«Столітній пофігізм»

Мені знову пригадалася моя столітня прабабця (Царство їй Небесне). Останнім часом я багато про неї думаю, адже це була напрочуд проста і водночас надзвичайно мудра та практична жінка із тяжким багажем життєвого досвіду, яка пройшла через дві війни, насильницьке виселення у Сибір, смерть десятьох з дванадцяти власних дітей, і при тому ніколи не хворіла, навіть не знала, що таке головний біль. Вже у похилому віці, вона часто видавала життєстверджуючі фрази, майже перли, які несли в собі просту геніальність, завуальовану у непримітних словах. Але будучи ще зовсім малою, я не звертала на них жодної уваги, і лише нещодавно вони почали зринати в моїй голові з новою силою, відкриваючись заново, неначе вдруге прочитана книга.

Якось моя прабабця випалила репліку: «В цьому житті я мушу тільки одне – сходити в туалет, а решту все залежить виключно від мого бажання». Пригадавши ці слова, я довго сміялась, а потім серйозно задумалась над тим, як часто ми по-рабовласницькому виконуємо стандартні обов’язки, під тиском маленького слова «мушу», і як рідко ми віддаємося своїм істинним бажанням та мріям, що ховаються за словом «хочу».  Де проходить та невловима тонка межа між священними та соціально-нав’язаними обов’язками, між неврівноваженими, одноденними примхами та заповітними мріями?

Хочу?...Мушу?...

Нас змалечку вчать, що існує «сакрально-неприступне» слово «мушу», якому необхідно коритися, кожен раз виконуючи його чергові накази та завдання, навіть не обдумуючи їх доцільність. Разом з тим слово «хочу», затавроване червоним клеймом моральної зіпсутості, егоцентричності та егоїстичності, відсувається далеко на задній план, тим самим блокуючи доступ до здійснення власних бажань. Відтак, згодом самі й того не підозрюючи, ми перетворюємося на «невгамовну білочку» всередині  великого замкнутого барабану під назвою «соціально зобов’язаний», яка невтомно перебирає своїми маленькими лапками чергову поперечну балку під назвою «повинен». І завдяки нашим зусиллям «барабан» постійно крутиться, а ми благоговійно захоплюємося його містичній здатності завжди перебувати у русі.

Ти повинен принести додому п’ятірку, акуратно виведену червоною кульковою ручкою у шкільному щоденнику, тоді тебе вважатимуть розумним і старанним; ти повинен потішити з інституту червоним дипломом, тоді усі підтвердять, що у тебе є майбутнє; ти повинен обрати престижну роботу, тоді тебе поважатимуть; ти повинен купити дорогу машину і годинник, тоді тебе сприйматимуть серйозно; ти повинен обіймати високу посаду, тоді для оточуючих ти будеш «кимось»; ти повинен відіграти гучне весілля, тоді усі повірять, що у вас – все по-справжньому; ти повинен подарувати своїй кохані обручку з діамантом, тоді усі зрозуміють, що ти її любиш…

На пишному «бенкеті життя», нас безупинно напихають всілякими стравами, які в меню зазначені під назвою «повинен», відтак, в результаті у шлунку вже не залишається місця на десерт, який називається «хочу».

Спитайте себе, чого ви хочете. Тільки відповідь, на кшталт: «хочу просто бути щасливим і щоб все було добре», не підходить. Спитайте себе по-справжньому, очікуючи справжньої відповіді, яка виходить прямо з серця, а не з-під пресу соціальних стандартів у вигляді вже давно заготованих форм. Б’юсь об заклад, вам легше буде сказати, чого ви «не хочете», ніж визначитися, чого по-справжньому бажаєте. Дивно, чи не так, адже у дитинстві не існувало простішого запитання. «Хочу бути балериною, пожежником, льотчиком, акробатом, хочу мати власну шоколадну фабрику…» – то, що ж змінилось? Чому ваші дитячі мрії залишились у минулому, не отримавши права подорослішати разом з вами?

Для більшості людей мрії існують лише для того, щоб мріяти. У їхньому розумінні вони скидаються на недосяжні зорі, до яких ніколи не долетіти, відтак, бажання висадитися на одну з них, неодмінно викличе в оточуючих лише насмішки і книпи. А хто любить, коли його висміюють? Так, ми боїмося бути не такими як всі, ми боїмося, що над нами поглузують, перестануть поважати і визнають «ненормальним». Тому ми закриваємо своє справжнє обличчя черговою маскою для того, щоб залишитись на «Маскараді».  

