«Фабрика мрій» проти дітей

Хтось колись сказав: «Дорослість – це не що інакше, як стадія обов’язкової моральної деградації людини». Така категоричність спочатку дещо обурює, але чим більше починаєш над цим замислюватись, тим менше знаходиться доказів для опротестування цієї фрази. Наче в унісон вищенаведеним словам, пригадується інший вислів, тільки менш песимістичний та прямолінійний: «Діти можуть навчити нас багатьом важливим речам, але, на жаль, у них для цього так мало часу…»


Все наше життя схоже на повільне, розтягнуте у часі, неусвідомлене вбивство – вбивство дитини, яка живе всередині нас. Співучасником цього злочину, а радше, його безликим ініціатором, виступає штучний інтелект під назвою «Суспільство», який володіє такими тонкими маніпулюючими засобами, що здатне навіть підштовхнути самого диявола прийняти християнство, що вже говорити про простих смертних. Кожного дня воно ставить перед нами все нові і нові завдання, обіцяючи винагородити за старання солодкими цукерками та блискучими медалями. І в міру того, як ми дорослішаємо, від нас вимагається все більше жертв, які хитро завуальовані під наші власні бажання.

Аби забезпечити собі міцність та стабільність у керуванні масами, суспільство продовжує грати давно провірену ним роль «фабрики мрій» і щедро роздаючи усім фальшиві марення у вигляді ледь позолоченої монети, перетворює наше життя у виснажливу гонитву за фантомами. Відтак, ми завжди кудись поспішаємо і наше життя починає нагадувати гру наввипередки, але невідомо єдине – з ким ми змагаємось…У відповідь хочеться крикнути: «Гей, людино, зупинись, озирнися, адже ця мить прекрасна і неповторна». Але, як сказала мама однієї моєї подруги: «Ой, дитино, в житті немає часу перевести подих, як не одне, то друге. І мусиш то робити, бо нема куди діватись. Але нічого, в іншому світі вже будемо відпочивати, а в цьому треба трошки помучитись, – через мить вона задумано додала, – тільки діти не мають проблем».

Діти справді не мають проблем, бо вони ніколи їх собі не створюють і саме цій дивовижній здатності нам варто у них повчитися. Перше – у дітей завжди є час, і це не тому, що вони не ходять на роботу чи не навчаються, гризучи в поті чола граніт науки, – ні, просто вони, на відміну від дорослих, ще вміють ним володіти. Друге – діти легко переключаються з одного на інше, завжди живуть сьогоднішнім днем, перебуваючи саме тут і зараз, відтак, порівняно зі старшими племені свого, ніколи не обтяжують себе кайданами минулого та примарами майбутнього. І третє – дітям достатньо лише одного погляду рідної людини, аби усміхнутися і щонайголовніше – вони ніколи не шукають щастя, оскільки поки ще здатні відчувати його всередині себе. Якби ж ми хоч на десяту частину й надалі залишалися дітьми, нами не так легко могли б маніпулювати.

Не знаю, коли ми перестаємо бути дітьми і починаємо свою бігову дистанцію, під час якої мчимо галопом, оскільки з трибун нас підбадьорюють гучними аплодисментами, вигуками «браво!», «молодець!» та «не зупиняйся, залишилось ще трохи!». І ми продовжуємо цю «олімпійську гонку», не помічаючи нічого навколо, а прибігши нарешті до фінішу, розуміємо, що п’єдестал першості вже зайнятий і медалі всі розібрані.

У цій гонитві наш священний зв’язок з дитиною, якою ми колись були, безпощадно стирається, тому потрохи ми втрачаємо здатність сміятися «просто так», без особливої причини, радіти дрібничкам, помічати повсякденні дива, мріяти, оскільки тепер на це немає часу. Ми перестаємо довіряти людям і собі, прощати, забувати образи, віддаватися власним почуттям та жити однією миттю, – іншими словами, – ми вбиваємо в собі дитину остаточно. Відтак, закриваємо свої серця на десять замків, а для того, що бути щасливими шукаємо зовнішніх каталізаторів, наче наркотику, постійно потребуючи більшої дози. Саме завдяки цьому і функціонує «суспільство» – такий собі «дилер в законі», який легально торгуючи отрутою, свідомо видає її за цілющі ліки. І дитина повільно впадає у літургічний сон, не маючи сили пробитися крізь загрубілу шкіру «дорослості».

Якось один знайомий мені сказав, усміхаючись: «Знаєш, пора вже тобі стати серйозною, подорослішати, то вже вік такий, бо інакше не пасує! Подивись на мене, я будую хату, вже маю двох дітей, а через деякий час планую відпустити пузо, щоб виглядати більш соліднішим. Як бачиш, в мене все йде за планом». Та це нічого, що через будівництво хати, він бачиться зі своєю дружиною та дітьми тільки один раз в тиждень і під час цих скупих візитів лише встигає добре виспатися, смачно поїсти та посваритися зі своєї половинкою. А решту часу він проводить на роботі або на будівництві в компанії декількох робочих та незмінних декількох бутлів пива на вечір, яким і планує накачати свій «трудовий мозоль». Його рідні діти, мабуть, впізнають його вже через раз, та головне, що він нарешті відчув себе дорослим і гордим за свою серйозність!