них погляд, і вони, знехтувані увагою, летять собі геть; переді мною у три ряди все ще шикуються «присяжні», але я просто непомітно покидаю «залу суду».