Та насправді, не такий вже страшний «соціальний Бабай», яким нас повсякчас залякують. Особисто я перебуваю у стані постійного порушення «Кодексу соціально-покірної одиниці», і як не дивно, з «Маскараду» ще ніхто не вигнав, хоча без курйозів не обійшлося.

«Рівняйсь на бабцю!»

 Коли я ще була незаміжньою, а час безжалісно тиснув на мене своїм соціальним авторитетом, мені дали одну пораду: «Ти мусиш вийти заміж, за будь-кого, просто вийти заміж, аби бути «нормальною».  Таким чином ти виконаєш свій обов’язок перед батьками і суспільством, а через декілька місяців зможеш розлучитись, якщо не піде. Зате усі нарешті перестануть тебе доймати, навпаки, навіть жалітимуть». Господи, як добре, що я не послухалась цієї особи…

Коли я все-таки вийшла заміж, але без гучної забави, без пафосу, лише обмежилась штампами в паспорті, до того ж, не змінивши дівочого прізвища, селом поповзли чутки, що я «побувала на рушничку щастя» фіктивно. «Де ж це таке чувано, щоб жінка не брала прізвища чоловіка!»; «і не вагітна, а заміж виходила похапцем!»;  «та й вельона не одягала – щось тут не так!», – торочили сільські «генератори пліток».  Навіть одна моя подруга висловила сумніви, мовляв: «Якесь весілля у вас було несправжнє, треба його переробити».

Наступне, що не дає спокійно жити «народній поліції» – мій безіменний палець правої руки. Справа в тому, що я не ношу обручки, і це одразу ж спонукає людей думати, ніби мій, майже трьохрічний шлюб пускає серйозні тріщини. « А я б змусила свого чоловіка носити обручку і сама б носила, щоб усі знали, хто – я! Ой, добавишся ти своїми емансипованими штучками, будь обережна, адже на твоєму чоловікові немає жодної позначки, що він вже – зайнятий!», – якось заявила мені одна знайома високо-повчальним тоном.

У нас з чоловіком поки немає дітей і всі переконані, що ми або фізично хворі, або таким чином за щось відбуваємо покуту, або – просто ненормальні, оскільки свідомо йдемо наперекір звичному розвитку подій. Далі: особисто я не ходжу на роботу з 9 ранку до 6 вечора, а працюю вдома, і усі переконані, що я «б’ю байдики», поволі покурюючи довгий, зелений бамбук. Те, що я пишу книгу, для більшості видається повною нісенітницею, а не роботою, відтак дуже часто одні й ті самі люди ставлять мені одне й те саме запитання: «Ще не втомилася нічого не робити?» І на останок: я займаюся йогою, а деякі мої знайомі та рідні переконані, що мене завербували в якусь східну секту, відтак я постійно знаходжуся в центрі чийогось «рятівного плану» . «А там, на тій йозі, вас змішують лягати на цвяхи?»; «У вас вимагають на заняттях гроші?»; «Упаси тебе Господь медитувати, бо це діло – нечисте. Як вже почнеш, то вже назад дороги не буде!», «Дивися не скрути собі шию, бо вже був один такий «мудрий»!»,  – часто доводиться чути схожі репліки, запитання. І не зважаючи на постійні мої пояснення, у більшості вже заздалегідь сформоване негативне ставлення до йоги, яке не змінити жодними аргументами та доказами.   

Звичайно, все було б набагато простіше, якби у 18 років я відгуляла пишне весілля на 200 гостей, більшість з яких мені були б абсолютно незнайомими, поміняла прізвище, одразу ж народила двійко дітей, після декрету вийшла б на «непильну роботу» і страждала б тим, як скинути вагу після пологів, засовуючи в рот чергове тістечко із заварним кремом. Так, тоді все було б «як треба», всі обов’язки – виконані, і всі довкола – задоволені, та чи була б задоволеною я..?

Останнім часом я й справді багато думаю про свою прабабцю, у моїй голові часто зринають її слова, поведінка, і я намагаюся розгадати секрет її довголіття. Можливо він полягає у добрих генах чи, як кажуть, – у старому вишколі, але, можливо вся загадка криється у нехитрому вмінні бути самим собою. Скільки пам’ятаю свою прабабцю, та й рідні розповідали – вона ніколи не переймалася тим, що скажуть інші, була спокійна «як удав», випромінювала «здоровий пофігізм», і постійно робила, можливо не те, що хотіла, але те, що вважала за потрібне. Завжди життєрадісна, повна сил та енергії навіть у 99 – такою вона мені пригадується. Відтак, у нашій родині сам собою з’явився тост, який лунає за столом на усіх ювілеях: «Рівняйся на бабцю!»