Так помирають закохані…

           Кохання схоже на хмару, яка несучи в собі тонни прозорої води, в якийсь момент розмикає свої обійми і виливає її на землю, навіть якщо там – лише суцільний бетон. І вона не чекає, чи виросте щось на тому місці, якому вона прагне подарувати життя…Ні, вона просто ллє воду, бо інакше не може. А ти продовжуєш стояти босими ногами на холодному бетоні, промокаючи наскрізь від падаючих крапель води та власних сліз. І тобі байдуже, що навколо лише один камінь, бо ти дивишся вгору.
           Кохання схоже на сонце, яке освітлює шлях, зігріває все довкола, але разом з тим – засліплює і вбиває своїм пекучим язиком. А ти продовжуєш стояти під його привабливим сяйвом, не відчуваючи, як плавиться твоя шкіра і горить серце. І тобі байдуже, ти ладен згоріти вщент, розсипатись на порох, розвіятись по світу мільярдами живих молекул.
           Кохання схоже на повінь, яка починається дрібним дощем та оманливими хвилями вітру. Ще мить – і ти опиняєшся під сильною зливою, не звертаючи увагу на те, що вода вже омиває твоє підборіддя. А ти продовжуєш дихати, не замислюючись про останній подих.
           Кохання схоже на падіння зі скелі, яке дарує відчуття вільного польоту, свободи, але, яке не здатне боротися із силою земного тяжіння. І ти продовжуєш летіти, не опираючись законам фізики і не рахуючи секунди, бо на це немає часу.
          Кохання схоже на троянду, яка зачаровуючи своєю красою і ароматом, манить взяти її в руку та водночас, не дозволяє міцно стиснути кулак, випускаючи у свій захист гострі колючки. Але в якийсь момент ти втрачаєш свою обачність і, сильно стискаючи її в долоні, починаєш чути стукіт падаючих крапель. І ти продовжуєш стікати кров’ю і готовий втратити усю, аби якомога довше насолодитися красою та ароматом квітки.
         Кохання схоже на кольорове скло, через яке світ набуває іншого відтінку та правди. Але спостерігати за склом вривається терпець і ти розбиваєш голими руками шибку і розсипаєшся разом з нею на тисячу дрібних шматків. Ти продовжуєш лежати на мокрому асфальті серед кольорового скла, не маючи сили зібрати себе докупи. Але тобі байдуже, адже твоє вухо вловлює звук знайомих, милих кроків і ти вже не боїшся, що вони можуть пройтися по тобі.
              Якщо ти не втопився, не згорів, не задихнувся, не розлетівся на тисячі шматків, не розбився, не розсипався на порох і не стік кров’ю до останньої краплі, – то ти насправді не кохав.