«Знаки»

Українець – це явище вкрай незбагненне. З одного боку, він відносить себе до славного козацького роду, ототожнюючи свою персону із відчайдушним воїном того часу, а з іншого – настільки любить скиглити і плакатись, що помітити у його діях і думках бодай скупий відбиток запалу справжнього Січового козака неможливо навіть під найтовстішою лупою.

Українець дуже любить своє минуле, але разом з тим, із багатих надр тисячолітньої історії свого народу чомусь  умудряється витягнути лише найтрагічніші та найжалібніші уламки, і розклавши їх перед собою, ніби звичайне, каламутне каміння, починає над ним тужити, мріючи про золоті злитки. З таким камінням «далеко не заїдеш», чи краще сказати, нічого путнього не збудуєш, ані міцної фортеці на майбутнє, ані звичайної хатки на декілька років, хіба що пам’ятник, та не собі, а горю, і навіть не своєму, а колективному. 

Данину своїй тяжкій, «заплаканій» історії українець віддає жалісливими піснями та пам’ятниками, як нагадуванням про минулі біди, і оточує себе ними всюди і повсякчас, аби ненароком не забути якусь з них – таку рідну та близьку вічно зажуреному серцю. Що-що, а зводити монументи, які змушують наступні покоління зациклюватися лише на трагічних подіях спільної історії та колективних стражданнях, українця вчити не треба. Він стільки вже набудував тих пам’ятників за час незалежності, що складається таке враження, ніби минуле України – це вздовж і впоперек порізане полотно, заплямоване засохлою кров’ю предків в перемішку із рясними слідами від підошви клятого, ворожого чобота.

Куди не глянь могутніми кам’яними брилами зводяться в українське небо сотні пам’ятників, які розповідають про біль, жах, страждання, розпуку, відчай, тортури, масові вбивства, знущання, поневіряння тощо.

Практично чи не кожен проукраїнський політик, або партія загалом, вважає своїм священним обов’язком поставити наступний монумент жертвам Голодомору, сталінських репресій, нацизму і так далі. Це ніби нова тенденція у модному стилі під назвою «національно свідомий», яка покликана служити замилюванням очей для таких самих патріотів. Отже прийшов до влади, звів пам’ятник і роби собі далі своє «чорне діло», а народ й не помітить, бо надто вже зайнятий тим, що носить квіти до нового постаменту. 

Життя посеред цвинтаря

До пам’ятників, що звеличують спільне минуле,  приєднуються й менш значущі – невеличкі хрести, якими рясно всіяні тротуари та обочини доріг Львівщини. Це у такий вишукано-витончений спосіб встановлюють нагадування про автомобільні аварії, в яких трагічно загинули прості люди – наші сучасники. Ідеш тротуаром ніби кладовищем і думаєш: добре, що хоч не ховають прямо на місці аварії.

Але найгірше те, що весь цей «цвинтар» випромінює надзвичайно негативну енергетику, яка огортає людей невидимою павутиною і потрошки, непомітно залазить у саме серце і вже там починає розкладатись.

До слова, варто згадати й про таке поняття як «траур». В мене складається враження, що в Україні скоро вже не буде такого дня, щоб на жовто-блакитному прапорі не майоріла чорна стрічка. Що не день, то знову якийсь траур, жалоба, час сумного мовчання.   

Говорячи про українське минуле, варто згадати й про видатних особистостей, яких наші співвітчизники також люблять увіковічнювати у камені. Наприклад, чи знаєте ви, що Великому поетові і художнику Тарасові Шевченку в Україні і світі встановлено приблизно 1100 пам’ятників. Загалом це найбільша кількість монументів, встановлених одній особі, якщо не враховувати вождів тоталітарного режиму і невідомих солдатів. Зрозумійте мене правильно, я не намагаюся поставити під сумнів заслуги і талант Тараса Григоровича, просто мені цікаво, які ще твори, окрім «Катерини» і «Заповіту», знають ті, хто із гордим виглядом розрізає червону стрічку на відкритті наступного постаменту великому Кобзарю.

Також дивує амплуа, в якому зображають кам’яну постать Шевченка. Візьмемо, до прикладу, пам’ятник поету, який стоїть у центрі Львова: сумний, замріяний погляд, додолу опущенні очі, протягнуте обличчя, незрозуміла жестикуляція – Кобзар виглядає вкрай зажуреним та чомусь дуже розгубленим. Позаду його постаті у небо здіймається величезна бронзова хвиля, поверхня якої зорана жахливим орнаментом: спотворені від болю людські обличчя, поламані тяжкою долею тіла, висохлі до кісток оголені діти, покинуті на вірну смерті…

На цьому фоні у мене виникає питання: кому поставили цей монумент: видатному художнику і поету, твори якого, змальовуючи тяжкі будні українського народу, водночас були просякнуті неймовірною енергією і надією на краще майбутнє; великому громадському діячеві, який до кінця свого життя боровся за волю і справедливість, – чи це пам’ятник черговому песимісту, який дивлячись крізь краплю негараздів, не помічає моря радості і позитивних звершень???       

Звичайно, пам’ятати про своїх предків і про історичну минувшину своєї держави просто необхідно, якою б вона не була, бо як сказав Максим Рильський: «Хто не знає свого минулого, той не вартий свого майбутнього». Але все повинно мати здорові межі. Та, чи закликав вищенаведеними словами Рильський до ідеалізації трагізму та зведення біди на п’єдестал пошани, чи, навпаки – звертався до своїх співвітчизників з проханням, пам’ятати про спільний історичний досвід, про перемоги, які можуть служити гідним плацдармом для зведення майбутнього, про видатних постатей, які здатні запалити в серцях прийдешніх поколінь надію, та водночас не забувати про спільні поразки і негаразди, розцінюючи їх, як уроки на майбутнє.

То може вже годі плакати над закам’янілими рештками своєї історії, постійно озираючись в минуле за черговою порцією «героїчного песимізму», натомість, можливо вже варто глянути вперед і взявши «вчорашні золоті злитки», впевнено піти у майбутнє за новими скарбами.